Зелена миля

4

Короля Бавовну на Півдні скинули з трону за сімдесят років до всіх цих подій, і стати королем йому більше не світило ніколи, але в тридцяті роки він переживав невеличке відродження. Бавовняних плантацій більше не було, але в південній частині нашого штату процвітало сорок-п’ятдесят бавовняних ферм. Однією з них володів Клаус Деттерик. За мірками п’ятдесятих років його можна було вважати багатієм, бо він сплачував рахунки в крамниці наприкінці більшості місяців і міг без сорому подивитися в очі президентові банку, коли вони випадково зустрічалися на вулиці. Сама ферма була чистою і просторою. Крім бавовни, там ще водилися кури й кілька корів. Клаус із дружиною мали трьох дітей: Говарда, якому було років дванадцять чи десь так, і дівчаток-близнючок. Кору й Кеті.

Одного теплого червневого вечора того року дівчатка попросилися й одержали дозвіл на те, щоб переночувати на обтягненій сіткою веранді, яка простягалася вздовж усієї стіни будинку. Для них то була неабияка розвага. Мама поцілувала їх на добраніч за кілька хвилин до дев’ятої, коли на небі догоріло останнє світло. Наступного разу вона побачила їх уже в трунах, коли найгірші ушкодження замаскував гробар.

Сільські родини в той час рано влягалися спати — «як ото під столом стемніє», казала, бувало, моя мама, — і спали міцно. Тієї ночі, коли викрали близнючок, Клаус, Марджорі та Гові Деттерики спали безпробудним сном. Клаус би неодмінно прокинувся, якби загавкав Баузер, великий старий коллі-напівкровка. Але Баузер не загавкав. Ані тієї ночі, ані вже ніколи.

Клаус прокинувся на світанку, щоб подоїти корів. Веранда прилягала до будинку з дальнього від хліва боку, тому Клаусові навіть на думку не спало подивитись, як там дівчатка. Те, що Баузер до нього не прийшов, теж не заронило жодних підозр. Собака відверто зневажав корів та курей, тому переховувався в себе в буді, поки люди порались по господарству, — якщо його не гукали… до того ж наполегливо.

Марджорі спустилася вниз за чверть години по тому, як її чоловік натягнув чоботи в сінях і потупцяв до хліва. Вона поставила на вогонь кавник, потім виклала смажитися бекон. Пахощі сніданку виманили з кімнати під стріхою Гові, але не дівчаток із веранди. Розбиваючи яйця на жир, що шкварчав на плиті, Марджорі відправила Гові їх привести. Клаус неодмінно скаже їм піти позбирати свіжі яйця, коли всі поснідають. От тільки того ранку в домі Деттериків не снідав ніхто. Гові повернувся з веранди блідий, мов стіна, з широко розплющеними, спухлими після сну очима.

— Їх там нема, — повідомив він.

Марджорі, радше роздратована, ніж стривожена, пішла на веранду сама. Потім вона скаже, що подумала (якщо вона взагалі тоді про щось думала), буцімто дівчатка вирішили прогулятися й назбирати на світанні квітів. Або ще якусь дитячо-дівчачу дурницю втнути. Але одного погляду вистачило, щоб мати зрозуміла, чому так поблід Гові.

Вона закричала, гукаючи Клауса, — захлинулася пронизливим вереском, — і Клаус прибіг щодуху, в побілілих від розлитого напівповного відра з молоком чоботях. Побачене на веранді перетворило б на драглі ноги найхоробрішого батька. Ковдри, в які дівчатка мали кутатися, коли ніч насувалася й холоднішала, валялися в кутку. Сітчасті двері було зірвано з петель, і вони п’яно вихилилися на подвір’я. А на дошках веранди й східцях ґанку при ній, за скаліченими дверима, були бризки крові.

