Зелена миля

12

Приблизно о чверть на третю того дня моя подруга Елейн Коннеллі прийшла до мене на сонячну терасу, де я сидів, охайно склавши стосиком останні аркуші своєї історії. Обличчя в неї було дуже бліде, а під очима блищало. Гадаю, вона плакала.

Що ж до мене, то я дивився. Просто дивився. У вікно, через пагорби на схід. Права рука боліла від зап’ястя до кінчиків пальців. Але то був біль умиротворення. Я почувався спустошеним, вилущеним. Жахливе й водночас прекрасне відчуття.

Важко було зустрітися поглядом з Елейн — я боявся побачити в її очах ненависть і презирство. Але вони були спокійні. Зажурені й задумливі, але спокійні. Ані ненависті, ані презирства, ані недовіри.

— Хочеш решту історії? — спитав я. І зболеною рукою постукав по купці списаних аркушів. — Вона тут, але я зрозумію, якщо ти не дуже хочеш…

— Це не питання того, що я хочу, — сказала вона. — Я мушу знати, чим усе скінчилося, хоча, гадаю, можна не сумніватися, що ти його стратив. Втручання Провидіння-з-великої-П в житті простих смертних дуже переоцінюють, як мені здається. Але, перш ніж я візьму ці сторінки… Поле…

Елейн змовкла, наче не знаючи, як продовжити. Я чекав. Іноді не можна допомагати людям. Іноді краще навіть не пробувати.

— Поле, ти тут пишеш так, наче в тридцять другому в тебе було двоє дорослих дітей — не одне, а двоє. Якщо ти одружився зі своєю Дженіс не у дванадцять років, коли їй було одинадцять, чи щось таке…

Я злегка всміхнувся.

— Ми побралися молодими… як і багато горян, моя мати, наприклад, рано вийшла заміж… але не такими молодими.

— То скільки ж тобі років? Я завжди думала, що десь вісімдесят із хвостиком, ти мого віку, а може, й трохи молодший, але якщо вірити цьому…

— Того року, коли Джон пройшовся Зеленою милею, мені було сорок, — відповів я. — Я народився тисяча вісімсот дев’яносто другого. Тобто мені зараз сто чотири роки, якщо я правильно порахував.

Утративши дар мови, Елейн дивилася на мене широко розплющеними очима.

Я простягнув їй решту рукопису, згадуючи, як Джон тримав мене за руки, там, у своїй камері. «Не вибухнете», — сказав він і всміхнувся злегка на цю думку. І я справді не вибухнув… але щось таки зі мною відбулося. Щось довговічне.

— Дочитай до кінця, — сказав я. — Усі відповіді, що я маю, — вони тут.

— Гаразд, — ледь не прошепотіла вона. — Я не брехатиму, мені трошечки страшно, але… гаразд. Де ти будеш?

Я встав з-за столу, потягнувся, послухав, як потріскують хребці. Одне я знав напевне — мене вже смертельно нудило від сонячної тераси.

— Надворі, на крокетному полі. Я ще хочу тобі дещо показати, а воно там, у тому напрямку.

— А це… страшно?

У її несміливому погляді я побачив маленьку дівчинку, якою вона була в ті часи, коли чоловіки носили солом’яні брилі влітку та єнотові шуби взимку.

— Ні, — всміхнувся я у відповідь. — Не страшно.

— Добре. — Елейн узяла сторінки. — Візьму їх до себе в кімнату. Побачимося на полі для крокету приблизно о… — Вона пошелестіла рукописом, оцінюючи. — О четвертій? Так нормально буде?

— Чудово, — відповів я, думаючи про занадто допитливого Бреда Долана. На той час він уже поїде додому.

Елейн простягла руку, легенько стиснула моє передпліччя й вийшла з кімнати. Я ще мить постояв на місці нерухомо, опустивши погляд на стіл, звикаючи до того, що він знову порожній — тільки таця, яку Елейн принесла мені вранці, ще стояла на ньому, а мої розсипані аркуші нарешті зникли. Чомусь мені не вірилося, що я дописав… і, як бачите, оскільки все це писалося після того, як я задокументував страту Джона Коффі й віддав останню порцію аркушів Елейн, то був ще не кінець. Та навіть тоді я в глибині душі знав причину.

