Зелена миля

2

— Цього не станеться.

— Як, на Бога, ти можеш так упевнено про це говорити? — спитав Дін.

Я не відповів. Просто не знав, з чого почати. Я розумів, що до цього дійде, звісно, розумів, але все одно не знав, як почати їм розповідати про те, що було в мене на думці й на душі. Та мені допоміг Брутал.

— Ти думаєш, що він не вбивця, так, Поле? — Він здивовано втупився в мене. — Думаєш, той гевал не винуватий?

— Я впевнений, що не винуватий, — відповів я.

— Як ти можеш бути в такому впевнений?

— Є дві речі, — сказав я. — По-перше, мій черевик.

— Черевик? — вигукнув Брутал. — А що твій черевик має до діла з тим, замордував Джон Коффі тих двох дівчаток чи ні?

— Учора я зняв із себе черевик і дав йому. Це було після страти, коли всі хвилювання трохи вляглися. Я проштовхнув його крізь ґрати, а він узяв тими своїми лаписьками. Я сказав йому зав’язати. Розумієте, я мав переконатися, бо всі наші важкі діти носять лише шльопанці. Для людини, яка надумала накласти на себе руки, задушитися шнурівками — раз плюнути. Це нам усім добре відомо.

На знак згоди вони закивали.

— Коффі поклав його собі на коліна і правильно перехрестив кінчики. А далі заплутався. Сказав, що йому точно хтось показував, коли він був юнаком, — може, батько, а може, один із бахурів, які ходили до його мамки після того, як батько зник, — але він забувся, як це робиться.

— Підтримую Брутала — досі незрозуміло, при чому твій черевик до того, скоїв Коффі вбивство близнючок Деттерик чи ні, — сказав Дін.

Тож я знову переповів їм історію викрадення й убивства — усе, що прочитав того спекотного дня в тюремній бібліотеці, поки в паху припікало, а Ґіббонз хропів у кутку, а також усе, що мені згодом розповів репортер Гаммерсміт.

— Пес Деттериків був кепським кусакою, але гавкав він знаменито, — сказав я. — Чоловік, який забрав дівчаток, зацитькав його сосисками. Уявляю, як із кожним новим шматочком він підкрадався все ближче, і доки псина жерла останній шматок, він простягнув руки, ухопив її за голову і крутонув. Зламав шию.

Пізніше, коли знайшли Коффі, заступник шерифа, який очолював пошуковий загін, Роб Мак-Ґі — так його звали, помітив у нагрудній кишені комбінезона Коффі якийсь горбок. Спершу Мак-Ґі подумав, що там може бути пістолет. Але Коффі сказав, що то підобідок. Так і виявилося — пара сендвічів і солоний огірок, загорнуті в газету й перевиті м’ясницькою мотузкою. Коффі не міг згадати, хто йому той пакунок дав, сказав лише, що то була жінка у фартусі.

— Сендвічі й огірок, але без сосисок, — уточнив Брутал.

— Без сосисок, — погодився я.

— Звісно, без, — зауважив Дін, — він же їх собацюрі згодував.

— Прокурор у суді те саме сказав, — кивнув я, — але якщо Коффі розгорнув свій обід і віддав сосиски собаці, то як він зав’язав знову газету тією мотузкою? Я не знаю, коли в нього навіть час на це був, але поки що облишмо це. Ця людина й найпростішого вузла не зав’яже.

Усі довго мовчали, мов громом уражені. Та зрештою тишу порушив Брутус.

— Свята срака, — тихо промовив він. — А чому ж на суді ніхто про це не заговорив?

— Ніхто про це не подумав, — сказав я, а сам знову згадав про Гаммерсміта, репортера… того Гаммерсміта, який навчався в коледжі в Боулінг-Ґрін, Гаммерсміта, який вважав себе освіченим, Гаммерсміта, який сказав мені, що дворняги й негри — це, властиво, одне й те саме, бо й ті, й ті можуть зненацька й зовсім без причини відкусити від вас шмат. Та тільки він називав їх «ваші негри», так, наче вони досі були власністю… але не його власністю. Ні, не його. Вони ніколи йому не належали. І в ті часи весь Південь кишів такими Гаммерсмітами. — Ніхто насправді й не уявляв, що про таке можна подумати. Включно з самим адвокатом Коффі.

