Зелена миля

10

Спочатку здавалося, що, попри спеку, нічка буде навіть непоганою. Джон Коффі, як завше, сидів тихо, Дикий Білл прикидався М’яким Біллом, а Делакруа перебував у непоганому гуморі як на людину, що трохи більш як за двадцять чотири години мала призначену здибанку зі Старим Іскруном.

Він справді розумів, принаймні на якомусь найпримітивнішому рівні, що на нього чекає; на останній обід він замовив чилі й через мене передав спеціальні вказівки для кухні. «Сказати їм не жаліти пекучий совс[49], — проінструктував він. — Такий, жчо хапати за горло і казати «здоров». Зелений совс, не якийся там лагідний. Від той зелений живіт крутити як хрін зна жчо, я з унітаза не злазити назтупний день. Але цей раз такої проблеми не бути, n’est-ce pas?[50]»

Більшість із них переймаються своїми безсмертними душами з якимось маразматичним шаленством. Однак Делакруа ледь не відмахнувся від мого запитання про те, якої духовної втіхи він хоче в останні години життя. Якщо «той дядько» Шустер згодився для Великого Вождя Біттербака, думав Дел, то і для нього Шустер згодиться. Ні, його найбільше цікавило (як ви вже, певно, здогадалися), що буде з Містером Джинґлзом після того, як він, Делакруа, вирушить на той світ. Я звик проводити довгі години зі страченцями в ніч перед їхнім останнім маршем. Але то була перша ніч, коли я провів ті довгі години, роздумуючи над долею миші.

Делакруа зважував сценарій за сценарієм, терпляче прокручував різні можливості у своєму туманному розумі. І весь час, поки висловлював думки вголос, бажаючи забезпечити своєму ручному мишеняті щонайкраще майбутнє (так, неначе воно було дитиною, яку треба вивчити в університеті), він кидав розфарбовану котушку до стіни. Щоразу Містер Джинґлз підстрибом летів за нею, ловив і котив до Делових ніг. За якийсь час це почало діяти мені на нерви — спочатку клацання котушки об кам’яну стіну, потім дрібненьке цокотіння лапок Містера Джинґлза. Бо за якісь півтори години цей трюк, попри всю свою мімімішність, приїдався. Але здавалося, що Містер Джинґлз від нього не втомлюється ніколи. Час від часу він робив паузу, щоб освіжитися ковтком води з кавового блюдця, яке Делакруа тримав спеціально для цієї потреби, чи похряцати рожевим уламком м’ятного льодяника, а потім з новими силами кидався в бій. Кілька разів на язиці в мене крутилося сказати Делакруа, щоб перепочив, і щоразу я нагадував собі, що в нього є тільки ця ніч і завтрашній день для гри в котушку з Містером Джинґлзом. І все. Однак ближче до кінця нашої розмови ставало дедалі важче втримати цю думку. Ви ж знаєте, як це — коли повторюваний шум доводить до сказу й невдовзі твої нерви спалахують вогнем. Я вже збирався висловитися, коли щось змусило мене озирнутися через плече на двері. Біля ґрат своєї камери на протилежному боці коридору стояв Джон Коффі. Він похитав головою: вправо, вліво, назад у центр. Так, наче прочитав мої думки й радив не поспішати.

Я пообіцяв подбати, щоб Містера Джинґлза відвезли до тітки Делакруа, старої діви, яка надіслала йому той мішок із цукерками. Розмальована котушка може поїхати разом із ним, і навіть його «хатка» — ми зберемо пожертви і змусимо Старого Ту відмовитися від претензій на коробку з-під «Корони». Ні, відказав Делакруа після деяких роздумів (за цей час він устиг щонайменше п’ять разів жбурнути котушку об стіну, а Містер Джинґлз або штовхав її носом назад, або котив лапками), цього не досить. Тітка Ерміон занадто стара, жвавість Містера Джинґлза буде для неї неприйнятною. І що, коли Містер Джинґлз переживе її? Що тоді з ним буде? Ні, ні, тітка Ерміон не годиться.