Марджорі благала чоловіка не йти на пошуки дівчат самому й не брати з собою сина, якщо вже він усе-таки надумає йти. Але марно. Клаус зняв зі стіни сіней дробовика, якого тримав якнайвище, подалі від маленьких рученят, а Гові дав рушницю 22-го калібру, яку вони приберегли на його день народження, що мав бути в липні. А потім вони пішли, не звертаючи ні крихти уваги на жінку, яка кричала, і схлипувала, і вимагала сказати їй, що вони робитимуть, якщо наткнуться на банду мандрівних волоцюг чи злісних ніґерів, які втекли з ферми в Ладуку. Тут, я думаю, чоловіки вчинили правильно. Кров уже загусла, проте була ще липка, і колір її був ближчий до ясно-червоного, а не до густо-малинового, як тоді, коли кров уже добре висохне. Викрадення сталося порівняно недавно. Мабуть, Клаус подумав, що в його донечок ще є шанс і він не може собі дозволити його втратити.

Вистежувати по слідах не вмів жоден із них — вони були збирачами, а не мисливцями, чоловіками, які йдуть у ліс на єнота й оленя не тому, що їм дуже хочеться, а тому, що від них цього сподіваються. А подвір’я перед будинком було втоптаним клаптем землі, який вкривали безладно переплутані найрізноманітніші сліди. Клаус із сином обійшли хлів і одразу ж побачили, чому Баузер (поганий кусака, та добрий гавкотун) не здійняв тривоги. Пес лежав, наполовину вивалившись із буди, збитої з дощок, які лишилися від спорудження хліва (над вигнутою діркою спереду була табличка зі словом «Баузер», акуратно виведеним фарбою, — я бачив фотографію в газеті), і голова в нього була розвернута майже на сто вісімдесят градусів. Щоб зробити таке з великою твариною, треба бути силачем, сказав потім обвинувач присяжним на суді над Джоном Коффі… і довго та виразно подивився на одоробло, що сиділо на місці звинувачуваного, опустивши додолу очі, в новісінькому казенному комбінезоні, що сам по собі скидався на вирок. Біля собаки Клаус і Гові знайшли шматок вареної сосиски. Гіпотеза (цілком розумна, я в цьому не сумніваюся) була така, що Коффі спершу привабив пса гостинцем, а потім, коли Баузер доїдав останній шматок, простягнув руки й одним потужним порухом зап’ястків зламав псові шию.

За хлівом простягався північний вигін Деттериків, де того дня не пастимуться корови. Пасовище було мокре від ранкової роси, і на ньому, по діагоналі на північний захід, чітко виднілася протоптана людськими ногами стежина.

Навіть у тому своєму напівістеричному стані Клаус Деттерик завагався, перш ніж нею рушити. Не від страху перед людиною чи людьми, які викрали його доньок; то був страх згаяти час і піти шляхом, яким викрадач прийшов… піти в протилежному напрямку, тоді як дорога була кожна секунда.

Дилему розв’язав Гові. З куща, що ріс біля краю заднього подвір’я, він зняв клаптик жовтої бавовняної тканини. Цей самий клаптик Клаусу показали, коли він сидів на місці для свідків, і він розплакався, бо впізнав у ньому шматок трусиків, у яких спала його донька Кеті. А за двадцять ярдів далі, на вистромленій гілці ялівцю, вони знайшли клапоть блідо-зеленої тканини, що нагадував сорочечку, в яку була одягнена Кора, коли цілувала маму з татом на добраніч.

Деттерики, батько й син, припустили ледве не бігом, тримаючи зброю перед собою, наче солдати під важким обстрілом на спірній землі. Якщо мене й дивує котрась із подій того дня, то ось вона — як тому хлопчикові, що відчайдушно квапився, аби не відстати від батька (коли батько міг будь-якої хвилі взагалі лишити його далеко позад себе), вдалося ні разу не впасти й не всадити кулю Клаусові Деттерику в спину.

На фермі був телефон (для сусідів — ще одна ознака того, що в такі важкі часи Деттерики не бідують), і Марджорі через Центральну обдзвонила якомога більше телефонізованих сусідів, розповіла їм про лихо, що вдарило, мов грім серед ясного неба, знаючи, що всі дзвінки камінцями, вкинутими в тихий став, викличуть брижі на воді. А потім підняла слухавку востаннє й промовила слова, що стали фірмовим знаком ранніх телефонних мереж того часу, принаймні на сільському Півдні: «Алло, Центральна, ви на лінії?»