— Але ти подумав, — сказав Гаррі. — Чорт забирай, хлопці, ми тут сидимо з самим містером Шерлоком Голмсом.

Але в його голосі, крім кепкування, звучав щирий захват.

— Ой, та стулися, — сказав я. — Я б теж про це не подумав, якби не склав докупи те, що він сказав заступникові Мак-Ґі того дня, і те, що сказав, вигнавши з мене інфекцію, а потім і мишу зціливши.

— А що? — спитав Дін.

— У його камеру я заходив немов під гіпнозом. Таке відчуття було, наче я не зміг би опиратися його наказам, навіть якби спробував.

— Мені це не подобається, — сказав Гаррі й неспокійно засовався на стільці.

— Я спитав, що він хоче, і він відповів: «Просто помогти». Я дуже чітко це запам’ятав. А коли все було вже позаду й мені полегшало, він про це знав. «Я поміг, — сказав він. — Я ж поміг, правда?»

Брутал кивнув.

— Так само, як із мишею тоді. Ти сказав: «Ти поміг», і Коффі повторив тобі те саме, наче папуга. «Я поміг Деловій мишці». Це тоді ти зрозумів? Саме тоді, так?

— Думаю, так. Я згадав, що він сказав Мак-Ґі, коли Мак-Ґі спитав, що сталося. Це було в усіх статтях про ті вбивства, майже в усіх. «Було вже не помогти. Я пробував усе повернути, але було запізно». Чоловік таке каже, на руках у нього дві мертві дівчинки, білі, біляві, а він здоровезний, як хата; не дивно, що його неправильно зрозуміли. Те, що він сказав, у їхньому розумінні узгоджувалося з тим, що вони бачили, а бачили вони чорне. Вони подумали, що він зізнався, що він каже — не зміг опиратися спокусі викрасти дівчаток, зґвалтувати їх і вбити. А тоді схаменувся й намагався зупинитись…

— Але було вже запізно, — пробурмотів Брутал.

— Так. От тільки насправді він намагався їм сказати, що знайшов дівчат, спробував зцілити — повернути їх до життя, — але йому це не вдалося. Надто далеко вже вони пішли після смерті.

— Поле, ти в це віриш? — спитав Дін. — Щиро, як на сповіді, віриш у це?

Я зазирнув собі в душу так чесно, як тільки міг, а тоді кивнув. Я не тільки тепер це знав. Інтуїтивно я зрозумів, що з ситуацією Джона Коффі щось не так, ще від самого початку, коли Персі зайшов у блок, тягнучи Коффі за руку й горлопанячи «Мрець іде!» Я потиснув йому руку, чи не так? Ще ніколи до того я не тиснув руки новоприбулим на Зелену милю, але Коффі потиснув.

— Господи, — промовив Дін. — Господи милий Ісусе.

— Твій черевик — це перше, — нагадав Гаррі. — А друге що?

— Незадовго до того, як пошуковий загін знайшов Коффі й дівчаток, чоловіки вийшли з лісу біля південного берега річки Трапінґус. Там вони знайшли клапоть витоптаної трави, багато крові й решту нічнушки Кори Деттерик. Собаки ненадовго заплуталися. Більшість хотіли бігти на південний схід, донизу течією вздовж берега. Але двоє псів — єнотові гончаки — тягли вгору течією. Собаками командував Бобо Марчант. Він дав кунам понюхати сорочку, і вони розвернулися разом з усіма.

— Єнотові збентежилися, так? — спитав Брутал. На кутиках губ у нього грала дивна ледь помітна посмішка, в якій відчувалась огида. — Вони, власне кажучи, не створені шукачами, тому й поплутали завдання.

— Так.

— Я не розумію, — зізнався Дін.