«Що ж, а припустімо, його візьме один з нас?» — спитав я. Хтось із наглядачів. Ми можемо тримати його тут, у блоці Е. Ні, відповів Делакруа. Він був дуже вдячний мені за турботу, certainement[51], але Містер Джинґлз — така миша, що прагне свободи. А він, Едуард Делакруа, знав про це тому, що Містер Джинґлз (ви правильно вгадали) нашепотів цю інформацію йому на вухо.

— Гаразд, — сказав я, — один з нас забере його додому, Деле. Може, Дін. У нього синочок, йому сподобається ручна мишка.

Від жаху, який пройняв Делакруа на саму цю думку, француз аж побілів. Такий гризун-геній, як Містер Джинґлз, опиниться в руках у малої дитини? Як, на le bon Dieu[52], можна очікувати, що мала дитина буде його належним чином тренувати, не кажучи вже про те, щоб навчати новим трюкам? А якщо той хлопець награється й забуватиме годувати його два-три дні поспіль? І Делакруа, який підсмажив живцем шістьох людей, замітаючи сліди свого першого злочину, здригнувся з делікатною огидою запеклого антивівісекціоніста.

Гаразд, сказав я, заберу його собі (обіцяти їм усе, пам’ятаєте? В останні дві доби обіцяти їм будь-що). Як Делу така ідея?

— Ні, сер, начальнику Еджкомб, — вибачливим тоном відповів Делакруа. І знову кинув котушку. Та вдарилася об стіну, відскочила, закрутилася; Містер Джинґлз рвонув до неї, як оглашенний, і носом попхав назад до Делакруа. — Дуже дякую, merci beaucoup, але ви жити в лісі, а Містер Джинґлз, він боятися жити dans la forêt[53]. Я знати, бо…

— Деле, я здогадуюся, звідки ти знаєш, — сказав я.

Делакруа з усміхом кивнув.

— Але ми щось придумати. Ще пак! — Він жбурнув котушку. Містер Джинґлз подріботів за нею. Я зробив над собою зусилля, щоб не скривитися.

Зрештою ситуацію врятував Брутал. Доти він крутився біля столу чергового, дивився, як Дін і Гаррі грають у крибідж. Персі теж там був, і врешті-решт Бруталові набридло намагатися його розговорити, а у відповідь діставати тільки похмурий буркіт. Тож він прогулянковим кроком підійшов до мене (я сидів на табуретці перед камерою Делакруа) і став поряд, згорнувши руки на грудях і дослухаючись до нашої розмови.

— А може, Мишовілль? — вклинився Брутал у паузу, що повисла після того, як Дел рішуче відмовився від моєї моторошної старої хатини в лісових хащах. Цю пропозицію він висловив недбалим тоном «я-тут-подумав».

— Мишовілль? — перепитав Делакруа й позирнув на Брутала спантеличеним, проте зацікавленим поглядом. — Який ще Мишовілль?

— А, та це атракціон для туристів, у Флориді, — відповів Брутал. — Здається, в Таллахассі. Так, Поле? У Таллахассі?

— Угу, — ні на мить не завагавшись, сказав я, а сам подумав: «Дай Бог здоров’я Брутусові Говеллу». — У Таллахассі. Трохи далі по дорозі від собачого університету.

Від почутого в Брутала трохи сіпнувся рот, і я подумав, що зараз він зіпсує мою подачу недоречним сміхом. Але він опанував себе й кивнув. Хоча я здогадувався, що про собачий університет я невдовзі ще почую.

Цього разу Дел не кинув котушку — попри те, що Містер Джинґлз стояв на його шльопанці напоготові, з піднятими лапами, явно жадаючи ще однієї нагоди кинутися навздогін. Кейджен перевів погляд із Брутала на мене, потім знову на Брутала.

— А жчо вони робити у Мишовілль? — спитав він.

— Думаєш, Містера Джинґлза туди приймуть? — звернувся Брутал до мене, одночасно ігноруючи Дела і ще більше розпалюючи його цікавість. — Поле, ти думаєш, він їм підійде?

Я напустив на себе задумливий вигляд.

— Знаєш, — протягнув я, — от міркую про це, і з усіх боків ця ідея здається блискучою.

Краєм ока я помітив, що Персі трохи наблизився до нас Зеленою милею (десятою дорогою обійшовши камеру Вортона). Він стояв, спираючись плечем на ґрати порожньої камери, і слухав, а на губах у нього грала презирлива посмішечка.

