Задуха

Розділ двадцять четвертий

За словами Пейдж Маршалл, мама приїхала з Італії в Америку, вже вагітна мною. Це було того року, коли хтось — незрозуміло хто — вдерся до якоїсь там церковці, десь на півночі Італії. Все це записано в маминому щоденнику.

За словами Пейдж Маршалл.

Мама зголосилася брати участь в експерименті зі штучного запліднення. Їй було вже майже сорок. Вона була незаміжня, та й не прагнула заміж, але хтось пообіцяв їй чудо.

Цей хтось знав іще когось, хто вкрав із-під ліжка священика взуттєву коробку. В коробці лежали останки одного чоловіка. Знаменитого чоловіка.

Тобто останки — це неправильно сказано.

Там був тільки шматочок.

Крайня плоть.

Це була релігійна реліквія. З тих приманок, на яку церква ловила людські душі в Середні віки. Один із небагатьох знаменитих пенісів, які збереглися. 1977-го року один американський уролог купив засушений пеніс Наполеона Бонапарта — завдовжки всього дюйм — за чотири тисячі доларів. Пеніс Распутіна — близько фута завдовжки — буцімто міститься десь у Парижі: в дерев’яній скриньці, викладеній оксамитом. Дванадцятидюймове страхіття Джона Діллінджера[15] буцімто зберігається в пляшці з формальдегідом у військовому госпіталі Волтера Ріда.

За словами Пейдж Маршалл, у маминому щоденнику записано, що шістьом жінкам запропонували вживити ембріони, створені на генетичному матеріалі, взятому від цієї самої реліквії. П’ятеро відмовились.

Шостий — це я.

Це була крайня плоть Ісуса Христа.

Навіть тоді, двадцять років тому, в мами були великі проблеми з головою.

Пейдж розсміялась і дістала чергову нитку, щоб вичистити зуби черговій старушенції.

— Але оцініть хоча б оригінальність ідеї, — сказала вона. — Ваша мама — жінка з фантазією.

Згідно з догматами католицької церкви Ісус знову отримав крайню плоть при воскресінні й вознесінні. За твердженням святої Терези з Авіли, коли Ісус їй явився і взяв її як дружину, він оддав їй свою крайню плоть як обручку.

Пейдж тягне нитку між зубами чергової старушенції, шматочки їжі й крапельки крові летять просто їй на окуляри. Вона нахиляє голову то до одного плеча, то до іншого, стараючись краще розгледіти зуби старої.

Вона мовить:

— Навіть якщо вся ця історія — чиста правда, немає ніяких доказів, що генетичний матеріал взято від дійсної історичної особи. Скоріше за все, ваш батько був яким-небудь бідним євреєм.

Пейдж Маршалл каже:

— Я гадаю, що тепер ви мусите погодитись.

— Погодитись на що?

— На запропонований мною спосіб, як зцілити вашу маму, — пояснює вона.

Убити ненароджену дитину. Я говорю, що навіть якщо я — не він, я однаково думаю, що Ісус би цього не схвалив.

— Звичайно, він би схвалив, — каже Пейдж. Вона смикає нитку, і шматочок якогось слизу із зубів летить просто в мене. — Хіба Бог не пожертвував власним сином в ім’я спасіння людей?

Ось вона, знову — невидима межа між наукою та садизмом. Між злочином і жертвою. Між убивством своєї власної дитини й тим, що Авраам ледве не зробив із Ісааком у Біблії.

Старушенція відвертається від Пейдж Маршалл, пробує язиком нитку й випльовує закривавлені шматочки їжі. Вона дивиться на мене й мовить своїм скрипучим голосом:

— Я вас знаю.

Усе відбувається так швидко, немовби я просто чхнув. Я говорю: я прошу вибачення. Прошу вибачення, що я зґвалтував вашу кішку. Що проїхав на автомобілі по вашій улюбленій квітковій клумбі. Що я збив винищувач вашого чоловіка. Що я спустив вашого хом’ячка в унітаз. Я зітхаю й запитую:

— Я нічого не забув?