Центральна була на лінії, але кілька секунд не могла вимовити й слова, так збурило почуте ту достойну жінку. Зрештою вона вичавила з себе: «Так, мем, місіс Деттерик, я на лінії, о Господоньку Ісусе, я тут молюся, аби тільки з вашими дівчатками все було гаразд…»

— Так, дякую, — сказала Марджорі. — Але попросіть Господа зачекати, доки ви зв’яжете мене з офісом старшого шерифа округу в Тефтоні.

Старший шериф округу Трапінґус був старим чоловіком із червоним від частого зловживання віскі носом, черевом завбільшки з балію й кучмою сивого волосся, такого тонкого, що нагадувало йоржик для прочищення труб. Я добре його знав; багато разів він навідувався в «Холодну гору», щоб провести «своїх хлопців», як він їх називав, у велику далечінь. Свідки страти сідали на ті самі складані стільці, на яких могли раз чи два сидіти й ви: на похоронах, церковних обідах чи фермерському бінго (ми самі такі стільчики позичали в асоціації фермерів «Містичний зв’язок № 44»), і щоразу, коли шериф Гомер Крайбус сідав, я очікував сухого тріску, що сигналізував би про колапс. Я боявся цього дня й сподівався на нього — усе водночас. Але цей день так і не настав. Невдовзі (через одне літо після викрадення дівчат Деттерик, не більше) з ним стався серцевий напад, у його ж кабінеті, очевидно, під час траху з сімнадцятирічною Дафне Шартлефф. Поголос про це не вщухав іще довго, бо шериф так хизувався дружиною й шістьма синами, усім їх показував гордовито, коли надходили вибори. У ті часи для тих, хто хотів на когось балотуватися, побутувала приказка: «Або ти баптист, або ти за бортом». Але, знаєте, люди люблять лицемірів — свояк свояка здалеку бачить. Та й потім, збіса ж приємно, коли когось упіймають зі спущеними штаньми й піднятим прутнем, і це не ти.

Він був не просто лицеміром, а лицеміром некомпетентним, із тих, що фотографуються з кішечкою якоїсь дами, тоді як хтось інший (наприклад, заступник шерифа Роб Мак-Ґі) ризикував зламати собі ключицю, доки ліз на дерево, де сиділа пані Кішечка, і зносив її додолу.

Хвилини зо дві Мак-Ґі слухав белькотіння Марджорі Деттерик, потім увірвав потік її слів чотирма-п’ятьма запитаннями — швидкими й точними, мов ті удари, такі непомітні й сильні, що кров рине ще до того, як відчуєш різкий біль. А коли почув відповіді, сказав:

— Я дзвоню Бобо Марчанту. В нього є собаки. Місіс Деттерик, ви будьте вдома. Як прийдуть чоловік і син, то і їх утримуйте вдома. Хоч спробуйте.

Чоловік і син тим часом пройшли стежкою викрадача три милі на північний захід, але там його слід полишив відкрите поле й заглибився в сосновий бір, тож вони його втратили. Як я вже казав, вони були фермерами, а не мисливцями, а вже на той час знали, що йдуть за звіром. Дорогою вони знайшли жовту маєчку, що була до пари трусикам Кет, та ще один шматок Кориної сорочечки. Обидва предмети були мокрі від крові, та ні Клаус, ні Гові більше не поспішали так, як від самого початку; на той час у їхні гарячі сподівання вже просочувалася холодна певність і важкою крижаною водою стікала донизу.

