Задуха

Розділ двадцять перший

Першого вечора в мене. Денні стоїть на порозі, притискаючи до грудей якусь штуку, загорнуту в рожеву дитячу ковдру. Я дивлюся на нього у вічко. Він у своєму неосяжному картатім пальті. Пригортає до грудей ніби як новонароджене немовля. Величезний носяра, очі випуклі; він увесь мовби випуклий — через випуклу лінзу в дверному вічку. Спотворене зображення. Руки, які стискають згорток, напружені так, що побіліли зап'ястя.

І Денні кричить:

— Друже, відчиняй!

Я відхиляю двері, не знімаючи ланцюжка. Я питаю:

— Що це в тебе?

І Денні каже, поправляючи рожеву ковдру:

— А на що це схоже?

Я кажу:

— На дитину, приятелю.

І Денні каже:

— Гаразд. — Він намагається перехопити згорток зручніше й мовить: — Відчиняй, друже, а то мені важко.

Я знімаю ланцюжок. Даю йому пройти. Він іде просто до вітальні й кладе дитинку на диван.

Рожева ковдра розкривається, і звідти викочується камінь. Гладенький сірий камінь. Не дитина насправді. Просто якийсь кругляк.

— Дякую, до речі, за ідею з дитинкою, — мовить Денні. — Люди бачать молодого хлопця з дитинкою і проймаються симпатією. — Він каже: — Вони бачать хлопця з великим кругляком і зосереджуються на ньому. Особливо якщо тобі треба сісти в автобус.

Він акуратно складає ковдру, притримуючи її підборіддям. Він мовить:

— Плюс до того, коли ти з дитиною, тобі поступаються місцем. І якщо ти забуваєш заплатити за проїзд, тебе не викидатимуть на найближчій зупинці. — Денні обводить очима вітальню. — Так це дім твоєї мами?

Увесь стіл завалено сьогоднішніми вітальними листівками та чеками, моїми відписними подячними листами. Тут же лежить моя «книга обліку»: хто, де, коли. Поряд — мамина лічильна машинка з ручкою в прорізі, як у гральному автоматі. Я знову всідаюся за стіл і заповнюю бланк на внесок чергової суми на свій депозитний рахунок. Я кажу:

— Ага, поки ще мамин. Але скоро він одійде до управління з майнових податків.

Денні мовить:

— Добре, що в тебе цілий будинок. А то мої предки сказали, щоб я забирав усе своє каміння з собою.

— І багато його в тебе? — запитую.

Щодня утримання він підбирає камінь, говорить Денні. Саме цим він займається ввечері — щоб чимось зайняти себе й не зірватися. Він збирає каміння. Миє. Приносить додому. Таким чином він робить щось значне і гарне, а не просто не робить нічого поганого.

— До речі, все це дуже серйозно, друже, — мовить Денні. — Ти навіть не уявляєш, як важко знайти підходящий камінь у великому місті. Я маю на увазі справжній камінь, а не уламки бетону або ті пластмасові садові камені, в яких дехто ховає запасні ключі.

Загальна сума сьогоднішніх чеків — сімдесят п'ять баксів. Усі вони — від незнайомців, які не дали мені померти від задухи в якомусь із ресторанів. Я точно не знаю, скільки мені обійдеться зонд для штучного годування, але сімдесят п'ять доларів — цього явно не вистачить.

Я запитую Денні:

— І скільки вже набралося каменів?

— Сто сімдесят п'ять, — мовить Денні. Він підходить до столу, дивиться на вітальні листівки, на чеки й запитує: — Ну і де знаменитий щоденник твоєї мами?

Він бере в руки листівку.

— Це не можна читати, — кажу я.

— Прошу вибачення, друзяко, — мовить Денні й хоче покласти листівку на місце.

Ні, говорю я йому. Я маю на увазі мамин щоденник. Там усі записи — не нашою мовою. Так що його не прочитаєш. Мабуть, мама спеціально писала тією мовою, якої я не знаю, щоб я не зміг нічого прочитати, якщо раптом цей щоденник потрапить мені до рук.

— Я так гадаю, це італійська.

І Денні мовить:

— Італійська?

— Ага, — кажу, — ну, знаєш, спагеті й усяке таке.

Денні так і не зняв пальта.

Він питає:

— Ти вже вечеряв?

Іще ні. Я заклеюю конверт із бланком.

Денні каже:

— Як ти гадаєш, мене завтра звільнять?

Так, ні, можливо. Урсула бачила його з газетою.

Бланк заповнено. Всі подячні листи написано. Зараз я сходжу їх відправлю. Я беру з дивана пальто. Поряд із ним гладенький сірий камінь Денні. Дійсно дуже важкий, якщо судити з того, як під ним продавилися пружини.

— А навіщо тобі стільки каміння? — запитую я Денні.

Він відчиняє вхідні двері й стоїть на порозі, поки я вимикаю світло. Він каже:

— Я не знаю. Але каміння… воно як земля. Вірніше, конструктор, із якого можна скласти землю. Ну, ніби як придбати ділянку, тільки поки що в розкладеному вигляді.

І я кажу:

— Зрозуміло.

Ми виходимо, і я замикаю двері. Нічне небо — все у розсипу зірок. Вони мовби не в фокусі, бліді й розмиті. Місяця немає.

Денні дивиться на небо й каже:

— Я якщо думаю, що то Бог створював землю з хаосу, то перше, що він зробив, це зібрав купу каміння.

Ми йдемо вулицею, і я раптом розумію, що ця нова одержимість Денні — вона заразлива. Я постійно ловлю себе на тому, що дивлюся під ноги. Шукаю каміння.

Ми йдемо до автобусної зупинки. Денні несе на плечі рожеву дитячу ковдру. Він каже:

— Я беру тільки нічиє каміння. Яке нікому не потрібне. — Він каже: — По одному каменю за вечір. А коли я назбираю їх достатньо, я думатиму, що робити далі. Ну, ти розумієш — далі.

Моторошна думка. Щоб тягати додому каміння. Складати «землю».

— Пам'ятаєш ту танцівницю, Дайкірі? — питає Денні. — З раковою родимкою. — Він каже: — Ти з нею не спав, правда?

Ми крадемо нерухомість. Розкрадаємо terra firma.[12]

І я кажу:

— Чому ні?

Ми розкрадачі твердої землі.

І Денні каже:

— Насправді її звати Бет.

Схоже, Денні зібрався створити свою власну планету.