— Гончаки забули, чим саме Бобо провів попід їхніми носами на початку полювання, — пояснив Брутал. — На той час, коли вони вийшли на берег річки, куни вистежували вбивцю, а не дівчаток. Поки вбивця й дівчатка були разом, собак ніщо не збивало з пантелику, але…

У Дінових очах засвітився промінець розуміння. А Гаррі вже все збагнув.

— Якщо подумати, — сказав я, — дивно, як узагалі правосуддя бодай на хвилину могло повірити, що Джон Коффі — їхній клієнт. Навіть присяжні, охочі повісити злочин на чорношкірого зайду. Та Коффі б у житті не додумався вгамувати собаку їжею, щоб скрутити йому в’язи.

До ферми Деттериків він не підходив ближче, ніж південний берег Трапінґуса, от що я думаю. А звідтам до неї шість чи більше миль. Він просто валандався там. Може, хотів піти уздовж колій і сісти на товарняк, щоб кудись поїхати. За мостом вони пригальмовують, і можна легко заскочити. А тоді почув якийсь гамір на півночі.

— Убивцю? — спитав Брутал.

— Убивцю. Може, він їх уже зґвалтував. Чи, може, Коффі почув, як той їх ґвалтував. У кожнім разі, на тій закривавленій ділянці трави вбивця довершив почате, вдарив їх головами, кинув на землю й накивав п’ятами.

— Накивав п’ятами на північний захід, — уточнив Брутал. — У тому напрямку, куди хотіли бігти єнотові.

— Точно. Коффі виходить на берег крізь вільховий гайок, що росте трохи віддалік на південному сході, до того місця, де покинули лежати дівчат. Мабуть, його цікавить шум. Він знаходить їхні тіла. Одна з них могла бути ще живою; припускаю, що й обидві, хоча й недовго. Джон Коффі не зміг би зрозуміти, мертві вони чи живі, це вже напевно. Він знає тільки те, що в його руках зосереджено якусь цілющу силу, і намагається цією силою повернути до життя Кору й Кеті Деттерик. А коли не вдалося, він зірвався, розплакався від істерики й безсилля. Таким його й побачив пошуковий загін.

— А чому він не залишився там, де їх знайшов? — спитав Брутал. — Навіщо поніс їх на південь берегом річки? Є думки?

— Я більш ніж упевнений, що спочатку він залишався на місці, — відповів я. — На суді всі говорили про велику витоптану ділянку, там уся трава була притолочена. А Джон Коффі — велика людина.

— Джон Коффі — сраний гігант, — Гаррі стишив голос до шепоту, щоб моя дружина не почула, як він лається, якщо прислухалася.

— Може, він запанікував через те, що його сила не допомагає. А може, подумав, що вбивця досі там, у лісі вище за течією, спостерігає за ним. Коффі здоровенний, але насправді не дуже хоробрий. Гаррі, пам’ятаєш, як він питав, чи не вимикаємо ми світло у блоці після відбою?

— Ага. Я ще тоді, пригадую, подумав, що це смішно, такому велетню боятися. — Вигляд у Гаррі був приголомшений і задумливий.

— А якщо він не вбивав дівчаток, хто тоді це зробив? — спитав Дін.

Я тільки головою похитав.

— Хтось інший. Підозрюю, що хтось білий. Прокурор роздмухав велику пожежу з того, що вбити великого пса Деттериків міг тільки здоровань, але…

— Маячня, — прогримів Брутус. — Зламати великому псові карк може й сильна дванадцятирічка, якщо заскочить собаку зненацька і знатиме, за що вхопити. Якщо це не Коффі зробив, то міг зробити практично будь-хто, чорт забирай… будь-який чоловік. Але хто саме, ми, мабуть, ніколи не дізнаємось.

— Якщо він удруге такого не скоїть, — зауважив я.

— І в такому разі ми про це не дізнаємось, якщо він скоїть свій злочин у Техасі чи в Каліфорнії, — резонно заперечив Гаррі.

Брутал відхилився на спинку стільця, протер кулаками очі, наче втомлене дитя, і знову опустив руки на коліна.