Вони кинулися в ліс, шукаючи знаків. Не знайшли жодного, побігли в інше місце — з тим самим неуспіхом. Потім у третє. Цього разу знайшли краплини крові, віялом розбризканої по глиці ладанної сосни. Вони трохи пройшли в напрямку, в якому вказувала кров, а потім знову почали безладно метатися. На той час стрілки годинника вже підібралися до дев’ятої ранку, і десь позаду лунали крики чоловіків і гавкіт собак. Доки шериф Крайбус тільки допив би першу чашку кави, підсолодженої бренді, Роб Мак-Ґі зібрав аматорський загін. О чверть на десяту вони приєдналися до Клауса та Гові Деттериків. Ці двоє у відчаї тупцяли на узліссі. Невдовзі чоловіки знову вирушили навздогін за викрадачем — тепер їх вели собаки Бобо. Мак-Ґі дозволив Клаусу й Гові піти з ними, бо ті однаково б не повернулися, навіть якби він їм наказав, хоч і страшенно боялися того, що могли побачити. Мак-Ґі напевно це розумів. Але розрядити зброю він їх примусив. Решта вчинили так само, пояснив Мак-Ґі; так безпечніше. Та тільки він їм не сказав (інші так само промовчали), що лише Деттериків попросили здати набої помічникові шерифа. У тому своєму розгубленому стані, бажаючи лише одного — пройти весь кошмар до кінця й покінчити з ним, — вони підкорилися. Коли Роб Мак-Ґі змусив Деттериків розрядити гвинтівки й віддати йому набої, він, імовірно, врятував Джонові Коффі його жалюгідну подобу життя.

Гавкаючи й дзявкаючи, собаки потягли їх через дві милі соснового підліска, весь час у тому самому напрямку — строго на північний захід. З лісу загін вийшов на берег річки Трапінґус, яка в тому місці була широка й текла повільно, несучи свої води на південний схід крізь низькі лісисті пагорби, де родини з прізвищами Робінетт і Дюплессі досі робили собі овочерізки й випльовували гнилі зуби, орючи землю; сільська глушина, де чоловіки були схильні брати до рук змій у неділю вранці[14] та злягатися зі своїми доньками в неділю вночі. Знав я ті родини. Більшість час від часу надсилала Іскрунові харч. Чоловікам із загону було видно, як на протилежному березі річки зблискує на сталевих рейках Південної залізниці червневе сонце. Приблизно за милю вниз течією праворуч від них через кам’яновугільний басейн Вест-Грін було перекинуто залізничний міст.

Тут вони знайшли широку витоптану ділянку трави й чагарників. Там було стільки крові, що багато чоловіків мусили прожогом бігти в ліс і вже там звільняти шлунки від сніданку. На тому ж таки кривавому клапті землі вони знайшли решту Кориної нічної сорочки. Саме тоді Гові, який доти тримався на диво добре, похилився на батька й ледь не зомлів.

І саме на тому місці собаки Бобо Марчанта вперше й востаннє за весь день не погодилися між собою. Загалом їх було шестеро: два бладгаунди, два блутик-гаунди й пара тер’єроподібних дворняг, яких південці кличуть кунгаундами. Куни хотіли бігти на північний захід, угору за течією вздовж Трапінґуса; решта тягли в протилежний бік, на південний схід. Вони всі переплуталися повідками, і хоч газети про цей епізод мовчали, я міг собі уявити той потік добірної лайки, якою нагородив їх Бобо, коли руками (безперечно, найосвіченішими своїми органами) розплутував усю ту мішанину. Свого часу я знав декількох власників мисливських собак, і з власного досвіду можу сказати, що майже всі вони відповідають типажу.

Бобо вкоротив їм повідці, зібрав у зграю й поводив попід носами подертою нічнушкою Кори Деттерик, щоб нагадати їм, нащо вони взагалі кудись подалися в такий день, коли температура вже опівдні сягне дев’яноста п’яти градусів[15], а довкола чоловічих голів кружляють хмари мошви. Куни понюхали ще раз, вирішили голосувати, як усі, і з гучним гавкотом зграя побігла вниз за течією.

Не минуло й десяти хвилин, як чоловіки спинилися, зачувши, що до собачого дзявоління приєднується інший голос. Не гавкіт, а таке виття, на яке не здатен був жоден пес у світі, навіть у передсмертній агонії. Такого виття ніхто з чоловіків ніколи не чув од жодної істоти, але вони зрозуміли одразу ж, усі вони, що виє людина. Так вони розповідали потім, і я їм повірив. Думаю, я б теж таке розпізнав. Бо я чув, як кричать люди дорогою до електричного стільця. Небагато, більшість опановують себе й ідуть або мовчки, або жартуючи, наче на світський пікнік. Але дехто виє. Зазвичай це ті, хто вірить у реальність пекла і знає, що воно чигає на них у кінці Зеленої милі.