Алабама.

Я підхопив із таці останній шматочок холодної грінки, спустився сходами донизу й вийшов на крокетне поле. А там сів на сонечку й спостерігав, як із півдюжини пар і одна повільна, але радісна компанія з чотирьох ходять повз мене, розмахуючи молотками; думав свої старечі думки й вигрівав на сонці старечі кістки.

Близько другої сорок п’ять із паркувального майданчика почала стікатися зміна з третьої до одинадцятої, а о третій люди з денної зміни вже пішли до своїх машин. Більшість виходила групками, але я зауважив, що Бред Долан іде сам. Побачити це було втішно; може, зрештою світ ще не покотився остаточно під три чорти. Із задньої кишені в нього стирчала одна з його смішних книжечок. Стежина до парковки пролягає повз крокетне поле, тож він помітив мене там, але не помахав і не подивився вовком. Мене це влаштовувало. Він сів у свій старий «шевроле» з наліпкою «Я БАЧИВ БОГА, ЙОГО ЗВАТИ НЬЮТ» на бампері. І поїхав — туди, де він зазвичай перебуває, коли його немає тут, — залишаючи по собі тонкий слід із дешевої моторної оливи.

Близько четвертої години до мене, як і обіцяла, приєдналася Елейн. Судячи з її очей, вона ще трохи поплакала. Елейн оповила мене руками й міцно пригорнула до себе.

— Бідолашний Джон Коффі, — сказала вона. — І бідолашний Пол Еджкомб теж.

«Бідолашний Пол, — почув я слова Джен. — Бідолашний старенький».

Елейн знову розплакалася. Я обійняв її, там, на крокетному полі, під променями пізнього сонця. Наші тіні наче танцювали на землі. Можливо, в «Уявній бальній залі», яку ми слухали по радіо в ті давні часи.

Врешті Елейн опанувала себе й відсунулася від мене. З кишені блузки вона витягла «Клінекс» і промокнула серветкою заплакані очі.

— Поле, а що сталося з дружиною начальника тюрми? Що сталося з Меллі?

— Її називали дивом століття, принаймні серед лікарів в Індіанольській лікарні, — відповів я. Потім узяв її під руку, і ми рушили вперед стежкою, яка вела до лісу, геть від працівників і паркувального майданчика. До повітки біля стіни, що відділяла «Сосни Джорджії» від світу молодших людей. — Вона померла — від серцевого нападу, а не пухлини мозку — за десять-одинадцять років по тому. Здається, у сорок третьому. А він помер від інсульту десь близько до дня Перл-Гарбора — а може, й у сам той день, я вже точно не пам’ятаю, тож вона пережила його на два роки. Така іронія долі.

— А Дженіс?

— До цього я ще сьогодні не готовий, — сказав я. — Розповім тобі іншим разом.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Але цієї обіцянки я так і не виконав. Через три місяці по тому, як ми разом прогулялися до лісу (я б узяв її за руку, якби не боявся завдати болю її вузлуватим набряклим пальцям), Елейн Коннеллі тихо померла уві сні. Як і у випадку Мелінди Мурз, смерть настала внаслідок серцевого нападу. Санітар, який її знайшов, розказував, що вигляд у неї був умиротворений, наче все сталося раптово й без особливого болю. Я сподівався на те, що він не помиляється. Я любив Елейн. І сумую за нею. За нею, і за Дженіс, і за Бруталом, і взагалі за ними всіма.

Ми дійшли до другої повітки на стежці, тієї, що була близько до стіни. Вона ховалася серед сосон, на її увігнутому даху й забитих дошками вікнах лежало мереживо плям від тіней. Я попрямував до неї. Елейн зупинилася на мить, чомусь перестрашена.

