Наступного ранку на столі в мене лежала рожева записка з проханням якнайшвидше зайти в кабінет начальника. Я знав, у чому річ. У нашій грі існували неписані, проте дуже важливі правила, і минулого дня я ненадовго припинив за ними грати. Тому я відтягував цю зустріч, скільки міг. Так само, як відвідини лікаря зі своєю сечостатевою проблемою. Я завжди вважав, що всі ці заклики «зроби вже нарешті й забудь» трохи переоцінюють.
У будь-якому разі, до кабінету начальника Мурза я не поспішав. Спочатку зняв із себе вовняний формений піджак, повісив на спинку стільця й увімкнув вентилятор у кутку — днина знову видалася гаряча. Потім сів і проглянув нічний звіт Брутуса Говелла. Нічого тривожного в ньому не знайшов. Делакруа трохи поплакав після відбою (він плакав майже щоночі, більше себе було шкода, ніж людей, яких він живцем спалив, не сумніваюся), а потім витяг мишу, Містера Джинґлза, із сигарної коробки, в якій той спав. Це заспокоїло Дела, і до ранку він проспав, як немовля. Містер Джинґлз ту ніч, найпевніше, провів на пузі в Делакруа, обкрутивши хвостом лапи, дивлячись незмигно. Неначе Господь Бог вирішив, що Делакруа потребує ангела-охоронця, але у Своїй безмежній мудрості постановив, що для такого щура-людиновбивці, як наш друзяка з Луїзіани, згодиться лише миша. У звіті Брутала цього всього, звісно, не було, але я відтрубив достатньо нічних змін, щоб читати між рядків. Була там і коротка нотатка про Коффі: «Лежав без сну, не шумів, можливо, трохи поплакав. Я пробував його розговорити, але Коффі кілька разів щось невиразно буркнув, і я дав йому спокій. Може, Полу чи Гаррі більше пощастить».
«Розговорити» насправді було центральним елементом нашої роботи. Тоді я цього не знав. Але, озираючись назад із оглядового майданчика свого дивного старечого віку (мабуть, старечий вік завжди видається дивним людям, які мусять його витримувати), я розумію, що так воно й було. А тоді я не бачив того, що було таким важливим для нашої роботи — як дихання для життя. «Літунам» не обов’язково було добре вміти «розговорити», але це було життєво необхідним для мене, Гаррі, Брутала й Діна… і саме тому Персі Ветмор був такою ходячою катастрофою. Його ненавиділи в’язні, ненавиділи наглядачі… усі його ненавиділи, крім впливових знайомих, самого Персі і, можливо (але тільки можливо), його матері. Він був як доза білого миш’яку, яким посипали весільний торт. І мені здається, я від самого початку знав, що з ним буде лихо. Він був нещасним випадком, якому дуже кортить статися. Що ж до інших, то ми б зневажливо скривилися, якби хтось нам сказав, що найбільше користі від нас — не як від наглядачів над страченцями, а як від їхніх психіатрів. (Десь там, усередині, мені й досі хочеться зневажливо скривитися.) Але розговорювати ми вміли… а без розмов люди, що постали перед Старим Іскруном, мали бридку звичку з’їжджати з глузду.
Унизу під звітом Брутала я зробив позначку — поговорити з Джоном Коффі (принаймні спробувати) — і перейшов до записки від Кертіса Андерсона, головного асистента начальника. У ній було написано, що він, Андерсон, чекає ДАС для Едварда Делакроа (Андерсон зробив помилки в обох словах; насправді засудженого звали Едуард Делакруа) найближчим часом. ДАС розшифровувалося як дата страти. Якщо вірити записці, авторитетне джерело повідомило Кертісові, що французик вирушить у похід незадовго до Гелловіну. 27 жовтня, на його здогад, а здогади Кертіса Андерсона завжди були дуже інформованими. Але перед тим ми могли очікувати нового пожильця, на ім’я Вільям Вортон. «Він той, кого ти б назвав “проблемною дитиною”, — писав Кертіс своїм нахиленим уліво й чомусь манірним почерком. — Люто скажений і пишається цим. Останній рік чи десь так швендяв по всьому штату й нарешті попався. Під час збройного нападу вбив трьох людей, серед них одну вагітну. Четвертого прикінчив при спробі втечі. Патрульного штату. Черниці й сліпого в списку бракує». Тут я несамохіть усміхнувся. «Вортону 19 років, на верхньому л. передпліччі в нього витатуйовано “Малюк Біллі”. Раз чи два тобі доведеться дати йому по носі, я тобі гарантую, але обережніше з цим. Цьому типу просто до всього байдуже». Цю останню думку він підкреслив двічі, а тоді завершив: «А ще він може зависнути надовго. Подає апеляції, до того ж він неповнолітній».
