Зелена миля

7

Отож, Вождь згорів, Президент пішов. Але недалеко — до блока С, домівки для ста п’ятдесяти пожиттєвиків у «Холодній горі». Пожиттєве для Преза протривало двадцять років. 1944 року його втопили в тюремній пральні. Не в «Холодній горі»; «Холодна гора» закрилася 1933-го. Навряд чи для в’язнів це мало якесь особливе значення. Стіни є стіни, як вони кажуть, а Старий Іскрун, підозрюю, був достоту такий самий смертоносний у своїй кам’яній кімнатці, як і в коморі «Холодної гори».

Що ж до Преза, то хтось пхнув його обличчям у казан із рідиною для хімічного чищення і потримав. Коли наглядачі витягли його звідти, обличчя в нього майже не було. Довелося впізнавати за відбитками пальців. Загалом йому краще було б на Іскруна сісти… але тоді він би не прожив ці зайві двадцять років, правда ж? Хоча сумніваюся, що він був про них дуже високої думки в останні хвилини свого життя, коли його легені вчилися дихати «Гекслайтом» і їдким лугом.

Того, хто з ним таке вчинив, так і не знайшли. На той час я вже полишив роботу в пенітенціарній системі, але мені написав Гаррі Тервілліґер і розповів.

«Вирок йому пом’якшили, бо він був білий, — писав Гаррі, — але врешті-решт воно ніде від нього не ділося. Період очікування страти затягнувся, та й усе, так я собі думаю».

Коли През пішов, у нашому блоці Е запанувала тиша. Гаррі й Діна тимчасово перевели в інші блоки, і на Зеленій милі якийсь час працювали тільки я, Брутал і Персі. Тобто насправді я і Брутал, бо Персі тримався осторонь. Кажу вам, той молодик геніально вмів знаходити, що б такого не зробити. Час від часу (але тільки коли поряд не було Персі) до нас навідувалися хлопці, на «всмак побалакати», як називав це Гаррі. Часто разом із ними з’являвся й мишачок. Ми годували його, і він їв сидячи, урочистий, наче цар Соломон, і поглядав на нас своїми яскравими очицями — краплинками нафти.

Гарні то були кілька тижнів, спокійні й легкі, хай навіть Персі й бурчав частіше, ніж треба було. Але все добре рано чи пізно закінчується, й одного дощового понеділка в кінці липня (я вже згадував, яким дощовим і вологим видалося те літо?) я опинився на ліжку відчиненої камери в очікуванні Едуарда Делакруа.

Його поява супроводжувалася несподіваним гармидером. Двері, що вели у дворик для прогулянок, з гуркотом відчинилися, впускаючи досередини потік світла, задзеленчали ланцюги, чийсь переляканий голос забелькотів щось сумішшю англійської та кейджено-французької (провінційною говіркою, яку в’язні «Холодної гори» називали «да баю»), і Брутал заволав: «Так! Перестань! Заради Бога! Персі, годі!»

Я майже задрімав на ліжку, яке призначалося Делакруа, але підскочив. Серце важко гупало в грудях. До Персі в блоці Е майже ніколи не зчинявся такий галас; наче поганий запах, він приніс його з собою.

— Ану пішов, йобаний французький підар! — заверещав Персі, не звертаючи на Брутала уваги. І з’явився, тягнучи за руку чоловічка, не більшого за кеглю для боулінгу. В іншій руці Персі тримав свого кийка. Його зуби щирилися в напруженій гримасі, обличчя пашіло червоною люттю. Але заразом вигляд у нього був не те щоб дуже нещасний. Делакруа силкувався встигати за ним, але ноги в нього були скуті кайданами. Хоч би як швидко він човгав ними, Персі тягнув його за собою швидше. Я вискочив із камери якраз вчасно, щоб підхопити його й уберегти від падіння. Так ми з Делом і познайомилися.

Персі накинувся на нього, замахнувся палицею, і я вхопив його за руку. До нас, відхекуючись, підбіг Брутал, і вигляд у нього був такий само шокований і сторопілий від усього цього, як і мій внутрішній стан.