— Усе гаразд, — заспокоїв її я. — Справді. Ходім.

На дверях не було засувки — колись, правда, була, та її зірвали, — тому я зачиняв двері на складений шмат картону. Витягнувши його, я переступив через поріг повітки. Двері залишив максимально відчиненими, бо всередині панувала темрява.

— Поле, що?.. Ой. Ой! — Друге «ой» у неї вирвалося ледве не криком.

До однієї стіни повітки було присунуто стіл. На ньому лежав ліхтарик і коричневий паперовий пакет. На брудній підлозі стояла коробка з-під сигар «Гав-А-Тампа». Її я роздобув у чоловіка, який за домовленістю наповнює в будинку автомати газованими напоями й цукерками. Я спеціально попросив її в нього. А що його компанія також продає тютюнові вироби, то роздобути йому було неважко. Я запропонував заплатити (коли я працював у «Холодній горі», такі коробки були на вагу золота, як я вже, певно, вам розказував), але він тільки посміявся з мене.

Понад краєм коробки на нас дивилися крихітні блискучі очиці — краплинки нафти.

— Містере Джинґлз, — покликав я, — а йди-но сюди. Іди сюди, старенький, познайомишся з дамою.

Я присів навпочіпки (боляче було, та я спромігся) і простягнув руку. Спершу я подумав, що він не зможе цього разу перелізти через край коробки. Але одним фінальним ривком він це зробив. Упав на бік, але звівся на лапки й рушив до мене. Він біг нерівно, припадаючи на задню ногу; травма, якої завдав Містерові Джинґлзу Персі, давалася взнаки в старому віці. Його старому-престарому віці. Окрім маківки й кінчика хвоста, його шубка геть уся посивіла.

Він плигнув мені на розкриту долоню. Я підняв його в повітря, і він витягнув шию, принюхуючись до мого віддиху. Вуха в нього були прищулені, а крихітні темні очі дивилися жадібно. Я простягнув руку до Елейн, яка спостерігала за мишею з безмежним зачудуванням у широко розплющених очах, ледь відкривши рота.

— Це неможливо, — вона підвела на мене очі. — О, Поле, це ж не… це неможливо!

— Дивись, — сказав я, — а потім скажеш.

З пакета на столі я витяг котушку, яку розфарбував сам — не олівцями, а фломастерами, винаходом, про який 1932-го могли тільки мріяти. Однак ефект був той самий. Котушка вийшла яскравою, як і в Дела, а може, навіть яскравішою. «Messieurs et mesdames, — подумав я. — Bienvenue au cirque du mousie!»

Я знову присів навпочіпки, і Містер Джинґлз збіг з моєї долоні. Навіть такий старезний, він, як і раніше, був одержимий тою котушкою. З моменту, як я витяг її з пакета, він прикипів до неї поглядом. Я покотив її нерівною скабчастою поверхнею долівки, і він притьмом погнався слідом. З колишньою швидкістю він уже не бігав, і на шкутильгання боляче було дивитися, але чого б то він був спритним і не спотикався? Як я вже казав, він був старезний, мишачий Мафусаїл. Шістдесят чотири роки щонайменше йому сповнилося.

Він дістався котушки, яка вдарилася об стіну й відскочила. Обійшов її, та й ліг на бік. Елейн смикнулася, хотіла піти до нього, але я її зупинив. За секунду-дві Містер Джинґлз піднявся на лапи. Повільно, дуже повільно він покотив носом котушку до мене. Коли він з’явився вперше (я знайшов його на сходах, що вели до кухні, — він лежав, наче подолав далеченну відстань і подорож геть його виснажила), то ще міг вести котушку лапами, як і багато років тому на Зеленій милі. Але тепер йому це було не до снаги: задні лапи вже не тримали. Зате ніс залишався вправним, як і колись. Тільки мишак мусив переходити від одного краю котушки до іншого, щоб тримати її рівно за курсом. Коли він дістався до мене, я підняв його з долівки (такого легенького, не важчого тепер за пір’їнку) однією рукою, а котушку — другою. А погляд його блискучих оченят не відривався від неї.