Божевільний підліток, подає апеляції, цілком може затриматися. Ой, до чого ж «приємно» було це все читати. Зненацька день здався мені ще гарячішим, і я більше не міг відкладати візит до начальника Мурза.
За час моєї роботи наглядачем у «Холодній горі» в нас змінилося три начальники; Гел Мурз був останнім і найкращим із них. Причому без жодних зусиль. Чесний, прямий, позбавлений навіть рудиментарної дотепності, як у Кертіса Андерсона, зате наділений достатньою політичною здогадливістю, щоб зберегти роботу в ті похмурі часи… та досить чесний, щоб не піддатися спокусі вступити в гру. Вище він піднятися не міг, але це, здавалося, його й не турбувало. У ті часи йому було п’ятдесят вісім чи дев’ять років. Його порізане глибокими зморшками обличчя нагадувало мисливського пса. Бобо Марчанту біля нього було б затишно, як удома. Волосся в нього було все сиве, а руки дрижали від якогось парезу, але він був ще дужий. За рік до того на прогулянковому подвір’ї до нього кинувся в’язень із заточкою, вирізьбленою з планки дерев’яного ящика. Мурз не здригнувся: вхопив лайдака за зап’ястя й викрутив так сильно, що кістки поламалися з таким тріском, як сухі галузки в багатті стріляють. Лайдак, забувши про всі свої претензії, впав навколішки на землю й завищав, кличучи маму. «Я не вона, — культурним голосом південця сказав Мурз, — але якби нею був, підібрав би спідницю й посцяв на тебе з того самого лона, яке привело тебе на світ».
Коли я переступив через поріг його кабінету, він хотів було підвестися, та я махнув рукою: мовляв, не вставай. Потім сів у крісло навпроти нього й почав із того, що поцікавився станом його дружини… тільки в наших краях говорять не так. «Як там твоя красунечка?» — ось що я спитав, наче Мелінда прожила всього сімнадцять літ, а не шістдесят два чи три. Моє запитання йшло від щирого серця — вона була такою жінкою, яку я сам міг би покохати й узяти за дружину, якби лінії нашого життя збіглися, — але й трошки відвернути його увагу від основної проблеми я теж був не проти.
Він глибоко зітхнув.
— Не дуже добре, Поле. Зовсім недобре.
— Знову головні болі?
— Цього тижня тільки раз, але цей раз був найгірший, позавчора майже на цілий день її в ліжко вклав. А тепер у неї з’явилася кволість у руці… — Він здійняв свою власну, поцятковану старечою «гречкою» праву руку. Ми обидва секунду-дві дивились, як вона тремтить над бюваром, потім він знову її опустив. Я бачив, що він би все віддав, аби не розповідати мені того, що розповідав, а я віддав би приблизно стільки ж, аби тільки цього не чути. Голова в Мелінди почала боліти навесні, і все те літо лікар запевняв її, що це «мігрені від нервової напруги», спричинені, мабуть, стресом від виходу Гела на пенсію. От тільки вони обоє дочекатися вже не могли, коли він вийде на пенсію, а моя дружина сказала мені, що мігрень — хвороба не старих, а молодих; на той час, коли страждальці від неї досягають віку Мелінди Мурз, мігрені зазвичай ідуть на спад, а не навпаки. Тепер ще ця слабкість руки. Мені це зовсім не нагадувало нервову напругу; мені це нагадувало триклятий інсульт.
— Доктор Гейверстром хоче, щоб вона лягла в лікарню в Індіанолі, — сказав Мурз. — Зробила якісь аналізи. Рентген голови він має на увазі. І ще хтозна-що. Вона налякана до смерті. — Помовчавши хвилю, він додав: — Якщо по правді, то я теж.
— Так, але обов’язково все зробіть. Не відкладайте в довгий ящик. Якщо там щось таке, що видно буде на знімках, то, може, це можна вилікувати.