Пейдж каже:

— Місіс Цуніміцу, будь ласка, розкрийте рот ширше.

І місіс Цуніміцу розповідає:

— Ми обідали з сином у ресторані, і ви там ледве не задихнулися до смерті. — Вона каже: — Мій син вам урятував життя.

Вона мовить:

— Я так ним пишалася. Він досі розповідає знайомим про той випадок.

Пейдж Маршалл дивиться на мене.

— Скажу вам по секрету, — мовить місіс Цуніміцу, — до того вечора мій син, Пол, потай вважав себе боягузом. Але з того вечора все змінилось.

Пейдж сідає на стілець і дивиться то на мене, то на місіс Цуніміцу.

Місіс Цуніміцу підпирає руками підборіддя, заплющує очі й усміхається. Вона каже:

— Моя невістка збиралася з ним розлучатися, та після того вечора вона знову в нього закохалася.

Вона каже:

— Я знала, що ви прикидаєтесь. Просто всі інші бачили те, що хотіли бачити.

Вона мовить:

— У вас — безмежний запас любові.

Стара жінка всміхається й каже:

— У вас велике і щедре серце.

Усе відбувається так швидко, немовби я просто чхнув. Я кажу:

— Ви зовсім утратили здоровий глузд від старості.

I Пейдж супиться.

Я говорю, що мене вже це дістало. Немає в мене ніякого запасу любові. Мені на всіх начхати. Я — бездушна колода. І ніхто не змусить мене щось відчути. Ніхто й ніщо мене не пройме.

Я — егоїст і шахрай.

Я — викінчена тварюка. Я все сказав.

Ця стара місіс Цуніміцу. Пейдж Маршалл. Урсула. Ніко, Таня, Ліза. Мама. Іноді бувають такі дні, коли я почуваюся, ніби маю битися з кожною окремо взятою дурною бабою в цьому бісовому світі.

Я хапаю Пейдж Маршалл за руку й тягну її до дверей.

Ніхто не змусить мене відчути себе Ісусом Христом.

— Послухайте, — кажу я. Я кричу: — Якщо мені захочеться сентиментів, я піду в кіно! На яку-небудь ідіотську мелодраму.

Стара місіс Цуніміцу всміхається й каже:

— Істинну доброту душі однаково не сховаєш. Вона сяє, мов сонце, і всі її бачать.

І я говорю їй: заткніться, будь ласка.

А Пейдж Маршалл я кажу:

— Ходімо.

Зараз я їй доведу, що я ніякий не Ісус Христос. Істинна добра душа — все це маячня. Ніякої душі немає. Почуття — маячня. Любов — маячня. Я тягну Пейдж за собою по коридору.

Ми живемо, а потім умираємо. А решта — ілюзії та самообман. Почуття й сентименти потрібні лише дурним бабам. Ніяких почуттів не буває. Все це суб'єктивні вигадки. «Для душі». А ніякої душі немає. І Бога немає. Є тільки наші рішення, хвороби та смерть.

А я — просто гидка, підла, сексуально заклопотана тварюка. Таким я був, таким і лишусь — я вже не змінюсь. І не зупинюсь.

І я це доведу.

— Куди ви мене ведете? — запитує Пейдж. Вона спотикається. Її халат і окуляри забризкані кров'ю та шматочками їжі.

Я вже уявляю собі всякі паскудства, щоб не кінчити занадто швидко: наприклад, домашніх тварин, яких спочатку обливають бензином, а потім підпалюють. Того товстющого кремезного Тарзана та його дресировану мавпу. Я думаю: ось іще один ідіотський розділ для мого четвертого ступеня.

Щоб час зупинився. Щоб мить застигла. Щоби злягання розтяглося на цілу вічність.

До каплиці, говорю я Пейдж Маршалл. Я — не син Божий. Я син недоумкуватої тітки.

І нехай Бог доведе, що я не маю рації. Нехай уразить мене громом.

Я візьму її просто на вівтарі.