— Поле, не роби так більше, — надламаним голосом попросила Елейн. — Я не витримаю на нього дивитися.

Я розумів її почуття, але подумав, що дарма вона про це просить. Він обожнював ганятися за котушкою і приносити її; стільки років минуло, а він незмінно це обожнював. Не всім нам так пощастило з пристрастями.

— У пакеті ще є льодяники, — сказав я. — «Канадські м’ятні». Здається, він їх досі любить — коли йому простягаю цукерку, нюхає й нюхає, ніяк не може спинитися. Але їсти їх більше не може, травлення погане. Я йому натомість грінки приношу.

Я знову присів, відламав маленький шматочок від грінки, яку прихопив на сонячній терасі, й поклав на підлогу. Містер Джинґлз понюхав його, а потім узяв передніми лапами й заходився їсти. Хвіст акуратно оповивав його задні лапи. Доївши, мишак вичікувально подивився вгору.

— Ми, старі шкарбани, ще можемо здивувати своїм апетитом, — сказав я Елейн і простягнув їй грінку. — Тепер ти спробуй.

Вона відломила ще шматочок і кинула на підлогу. Містер Джинґлз наблизився до нього, понюхав, глянув на Елейн… а тоді взяв і почав їсти.

— Бачиш? Він знає, що ти не літунка.

— Поле, звідки він прийшов?

— А й гадки не маю. Якось вранці я вийшов на ранню прогулянку, а він тут, лежить на сходах до кухні. Я миттю зрозумів, що це за миша, але щоб усе-таки впевнитися, взяв у пральні з рукодільного кошика котушку. І роздобув йому коробку з-під сигар. Вимостив найм’якшою ватою, яку тільки зміг знайти. Я думаю, він як ми, Еллі. Більшість днів — одна суцільна болячка. Та все ж він не втратив цікавості до життя. Він досі любить свою котушку й любить, коли його відвідує старий товариш по блоку. Шістдесят років я носив історію Джона Коффі в собі, шістдесят і більше, а тепер ось її розповів. Я здогадувався, що саме для того він і повернувся. Нагадати, що часу вже обмаль і я маю поквапитися з писанням. Бо я вже, як він, — на півдорозі.

— На півдорозі куди?

— Ну, туди, — відповів я, і ми якийсь час мовчки дивилися на Містера Джинґлза. А тоді (навіть не знаю, з якої причини, тому не скажу) я знову кинув котушку, хоч Елейн і просила мене цього не робити. Можливо, лише тому, що він ганявся за котушкою так, як старі люди займаються сексом, — повільно, обережно, по-своєму; нехай вам і не хочеться на це дивитися, таким молодим і переконаним, що коли прийде старість, для вас зроблять виняток, але їм усе одно хочеться.

І знову Містер Джинґлз кинувся наздоганяти котушку, з помітним болем і так само помітним (принаймні для мене) старим нав’язливим задоволенням.

— Сльодяні віконця, — прошепотіла Елейн, проводжаючи його поглядом.

— Сльодяні віконця, — усміхаючись, погодився я.

— Джон Коффі доторкнувся миші так само, як він доторкнувся до тебе. Він не просто вилікував тебе від хвороби, він зробив тебе… що, стійким?

— Думаю, це слово не гірше за інші.

— Стійким до того, що зрештою підкошує людей, як терміти точать дерева. Тебе… і його. Містера Джинґлза. Коли він узяв Містера Джинґлза у складені човниками долоні.

— Це правда. Такий вплив справила та сила, яка діяла через Джона, — принаймні я так думаю. А тепер вона врешті вичахла. Терміти проточили собі шлях крізь нашу кору. Це забрало трохи більше часу, ніж звичайно, але вони все-таки пробралися. Може, мені відведено ще кілька років, однаково ж люди живуть довше, ніж миші. Але час Містера Джинґлза майже сплив.