— Так, — погодився він. І на одну мить, лише на одну за всю ту частину нашої розмови, наскільки я пригадую, наші погляди зустрілися. І виникло те оголено-досконале порозуміння між нами, яке не потребує жодних слів. Так, міг бути інсульт. Але також міг бути рак, що ріс у її мозку. А в такому разі стрімко прямували до нуля шанси на те, що лікарі в Індіанолі зможуть чимось зарадити. Не забувайте, йшов 32-й рік, коли навіть щось таке порівняно просте, як інфекція сечових шляхів, лікували двома способами: або сульфа і смерди, або страждай і жди.
— Поле, дякую тобі за небайдужість. А зараз поговорімо про Персі Ветмора.
Я застогнав і накрив очі долонями.
— Мені сьогодні вранці був дзвінок зі столиці штату, — рівним тоном повідомив начальник в’язниці. — І ти можеш собі уявити, який сердитий був той дзвінок. Поле, губернатор такий одружений, що майже розчинився, якщо ти розумієш, про що я. А в його дружини є брат, а у брата — єдина дитина. І ця дитина — Персі Ветмор. Учора ввечері Персі зателефонував татові, а тато Персі зателефонував тітці Персі. Далі розказувати чи ти сам додумаєш?
— Ні, — сказав я. — Персі наскаржився. Наче шкільна ябеда, яка доповіла вчительці, що Джек і Джилл лизалися в роздягальні.
— Угу, — погодився Мурз, — якось так і було.
— Ти ж знаєш, що Персі зробив з Делакруа, коли того привезли? — спитав я. — Своїм клятим пекановим кийком?
— Так, але…
— І ти знаєш, як він любить водити ним по ґратах, просто щоб усіх доводити до сказу. Він злий і дурний, і я не знаю, скільки ще зможу його терпіти. Отаке.
Ми з Гелом були знайомі п’ять років. Сила-силенна часу для чоловіків, які добре один з одним ладнають, особливо коли частина роботи — міняти життя на смерть. Я хочу сказати, він зрозумів, що я маю на увазі. Звільнятись я не збирався; за стінами тюрми пантрувала Велика депресія — мов небезпечний злочинець, якого не посадиш у клітку, як наших підопічних. Кращі за мене чоловіки подалися на заробітки, чіпляючись за товарні вагони знизу, під дном. Я був щасливчиком і добре це розумів. Діти виросли, закладна на будинок, той двохсотфунтовий блок мармуру, вже два роки як не тисла мені на груди. Але чоловікові треба щось їсти, і його дружині теж. А ще ми звикли надсилати доньці з зятем двадцять баксів, коли могли собі це дозволити (а часом і коли не могли, якщо в листах Джейн звучав особливо страшний відчай). Її чоловік був учителем історії, втратив роботу, а якщо таке не розцінювати як чистий відчай у ті часи, тоді це слово взагалі не має значення. Тож ні, людина не могла відмовитися від стабільної зарплати, такої, як моя… холоднокровно не могла, себто. Але моя кров тієї осені холодною не була. Температура надворі трималася не за сезоном висока, а інфекція, що причаїлася й кишіла в мене всередині, підкручувала ручку термостата ще більше. А коли чоловік опиняється в такій ситуації, то що ж, іноді його кулак виходить з-під контролю. А зацідивши людині зі зв’язками, такій, як Персі, один раз, ти вже можеш не стримуватись і гамселити її далі, бо вороття не буде.
— Потерпи, — тихо мовив Мурз. — Я тебе покликав, щоб це сказати. Я дізнався від авторитетної людини, власне, від тої людини, яка сьогодні вранці мені дзвонила, що Персі подав заяву на перехід у Браяр і її приймуть.
— Браяр, — повторив я. Браяр-Рідж, одна з двох лікарень штату. — Що цей хлопець робить? Пустився в турне державними установами?
— Це адміністративна посада. Платня там краща, а робота — перекладати папірці, а не тягати лікарняні ліжка в розпал спекотного дня. — Він скоса до мене посміхнувся. — Знаєш, Поле, а ти міг би вже його здихатися, якби не відправив у щитову з Ван Хеєм, коли була черга Вождя.
Раптом його слова здалися мені такими дивними, що я гадки не мав, до чого він хилить. Або не хотів ту гадку мати.
— А куди я ще міг його відправити? — спитав я. — Господи, та він і в блоці не знає, що робити! Поставити його в активну команду страти разом з іншими…
Я не договорив. Не міг договорити. Потенціал косяків здавався нескінченним.
— Незважаючи на це, для тебе ж буде краще, якщо поставиш його на Делакруа. Звісно, якщо хочеш його позбутися.