— Це кошмар, — сказав він. — У нас невинуватий ув’язнений. Скоріше за все, невинуватий. А він піде Зеленою милею. Це точно, як те, що Господь створив дерева й маленьких рибок. І що ми можемо вдіяти? Почнемо всім розказувати дурню про цілющі пальці, з нас реготатимуть так, що сраки порепаються. А він усе одно скінчить на Смажолаторі.

— Пізніше будемо цим перейматися, — сказав я. Бо насправді ані найменшої гадки не мав, що йому відповісти. — Зараз у нас є нагальніше питання — що робити чи не робити з Меллі. Я б сказав, що треба кілька днів усе добре обміркувати. Але боюся — з кожним днем зволікання ми втрачаємо шанси, що він зможе їй допомогти.

— Пам’ятаєте, як він тягнув руки до миші? — спитав Брутал. — «Дайте його мені, поки ще є час», — ось що він сказав. Поки ще є час.

— Я пам’ятаю.

Брутал задумався, а потім кивнув.

— Я згоден. Мені теж через Дела кепсько на душі. Але більше мені хочеться побачити, що буде, коли він її торкнеться. Імовірно, що нічого, але може…

— Я сильно сумніваюся, що ми це габаритне опудало взагалі зможемо з блока витягти, — і Гаррі зітхнув та кивнув. — Але яка різниця, трясця йому? Я з вами.

— Я теж, — сказав Дін. — Поле, а хто в блоці залишиться? Будемо соломинки тягти?

— Ні, сер, — відповів я. — Жодних соломинок. Залишишся ти.

— Отак просто? Та чорта з два! — уражено й сердито відказав Дін. Він зірвав із себе окуляри й заходився люто натирати їх об сорочку. — Що це за шахрайські оборудки?

— Для тих молодих, у кого діти до школи ще ходять, — відповів йому Брутал. — Ми з Гаррі холостяки. Пол одружений, але його діти повиростали й принаймні живуть уже окремо. Ми тут задумали mucho[65] божевільний фінт вухами; я думаю, нас майже напевне зловлять. — Він глянув на мене розважливим поглядом. — Поле, ти не озвучив одного. Якщо ми навіть зуміємо витягти його з каталажки, але цілющі пальці Коффі не допоможуть, Гел Мурз, швидше за все, здасть нас власноруч.

Він дав мені можливість відповісти, а може, навіть обурено спростувати. Але я не міг, тому просто мовчав. Брутал розвернувся до Діна й повів далі:

— Зрозумій мене правильно, з роботи тебе теж попруть, але хоч є шанс, що за ґрати не запроторять, якщо піде хвиля. Персі подумає, що з ним зіграли злий жарт; якщо ти будеш за столом чергового, то зможеш сказати, що те саме думав, а ми тобі нічого не казали.

— Усе одно мені це не подобається, — впирався Дін. Але вже було зрозуміло, що хоч-не-хоч, а він погодиться. Думка про дітей переконала його остаточно. — І це має бути сьогодні? Ви впевнені?

— Якщо вже робити, то краще сьогодні, — сказав Гаррі. — А то я ще подумаю-подумаю і втрачу мужність.

— Давайте тоді я займуся лазаретом, — запропонував Дін. — Хоч це ви мені довірите, правда?

— Якщо ти зробиш усе необхідне й не попадешся, — сказав Брутал.

Діна це, вочевидь, образило, і я поплескав його по плечу.

— Одразу, як зможеш, коли прийдеш на роботу й запишешся… домовились?

— Обов’язково.

І тут, неначе за моєю командою, дружина просунула голову в двері.

— Кому ще чаю з льодом? — весело спитала вона. — Брутусе, може, тобі?

— Ні, дякую, — відмовився він. — Мені б зараз віскі хильнути не завадило. Але за цих обставин краще не треба.

Дженіс подивилася на мене: усмішка на губах, тривога в очах.

— Поле, до чого це ти мені хлопців підбиваєш? — Та перш ніж я встиг навіть подумати про формулювання відповіді, вона махнула рукою: — Але мовчи, я не хочу знати.