Він добувся котушки, прошкутильгав навколо неї, впав на бік, важко дихаючи (ми бачили, як віддих ворушить його шубку й по ній біжать брижі), та потім підвівся й бадьоро почав штовхати носом назад. Його шубка була сива, хода — непевна, та нафтові краплини очей сяяли яскраво, як і завжди.

— Ти думаєш, він хотів, щоб ти написав те, що написав, — сказала Елейн. — Правильно, Поле?

— Не сам Містер Джинґлз. Не він, а сила, що…

— О, Полик! І Елейн Коннеллі з ним! — вигукнув голос із відчинених дверей. Сповнений своєрідного гумору. — Щоб я жив і дихав! Яким вітром вас обох сюди могло занести?

Я розвернувся й без найменшого подиву побачив у дверях Бреда Долана. Він шкірився так, як це роблять люди тільки тоді, коли порядно й гарненько тебе надурять. Як далеко він від’їхав, коли скінчилася його зміна? Може, до бару «Ренґлер», вихилив одне-два пивця й замовив собі танець на колінах, а тоді повернувся.

— Забирайся, — холодно сказала Елейн. — Вийди зараз же.

— Не вказуй, куди мені йти, стара зморшкувата суко, — не перестаючи посміхатися, сказав він. — Там, на горі, ти ще можеш указувати, але ти зараз не на горі. Вам тут бути не дозволено. Сюди вам ходити заборонено. Любовне гніздечко, Полику? Ось що ти тут влаштував? Плейбойське кубло для старечих… — Раптом він помітив мешканця повітки, і очі в нього полізли на лоба. — Якого хера?

Я не озирнувся. По-перше, я знав, що він бачить; а по-друге, враз минуле наклалося на теперішнє, зливаючись в один страшний образ, тривимірний у своїй реальності. У дверях стояв не Бред Долан, а Персі Ветмор. Ще секунда, і він влетить у повітку й розчавить Містера Джинґлза (в якого більше не було надії від нього втекти) черевиком, та тільки тепер немає Джона Коффі, який вирвав би його у смерті. Так само, як не було Джона Коффі, коли я так його потребував того дощового дня в Алабамі.

Я зіп’явся на ноги, вже не відчуваючи болю ні в суглобах, ні у м’язах, і кинувся напереріз Долану.

— Не чіпай його! — закричав я. — Не чіпай його, Персі, бо я клянуся, я…

— Кого це ти Персі називаєш? — спитав він і відштовхнув мене так сильно, що я ледь не повалився на спину. Мене підхопила Елейн, хоча це, напевно, завдало їй болю, допомогла відновити рівновагу. — І це вже не вперше. Не сци в штани. Я й пальцем його не торкнуся. Було б для чого. Якийсь дохлий гризун.

Я озирнувся, думаючи, що Містер Джинґлз просто лежить на боці, переводить дух, як він це часом робив. Він лежав на боці, так, але брижі на шубці припинилися. Я намагався себе переконати, що досі їх бачу. І тут розридалася Елейн. Вона з болем нахилилася й підняла мишака, якого я вперше побачив на Зеленій милі, такого безстрашного перед столом чергового, наче людина, що наблизилася до своїх однолітків… чи друзів. Млявий, він лежав на її долоні. Очі оскляніли й знерухоміли. Він помер.

Губи Долана розтяглися в огидному вищирі, а під ними показалися зуби, вкрай мало знайомі з дантистами.

— Оце номер! — вигукнув він. — Ми втратили улюблене звірятко всієї сім’ї? То що, влаштуємо маленький похорон, з паперовими квітами і…

— ЗАТКНИСЯ! — пронизливо закричала на нього Елейн, так гучно й так сильно, що він позадкував і посмішка миттю сповзла з обличчя. — ПІШОВ ГЕТЬ ЗВІДСИ! ПІШОВ ГЕТЬ, БО БІЛЬШЕ АНІ ДНЯ ТУТ НЕ ПРАЦЮВАТИМЕШ! АНІ ГОДИНИ! Я КЛЯНУСЯ ТОБІ!