Бобо знову вкоротив повідці своїм псам. Вони були цінними, і він не мав жодного наміру їх втрачати через психопата, що завивав і белькотів щось нечленороздільне десь там віддалік. Решта чоловіків перезарядили гвинтівки й захряснули їх. Те виття на них усіх нагнало холоду, і крижаний піт струмками потік під пахвами та по спинах. А коли чоловіки отак холонуть, їм потрібен той, хто їх поведе, якщо вони мають іти далі. І їх повів заступник шерифа Мак-Ґі. Виступивши наперед, він енергійно покрокував (хоча я впевнений, що почувався він тієї миті аж ніяк не енергійно) до вільхової смуги, що росла на узліссі праворуч, а решта важко й нервово рушила за ним, за п’ять кроків позаду. Зупинився він лише раз, для того, щоб жестом показати Сему Голлісу, найкремезнішому серед них, — мовляв, тримайся поближче до Клауса Деттерика.

На іншому боці вільхової смуги до лісу праворуч тяглася ще одна ділянка відкритого простору. Ліворуч до річки м’яко, положисто спускався її берег. Усі стали, мов укопані, вражені побаченим. Я думаю, вони багато б віддали, аби не бачити того, що відкрилося їхнім очам. І ніхто з них до кінця життя вже побаченого б не забув. То було нічне жахіття, нічим не прикрите і майже задимлене під сонцем, з тих, що криються за лаштунками та умеблюванням гарного пересічного життя: за церковними обідами, прогулянками сільськими доріжками, чесною працею, поцілунками кохання в ліжку. В кожній людині є череп, і, кажу вам, життя кожної людини теж має свій череп. Вони побачили його того дня, ті чоловіки, — побачили те, що часом шкіриться за усмішкою.

На березі річки у вицвілому й заплямованому кров’ю комбінезоні сидів найбільший здоровань з усіх бачених ними раніше — Джон Коффі. Його велетенські пласкостопі ноги були босі. На голові була пов’язана червона бандана, як та хустка, якою прикриває голову селянка, йдучи до церкви. Довкола нього чорною хмарою кружляла мошкара. На згині ліктя кожної руки він тримав тільце голої дівчинки. Їхнє біляве волосся, колись кучеряве й легеньке, мов пух кульбаби, червоними смугами прилипло до голів. Чоловік, що тримав їх, сидів і голосив, здійнявши голову до неба, як зачароване місяцем теля. Його темно-коричневі щоки блищали від сліз, а обличчя спотворила монструозна гримаса горя. Він уривчасто вдихав повітря, груди здіймалися, туго напинаючи шлейки комбінезона, а потім той вдих виривався з нього неосяжним виттям до неба. Так часто пишуть у газетах: «Убивця не виказував ознак каяття», але тут був зовсім не той випадок. Джона Коффі по-живому роздирало те, що він накоїв… але від цього він не вмер. А от дівчатка — так. Їх роздерло непоправним чином.

Ніхто, здавалося, не знав, скільки часу вони так простояли, дивлячись на виючого велетня, який, своєю чергою, дивився через велику непорушну гладінь річки на поїзд, що мчався по рейках на тому боці, через міст, який перетинав річку. Здавалося, що вони дивляться годину чи вічність, та все ж поїзд анітрохи не просунувся далі, він мчався наче на одному й тому самому місці, як дитина, що б’ється в істериці, і сонце не заходило за хмару, і те видиво не зникало з їхніх очей. Воно було відразу перед ними, реальне, як собачий укус. Чорношкірий чоловік гойдався вперед і назад; Кора й Кеті гойдалися разом із ним, як ляльки в руках велетня. Вкриті плямами крові м’язи на здоровенних голих руках того чоловіка стискалися і розпружувались, стискалися і розпружувались, стискалися і розпружувались.

