Зелена миля

9

Ту-Ту вважав, що чотири центи — це вкрай невигідна ціна за першосортну коробку з-під кубинських сигар «Корона», і, мабуть, слушно, бо коробки з-під сигар у тюрмі були на вагу золота. У них можна було зберігати тисячу дрібничок, від них ішов приємний запах і взагалі було щось таке, що нагадувало нашим клієнтам, як це — бути вільними людьми. Напевно, тому, що сигарети в тюрмі були дозволені, а от сигари — ні.

Дін Стентон, який на той час уже повернувся до блока, докинув у спільний горщик одне пенні, я — ще одне. Проте Ту й далі комизився. Тоді його взявся обробляти Брутал. Спершу присоромив Ту за те, що той такий скупердяга, потім урочисто пообіцяв, що він, Брутус Говелл, особисто вкладе йому ту коробку «Корона» до рук наступного ж дня після страти Делакруа.

— Нехай шість центів — це не так уже й багато, коли на кону продаж тієї сигарної коробки, хоча можемо посперечатись, як на базарі, — аргументував Брутал, — але ти визнай, що за оренду коробки ціна шикарна. За місяць, ну максимум за шість тижнів він піде Милею. Та ти й кліпнути не встигнеш, а та коробка знов опиниться на полиці під твоїм візком.

— А мо’, якийсь м’якосердий суддя змінить йому вирок, і виспівуватиме він тут нам «Знайомців давніх як забудеш»[25], — і далі впирався Ту. Але він знав, що цього не буде, і Брутал знав, що він знає. Старий Ту-Ту пхав свій розтриклятий біблійно-цитатний візок фактично з часів «Поні Експрес»[26]. У нього була купа своїх джерел, кращих за наші, як я тоді думав. Тому він знав, що в Делакруа щойно закінчилися м’якосерді судді. Єдина його надія тепер була на губернатора, а той нечасто роздавав помилування хлопцям, які запекли живцем півдюжини його виборців.

— Навіть як не залишать його, та миша гидитиме в ту коробку до жовтня, а може, й до Дня подяки, — не здавався Ту, але Брутал бачив, що фортеця вже не витримує. — Хто купить сигарну коробку, яка була сральником для якоїсь миші?

— Ой, мамо рідна, — підкотив очі Брутал. — Ту, це найтупіше, що я від тебе чув. Тобто це вже ну зовсім дно. По-перше, Делакруа так любить ту мишу, що в коробці буде стерильна чистота, церковний обід із неї можна буде хавати. Та як треба буде, то він язиком її вилиже.

— Ти цеє, полегше, начальнику, — скривився Ту.

— По-друге, — не вгавав Брутал, — мишачі какульки — не таке вже й велике діло. Тугенькі маленькі балабушки, на дробинки схожі. Витрусяться. Та й по всьому!

Старий Ту знав, що протестувати далі сенсу нема; надто довго він гуляв тюремним подвір’ям, щоб не розуміти, коли можна йти проти вітру, а коли краще схилити голову й перечекати ураган. Правда, то був ще не зовсім ураган, але нам, людям у формі, подобалася та миша й подобалася думка про те, що Делакруа залишить її собі, а це означало, що вітер щонайменше поривчастий. Отож Делакруа дістав свою коробку, і Персі дотримав слова — за два дні її дно вкривав шар м’якенької вати для ковдр, принесеної з лазарету. Вату Персі передав власноруч, і я бачив страх в очах Делакруа, коли той тягнувся крізь ґрати, щоб узяти ватяні шматки. Він боявся, що Персі вхопить його за руку й переламає пальці. Я теж, признаюся, цього трохи побоювався, але даремно. Отоді я й відчув до нього щось віддалено схоже на симпатію, але навіть тієї миті важко було з чимось сплутати вираз холодних веселощів у його очах. У Делакруа з’явилася тваринка; у Персі теж. Делакруа піклуватиметься про свою, любитиме її, скільки часу вистачить; Персі терпляче очікуватиме (настільки терпляче, наскільки це взагалі можливо для такого, як він), а потім спалить свою живцем.