— І окрайця хліба собі в черзі не вижебраєш, — сказав я, але так тихо, що ніхто з них не почув мене. Я не міг відвести погляду від Містера Джинґлза, що лежав на долоні в Елейн, як найменший у світі килимок із ведмежої шкури.

Бред подумував про те, щоб відповісти їй, сказати, що вона блефує (він мав на це право, для ув’язнених у «Соснах Джорджії» повітка була недозволеною територією, навіть я про це знав), але не відповів. Бо в душі він був боягузом, як і Персі. А ще міг перевірити, чи правду вона каже про свого онука, Велике Цабе, і виявити, що то таки не брехня. Та найголовнішим було те, що він нарешті задовольнив цікавість, втамував жагу знань. І після всіх роздумів таємниця виявилася такою собі. У повітці жила ручна миша старого. Жила-жила, та й ґиґнула, від серцевого нападу чи що, поки котила кольорову котушку.

— Не розумію, чого ви так заводитеся, — сказав він. — Обоє. Наче то був собака чи що.

— Геть, — виплюнула Елейн. — Геть звідси, невігласе. Твоїм бридким крихітним мозком цього не зрозуміти.

Він густо почервонів. Плями від шкільних прищів поналивалися темним багрянцем. Судячи з вигляду, їх було повно.

— Я піду, — сказав він, — але завтра, коли ти сюди прийдеш… Полику… то на дверях буде новий замок. Мешканцям тут бути не можна, хай там що про мене меле язиком стара вредна місіс Моє-Лайно-Не-Смердить. На підлогу гляньте! Дошки геть повигиналися й погнили! Провалишся, то твоя курчача стара нога трісне, як хворостина. Тому забирайте свою дохлу мишу, як хочете, і виходьте. Любовний курінь закрито.

Він розвернувся й покрокував геть, з виглядом людини, яка, на власне переконання, зіграла принаймні внічию. Я дочекався, коли він піде, а тоді обережно взяв Містера Джинґлза в Елейн. Погляд натрапив на пакет із м’ятними цукерками, і це було останньою краплею — полилися сльози. Щось я тонкосльозий став на старості років.

— Допоможеш поховати давнього друга? — запитав я в Елейн, коли важкі кроки Бреда Долана стихли вдалині.

— Так, Поле. — Вона оповила мене рукою за пояс і поклала голову мені на плече. Одним старим скоцюрбленим пальцем погладила нерухомий бік Містера Джинґлза. — Я охоче тобі допоможу.

Ми взяли в повітці совочок і поховали ручну мишу Дела, доки пообідні тіні поволі видовжувалися між дерев. А потім ми пішли назад, до будинку, вечеряти й жити тим життям, яке нам ще залишилося. Я зловив себе на згадці про Дела; Дела, який стояв навколішки на зеленому килимі в моєму кабінеті, зі згорнутими руками й лисою маківкою, що виблискувала під лампою; Дела, який просив нас попіклуватися про Містера Джинґлза, подбати про те, щоб той падлюка більше не кривдив його мишку. Та тільки падлюка всіх нас кривдить наприкінці, чи не так?

— Поле? — озвалася Елейн. Голос у неї був лагідний і змучений водночас. Навіть копати могилку совком і проводжати в останню путь мишу для таких стареньких солодунчиків, як ми, — завелике навантаження. — Ти як?

Моя рука лежала в неї на талії. Я її стиснув.

— Усе добре, — сказав я.

— Дивись! Так гарно сонце сідає. Може, побудемо надворі й подивимось?

— Гаразд, — кивнув я, і ми ще довгенько залишалися на газоні перед будинком, обіймаючи одне одного за талію, та дивились, як небо спалахує й міниться барвами, а потім вони тануть до сірого попелу.

Sainte Marie, Mère de Dieu, priez pour nous, pauvres pécheurs, maintenant et à l’heure de notre mort[74].

Амінь.