Німу сцену розбив Клаус Деттерик. З пронизливим криком він кинувся на чудовисько, яке зґвалтувало й убило його доньок. Сем Голліс свою роботу знав і намагався її виконати, але не зміг. Він був на шість дюймів вищий за Клауса і щонайменше на сімдесят фунтів важчий, але Клаус, здавалося, легким порухом плечей розірвав його залізну хватку. Вмить подолавши відкритий простір, Клаус копнув Коффі з розмаху носком чобота в голову. Робочий чобіт, укритий кіркою розлитого молока, що вже скисло від спеки, вцілив у ліву скроню Коффі, але той наче й не відчув. Просто сидів, голосив, розгойдувався, дивився на протилежний берег річки; як я собі цю сцену уявляю, то він наче зійшов із картинки про церковну службу п’ятдесятників у сосновому бору, вірний послідовник Христа, що пильно вдивляється в землю Гошен… якби не трупи в нього на руках.

Охопленого істерикою фермера від Коффі відтягали четверо дужих чоловіків. І то вдалося їм це не одразу — спершу він відважив велетню хтозна-скільки добрячих стусанів. Але Коффі це наче й не зачіпало зовсім; він усе дивився через річку й голосив. Що ж до Деттерика, то весь бойовий запал у ньому вичах, коли його зрештою відтягнули. Немовби крізь тіло чорношкірого велета проходив якийсь дивний гальванічний струм (вибачайте, але в мене в голові й досі електричні метафори), і коли контакт Деттерика з тим джерелом струму було нарешті розірвано, він обм’як, наче його відкинуло від оголеного дроту. Він упав на широко розставлені коліна на березі річки, затулив обличчя руками й заридав. До нього долучився Гові, й вони обійнялися, тулячись лоб до лоба.

Двоє чоловіків наглядали за ними, а решта взяли в озброєне кільце чорношкірого, що розгойдувався й завивав. Здавалося, до нього досі не дійшло, що на березі річки є ще хтось, крім нього самого. Мак-Ґі виступив уперед, нерішуче потупцяв на місці, переступаючи з ноги на ногу, а тоді присів навпочіпки.

— Містере, — тихо мовив він, і Коффі одразу ж принишк. Мак-Ґі подивився в очі, налиті кров’ю від плачу. З них досі текли сльози, немовби хтось усередині забув перекрити кран. Ті очі плакали, та чомусь лишалися відстороненими… далекими й незворушними. Мені вони здавалися найдивнішими очима з усіх, які я бачив у своєму житті, й Мак-Ґі дістав практично те саме враження. «Як очі тварини, яка ніколи не бачила людей», — скаже він репортерові Гаммерсміту вже перед судом.

— Містере, ви мене чуєте? — спитав Мак-Ґі.

Дуже повільно Коффі кивнув. Але своїх невимовно страшних ляльок не відпустив, і далі тримав їх на зігнутих руках. Їхні підборіддя були опущені на груди, так, що не видно було облич, — милість Господня, одна з небагатьох, якими Він вважатиме за потрібне обдарувати людей того дня.

— У вас є ім’я? — спитав Мак-Ґі.

— Джон Коффі, — відповів той хрипким від сліз голосом. — Коффі, як напій, тільки пишеться інакше.

Мак-Ґі кивнув, а потім показав великим пальцем на нагрудну кишеню комбінезона Коффі, з якої щось випиналося. Мак-Ґі здалося, що там може лежати зброя, — хоча такому громаддю, як Коффі, не потрібна була зброя, щоб накоїти великого лиха, якби він вирішив зірватися.

— Що там усередині, Джоне Коффі? Щось вогнепальне? Пістолет?

— Ні, сер, — відказав Коффі своїм хрипким голосом. І ті дивні очі — по вінця налиті слізьми, на поверхні зболені, та відсторонені й на диво спокійні під сподом, наче справжній Джон Коффі перебував десь-інде, вдивлявся в якийсь інший краєвид, де замордовані маленькі дівчатка не вартували того, щоб через них здіймати бучу, — не полишали очей заступника шерифа Мак-Ґі. — Це лише мій підобідок.