— Мусьє, скажіт, хай він мене більш не бити, — белькотів Делакруа. — S’il vous plaît, s’il vous plaît![22]

— От я до нього доберуся, дайте мені його! — заволав Персі й кинувся вперед. Кийком він заходився лупцювати Делакруа по плечах. Той з криком підняв руки, і палиця хляп-хляп-хляпала по рукавах його синьої тюремної сорочки. Того вечора я побачив його без тої сорочки. Хлопець був у синцях від Різдва до Великодня. Від самого вигляду тих набряків мені зробилося зле. Він був убивцею, і ніхто його не жалів. Але в блоці Е ми так не працювали. До того, як з’явився Персі.

— Стоп! Стоп! — закричав я. — Перестань! Що сталося взагалі?

Я намагався втиснутись між Делакруа та Персі, але ніяк не виходило. Кийок Персі все злітав у повітрі, то з одного боку від мене, то з іншого. Рано чи пізно він би хряснув мене замість своєї цілі. А після цього в тому самому коридорі неминуче сталася б бійка, хай там які в нього родичі. Я б себе не стримав, а Брутал, швидше за все, приєднався б. І, ви знаєте, я шкодую, що бійки не сталося. Вона б, може, змінила хід подальших подій.

— Йобаний ти педик! Я тебе навчу не тягти до мене рук, вошивий бомжойоб!

Хляп! Хляп! Хляп! У Делакруа вже кров текла з вуха, він кричав. Я облишив спроби прикрити його собою, як щитом, ухопив за плече і з силою заштовхнув до його камери, а там він розтягнувся на ліжку. Персі проскочив повз мене й нагородив француза останнім сильним хляпом кийка по дупі — на удачу, могли б сказати ви. А тоді Брутал ухопив його (Персі, не Дела) за плечі й виволік у коридор.

Прожогом підскочивши до ґрат камери, я потягнув за них і зачинив. Потім розвернувся до Персі. Шок і розгубленість у мені змагалися з чистою люттю. На той час Персі вже кілька місяців ошивався в нашому блоці, досить довго для того, щоб ми зрозуміли, що він нам не подобається. Але тієї миті я вперше усвідомив, який він насправді некерований.

Персі стояв і дивився не мене, не зовсім без страху — в душі він був боягузом, у цьому я нітрохи не сумнівався, — та все ж переконаний, що зв’язки його захистять. Щодо цього Персі не помилявся. Підозрюю, є люди, які не зрозуміють, чому так, навіть після всього, що я сказав. Але це люди, які зі словосполученням «Велика депресія» знайомі лише з підручників історії. Якби ви в той час жили, то для вас ці слова означали б набагато більше, ніж фраза із книжки, а якби у вас була ще й постійна робота — ого, та ви б майже все віддали, аби тільки її зберегти.

На ту мить червона барва трохи відринула від обличчя Персі, але щоки досі палахкотіли, а волосся, зазвичай прилизане назад і блискуче від брильянтину, безладно розсипалося по лобі.

— Що, на Бога, я щойно побачив? — спитав я. — У моєму блоці ще ніколи — ніколи! — не лупцювали в’язня!

— Цей підарок хотів мені прутень помацати, коли я витягав його з фургона, — сказав Персі. — Він сам напросився. Я йому ще раз надаю, щоб знав.

Я подивився на нього, такий приголомшений, що не міг дібрати слів.

Я не міг собі уявити, щоб навіть найбільший хижак-гомосексуал із тих, яких породжувала Господня зелена земля, міг утнути таке, що описав щойно Персі. Переїзд у заґратоване помешкання на Зеленій милі зазвичай у найдевіантніших злочинцях гасив грайливі настрої.

Я озирнувся на Делакруа, що скулився на ліжку, все ще не опускаючи рук, захищаючи обличчя. На руках у нього були наручники, а між щиколоток тягнувся ланцюг. Я повернувся обличчям до Персі.

— Забирайся звідси, — наказав я. — Пізніше з тобою поговорю.

— Ти згадаєш про це у своєму рапорті? — вимогливо й войовничо запитав він. — Бо якщо так, то я можу і свій рапортик писнути, ти ж знаєш.

Рапорт я писати не хотів; хотів тільки, щоб він зник з моїх очей. Так йому й сказав.

— Це питання закрите, — закінчив я. Брутал несхвально на мене глянув, але я його проігнорував. — Іди, вимітайся звідси. Піди в адміністрацію, скажи, що тебе прислали читати листи й допомагати розпаковувати передачі.