— Що цей Мишовілль? — вимогливо запитав Дел. Тепер він уже горів бажанням знати.

— Я ж кажу — атракціон для туристів, — відповів Брутал. — Там тих мишей… ой, не знаю, сотня чи що. Поле, ти не знаєш?

— Та вже, мабуть, понад сто п’ятдесят, — уточнив я. — Вони мають великий успіх. Наскільки мені відомо, такий самий хочуть відкрити ще й у Каліфорнії. «Західний Мишовілль» буде називатися. Ось як бурхливо розвивається бізнес. Здається, еліта суспільства дедалі більше цікавиться дресированими мишками. Не питай, сам не розумію.

Дел дивився на нас, тримаючи в руці розмальовану котушку. Його власне становище було поки що забуте.

— Мишей туди беруть лише найрозумніших, — попередив Брутал, — таких, що фокуси показують. І вони не повинні бути білими, бо білі миші — то зоомагазинні.

— Зоомагазинні, так, ще пак! — люто вигукнув Делакруа. — Ненавиджу їх, зоомагазинні миші!

— У них там, — від роботи уяви Бруталові очі набули далекого замріяного виразу, — намет, у який заходиш…

— Так, так, як у cirque![54] А за вхід потрібен платить?

— Бляха, ти всираєшся з мене чи що? Ясний пень, що вхід платний. Десятицентовик з носа, по два центи з малих. І там ще як ніби ціле місто з бакелітових коробок і трубок з-під туалетного паперу, зі слюдяними віконцями, щоб видно було, що ті миші там поробляють…

— Так! Так! — Делакруа був в екстазі. Але повернувся до мене. — Що таке «сльодяний»?

— Це скло як на духовці спереду, щоб можна було зазирнути всередину, — пояснив я.

— О, точно! Дзя хрінотінь! — Він покрутив рукою, показуючи Бруталу продовжувати, і оливні оченята Містера Джинґлза аж закружляли, наздоганяючи рух тієї котушки. Видовисько було кумедне. Персі підійшов ближче, наче хотів ліпше роздивитись.

Я побачив, як насупився, дивлячись на нього, Джон Коффі, але не звернув на це особливої уваги — надто вже мене самого полонили фантазії Брутала. Завдяки Бруталу обіцянки бажаного засудженому до страти піднеслися на недосяжно високий рівень, і я переживав відчуття щирого захвату, повірте.

— Так, — вів далі Брутал, — ціле мишаче містечко, але дітлахам найбільше подобається «Зоряний цирк Мишовілля». Там є миші, які гойдаються на трапеції, і миші, які котять крихітні діжечки, і миші, які монети складають…

— Так, дзе воно! Дзе оселя для містера Джинґлза! — вигукнув Делакруа. Очі в нього виблискували, а щоки розчервоніло пашіли. Я подумав, що Брутал — якийсь святий. — Містере Джинґлз, ти таки стати цирковим мишом! Жити в мишачому місті у Флорида! Там сльодяні вікна! Урра!

Делакруа з потрійною силою метнув котушку. Та вдарилася об стіну низько, скажено підскочила й випірнула крізь ґрати камери на Милю. Містер Джинґлз помчав за нею назовні. І тут Персі угледів свій шанс.

— Ні, кретине! — заволав Брутал, але Персі не звернув уваги. Щойно Містер Джинґлз добіг до котушки (занадто зосередившись на ній, він не зауважив присутності запеклого ворога), як Персі з силою опустив на нього підошву чорного черевика. Із відчутним хрускотом хребет Містера Джинґлза переломився, і кров зацебеніла з рота. Крихітні темні оченята полізли з орбіт, і в них я прочитав здивовану агонію, зовсім не тваринну, а людську.

Він жаху й горя Делакруа пронизливо закричав. Він кинувся на підлогу камери й простягнув руки між ґрат, тягнучись якнайдалі вперед, знову і знову викрикуючи ім’я миші.

Персі з посмішкою розвернувся обличчям до нього. До нас трьох.

— Ну от, — сказав він. — Я знав, що дістану його. Рано чи пізно. Справді, то була справа часу.

Він повернувся й покрокував Зеленою милею — неквапом, залишивши тільце Містера Джинґлза лежати в калюжі крові, що розпливалася навколо.