— О, це ж треба. Підобідок? — перепитав Мак-Ґі, і Коффі кивнув та сказав: «Так, сер», а його очі плакали і з носа висіли довгі шмарклі. — А де ж такі, як ти, Джоне Коффі, беруть собі підобідок?

Він спитав це, силуючи себе зберігати спокій, хоча на той час уже чув запах дівчат і бачив мух, які сідали й куштували хоботками мокрі місця на них. Найгіршим було їхнє волосся, скаже він пізніше… у жодній газеті цього не написали; це вважалося надто чорнушним для читання в колі сім’ї. Ні, про це я почув від репортера, який ту статтю написав. Містера Гаммерсміта. Я знайшов його пізніше, бо на той час Джон Коффі перетворився для мене на якусь одержимість.

Так от, Мак-Ґі розказав цьому Гаммерсміту, що їхнє біляве волосся більше не було білявим. Воно стало бурим. Кров стікала з нього їхніми щічками донизу, наче фарба під час невдалого фарбування. І не треба було бути лікарем, аби зрозуміти, що їхні черепи розтрощили, зіштовхнувши разом силою тих могутніх ручищ. Мабуть, вони плакали. Мабуть, він хотів, щоб вони замовкли. Якщо дівчаткам пощастило, це сталося до зґвалтування.

Дивлячись на це все, людині було важко думати. Навіть людині, так рішуче налаштованій виконати свій обов’язок, як заступник шерифа Мак-Ґі. А необдуманість учинків могла призвести до помилок чи навіть подальшого кровопролиття. Мак-Ґі глибоко вдихнув повітря й заспокоїв себе. Спробував, принаймні.

— Я, сер, того вже направду й не пам’ятаю, хай мені грець, — здушеним від сліз голосом промовив Коффі, — але то підобідок, так, семмічі і, ма’ть, огірочок.

— Я не відмовлюся сам подивитись, якщо ти не проти, — сказав Мак-Ґі. — Не рухайся, Джоне Коффі. Не рухайся, хлопче, бо на тебе стільки гвинтівок дивляться, що тільки пальцем смикни — зрешетять усього вище пояса.

Коффі дивився на протилежний берег річки й не рухався, доки Мак-Ґі обережно засунув руку в нагрудну кишеню його комбінезона й витяг звідтіля щось загорнуте в газету й перевите м’ясницьким мотузком. Мак-Ґі розірвав мотузку й розгорнув пакунок, хоча вже зрозумів, що Коффі не обдурив. То справді був його підобідок — сендвіч із беконом і помідором, конвертик із варенням усередині. А ще — солоний огірок, загорнутий окремо, у сторінку з коміксом, якого Джон Коффі ніколи б не зміг прочитати. Сосисок не було. Сосиски з підобідку Джона Коффі отримав Баузер.

Мак-Ґі передав згорток через плече одному з чоловіків, не зводячи очей із Коффі. Він сидів навпочіпки й був надто близько, аби бодай на секунду втратити пильність. Обід, знову щільно загорнутий і для певності перев’язаний, зрештою опинився в Бобо Марчанта, а той поклав його собі в наплічник, до смаколиків для собак (і не здивуюсь, якщо наживки для риболовлі). Як доказ у суді його не представляли — правосуддя в цих краях швидке, але за псуванням сендвічів із беконом і помідором воно все одно не встигає. Натомість були його фотознімки.

— Що тут сталося, Джоне Коффі? — низьким серйозним тоном спитав Мак-Ґі. — Розкажеш мені?

І Коффі сказав Мак-Ґі та іншим майже те саме, що й потім мені; то були останні слова, які прокурор промовив, звертаючись до присяжних у суді над Коффі.

— Було вже не помогти, — промовив Джон Коффі, тримаючи на руках замордованих, зґвалтованих дівчаток. По його щоках знову заструменіли сльози. — Я пробував усе повернути, але було запізно!

— Хлопче, тебе заарештовано за вбивство, — сказав Мак-Ґі. І плюнув Джону Коффі в обличчя.

Присяжні радилися сорок п’ять хвилин. Рівно стільки, щоб самим підобідати. Дивно, як їм узагалі шматок у горло поліз.