Я дивився на нього, від подиву опустивши щелепу додолу. Але зрештою спромігся-таки її підібрати, щоб можна було говорити.
— Ти про що взагалі? Він хоче подивитися страту зблизька, з того місця, де добре чутно запах підсмажених яєць?
Мурз знизав плечима. Погляд його очей, що з такою ніжністю дивилися, коли він говорив про дружину, раптом став жорстким і твердим, як кремінь.
— Яйця Делакруа підсмажаться незалежно від того, буде Ветмор у команді чи ні, — відзначив він. — Правильно?
— Так, але він може накосячити. Взагалі, Геле, він майже напевно накосячить. Перед тридцятьма чи більше свідками… репортерами аж із самої Луїзіани…
— Ви з Брутусом Говеллом потурбуєтеся про те, щоб не накосячив, — сказав Мурз. — А якщо це все-таки станеться, то йому все впишуть у справу, і цей запис лишатиметься там ще довго по тому, як зникнуть його політичні зв’язки. Ти це розумієш?
Я розумів. Це викликало в мене страх і нудоту, але я розумів.
— Він, може, й на Коффі забажає лишитися. Але якщо нам пощастить, то від Делакруа він отримає все, що йому треба. Тільки ти обов’язково постав його в команду страти.
Я планував знову запхати Персі в щитову, а потім відправити в тунель, супроводжувати каталку, яка відвезе Делакруа до труповозки, припаркованої через дорогу від тюрми. Але всі ці плани я без найменшого вагання викинув через плече. І кивнув. Мені вистачало кебети, щоб зрозуміти, в яку авантюру я вплутуюся. Але було байдуже. Я б самого диявола за носа вщипнув, якби це допомогло спекатися Персі Ветмора. Нехай візьме участь у страті, надіне шолом, а потім подивиться крізь ґрати й накаже Ван Хею давати другу; хай подивиться, як французик осідлає блискавку, яку він, Персі Ветмор, випустив із пляшки. Хай зловить свій гиденький кайфик, якщо його так тішить убивство, санкціоноване державою. А тоді хай переводиться у Браяр-Рідж, де в нього буде власний кабінет і вентилятор, щоб його охолоджував. А якщо його дядько за шлюбом вилетить з посади після наступного голосування на виборах і йому доведеться спізнати, що таке праця в жорстокому, загартованому світі під невблаганним палючим сонцем, де не всі поганці сидять, замкнені за ґратами, а часом і тобі самому можуть по пиці з’їздити, що ж, тим краще.
— Гаразд, — сказав я, підводячись. — Я поставлю його на Делакруа. А доти підтримуватиму мир.
— Добре, — Гел і собі встав. — До речі, як твоя проблема?
Він делікатно вказав пальцем на мій пах.
— Та наче вже краще трохи.
— Це добре. — Він провів мене до дверей. — А до речі, що там Коффі? З ним проблеми будуть?
— Не думаю. Поки що він сумирний, наче мертвий півень. Дивний він, очі в нього дивні, але тихий. Але ми будемо тримати руку на його пульсі. Про це не хвилюйся.
— Ти, звісно, в курсі, що він скоїв.
— Так.
Він вивів мене в приймальню, де стара міс Ханна лупила по клавішах свого «Андервуда», як, здавалося, і щодня з кінця останнього льодовикового періоду. Ішов я з легкою душею. Загалом було таке відчуття, що я легко відбувся. І приємно було знати, що зрештою в мене є шанс пережити Персі.
— Відправ Мелінді цілий кошик моєї любові, — сказав я. — Але не купуй собі зайвого ящика хвилювань. Зрештою ще може виявитися, що там нічого такого, просто мігрень.
— Авжеж, — сказав він, і губи під зболеними очима розтяглися в усмішці. Це поєднання було замало не упирячим, чорт забирай.
Що ж до мене, то я подався до себе в блок Е, щоб розпочати новий день. Там чекали папери (прочитати й написати), підлоги (вимити), їжа (подати), графік чергувань на наступний тиждень (скласти) — сотні справ, про які треба було подбати. Але найбільше там було чекання — у в’язниці його завжди багато, так багато, що не переробиш. Чекання на час, коли Едуард Делакруа піде Зеленою милею, чекання, коли з’явиться Вільям Вортон з його вишкіром і татуюванням «Малюк Біллі», але понад усе — чекання, коли ж Персі Ветмор нарешті забереться геть з мого життя.