— Аякже.

До нього знову повернулося самовладання, чи то пак схибнута чванькуватість, яка правила йому за самовладання. Він зачесав волосся з лоба назад руками — м’якими, білими й маленькими, рученятами дівчинки ранньопідліткового віку, могли б подумати ви, — а потім підійшов до камери. Делакруа побачив його і ще сильніше скулився на ліжку, белькочучи щось сумішшю англійської та потофешної французької.

— А з тобою, П’єре, ми ще поговоримо, — промовив він… і раптом підскочив, бо на плече йому лягла широчезна Бруталова долоня.

— Поговориш, — сказав Брутал. — А зараз рухайся. З вітерцем.

— Я тебе не боюся, — огризнувся Персі. — Ні на йоту. — Погляд його очей перебіг до мене. — Обох вас не боюся.

Але він боявся. Це було видно по його очах, ясно, як Божий день. І це робило його ще небезпечнішим. Такий, як Персі, сам не знає, що зробить наступної хвилини — чи навіть секунди.

Але тоді він відвернувся від нас і довгими пиндючними кроками пошурував геть коридором. Він продемонстрував усьому світові, що буває, їй-богу, коли миршаві напівголомозі жабоїди тягнуться помацати його прутень, і йшов із поля переможцем.

Я проказав заготовану промову: усяке різне про те, що в нас є радіо — «Уявна бальна зала»[23] і «Наша дівчинка Неділя» — і що ми йому створимо всі умови, якщо він те саме зробить для нас. Моя маленька гомілія[24] була не найуспішнішою в моєму житті. Усю її він проплакав, зібгавшись у вузол у ногах ліжка, якнайдалі від мене, хіба що в куток не втиснувся. Щоразу, як я робив якийсь рух, він зіщулювався. І навряд чи чув одне слово з шести. Та, може, воно й на краще. Все одно та гомілія не мала особливого сенсу, принаймні я так думаю.

За чверть години я повернувся за стіл чергового, де сидів із приголомшеним виглядом Брутус Говелл і лизав кінчик олівця, який ми тримали в журналі для відвідувачів.

— Може, перестанеш, доки не отруївся? — спитав я.

— Господи всемогутній Ісусе, — видихнув він, кладучи олівець на стіл. — Не хочу я більше такої шарпанини з новоприбулими в блоці.

— Тато завжди казав, що Бог любить трійцю, — зауважив я.

— Я сподіваюся, твій тато на цю тему безсоромно брехав, — сказав Брутал. Але тато, звісно, казав правду. З появою Джона Коффі на нас налетів шквал, а коли до команди приєднався «Дикий Білл», то був повноцінний шторм. Дивно, але прислів’я каже правду. До історії нашого знайомства з Диким Біллом, про те, як він потрапив на Милю і ледь не вчинив нове вбивство, ми дійдемо вже зовсім скоро; чесне попередження.

— А що це він варнякав, мовляв, Делакруа прутень його мацав? — спитав я.

Брутал зневажливо пирхнув.

— Він був у кайданах, а старий Персі просто надто швидко його тягнув, от і все. Він перечепився й почав падати, коли виходив із фургона. Виставив уперед руки, як і будь-хто на його місці, якби падав. Одна рука ковзнула Персі спереду по штанях. То було ну зовсім випадково.

— Думаєш, Персі це зрозумів? — спитав я. — Може, він скористався цим випадком як зручним приводом, бо йому хотілося трохи відгаратати Делакруа? Показати йому, хто тут командує стрілецьким парадом?

Брутал звільна кивнув.

— Ага. По-моєму, якраз отак і було.

— Тоді треба з ним бути насторожі, — я запустив пальці у волосся. Наче цій роботі й без того бракувало клопоту. — Господи, ненавиджу це. І його ненавиджу.

— Я теж. А знаєш, що ще, Поле? Я його не розумію. У нього є зв’язки — це ясно, гаразд, але чому він їх використав, аби влаштуватися на Зелену блядську милю? І взагалі в тюрму штату? Чому не посіпакою в сенат штату чи на побігеньки до віце-губернатора? Ті його знайомі могли йому й щось краще підшукати, якби він попросив. То чому сюди?

Я похитав головою. Бо не знав. Я в ті часи ще багато чого не знав. І здається мені, був наївним.