— Мишачий «Гілтон», ми відкрилися, — проголосив Гаррі. — Питання тільки, чи ця малявка ще схоче там поселитися.

Відповідь прийшла, щойно Делакруа взяв Містера Джинґлза в одну руку й обережненько опустив його в коробку. Миша затишно вмостилася у ваті, наче в ковдрі тітоньки Беа, і коробка стала їй домівкою відтоді й до… що ж, до завершення історії Містера Джинґлза я ще дійду, на все свій час.

Занепокоєння старого Ту-Ту з приводу того, що сигарна коробка наповниться по вінця мишачим лайном, виявилося цілковито безпідставним. Я в ній ніколи не бачив жоднісінького кім’яшка, і Делакруа казав, що не бачив теж, і взагалі ніде у своїй камері, якщо на те пішло. Вже згодом, десь приблизно в той час, коли Брутал показав мені дірочку в крокві й ми знайшли кольорові скіпки, я посунув стілець у східному кутку гамівної кімнати й знайшов там крихітну купку мишачих какульок. Він завжди ходив у одне й те саме місце, якнайдалі від нас. І от іще що: я ніколи не бачив, щоб він пісяв, хоча миші зазвичай сцять не зупиняючись хвилини дві, особливо поки їдять. Кажу вам, це створіння було однією з Божих загадок.

Приблизно за тиждень по тому, як Містер Джинґлз облаштувався в сигарній коробці, Делакруа покликав мене й Брутала до себе в камеру, хотів щось показати. Він так часто нас кликав, що це вже дратувало. Варто було Містерові Джинґлзу перевернутися на спинку й задерти догори лапки, як перед нами поставало найзворушливіше видовище у світі (принаймні так вважав той кейдженський коротун). Але цього разу він хотів нам показати щось по-справжньому кумедне.

Після ухвали вироку практично весь світ забув про існування Делакруа. Але одна родичка в нього все-таки була (здається, тітка, стара діва), з нею він листувався раз на тиждень. А ще вона надіслала йому здоровецький мішок м’ятних цукерок, того сорту, який цими днями продають під маркою «Канадські м’ятні». Вони були схожі на великі рожеві пігулки. Звичайно, Делакруа не дозволили забрати весь пакунок — той важив п’ять фунтів, і француз топтав би їх до кольок у животі, ще б у лазарет загримів. Як і решта вбивць, що побували в нас на Милі, він абсолютно не розумів, що таке стриманість і поміркованість. Ми видавали йому цукерки по півдюжини за раз, та й то лише тоді, коли він не забував попросити.

Коли ми підійшли до ґрат, Містер Джинґлз сидів біля Делакруа на ліжку, тримав у передніх лапках рожеву цукерку і вдоволено її хряцав. Делакруа аж світився від радості — наче піаніст-класик, на очах у якого п’ятирічний синочок, затинаючись, виводить перші невпевнені екзерсиси. Але зрозумійте мене правильно: це було потішно, веселуха. Цукерка була вдвічі більша за Містера Джинґлза, і від неї вже розпирало його поросле білою шерсткою пузце.

— Едді, забери, воно йому зайве, — наполовину розвеселившись, а на другу половину перелякавшись, порадив Брутал. — Господи всемогутній Ісусе, він буде жерти, доки не лусне. Мені аж сюди м’ятою пахне. Скільки ти їх йому дав?

— Це друга його, — Делакруа дещо знервовано глянув на черевце Містера Джинґлза. — Ви правда думати, він… цеє… могти луснути свій живіт?

— Цілком, — кивнув Брутал.

Цієї авторитетної думки Делакруа вистачило з головою. Він простягнув руку до напівстрощеної цукерки. Я думав, що миша його кусне, але ні — Містер Джинґлз добровільно, слухняно віддав льодяника (тобто те, що від нього лишилося). Я зиркнув на Брутала, і той злегка хитнув головою, мовляв, ні, він теж цього не розуміє. По тому Містер Джинґлз беркицьнувся у свою коробку й ліг на бік, так зморено й виснажено, що ми всі втрьох розреготалися. Далі це видовище вже стало звичним для нас: миша сиділа біля Делакруа, тримала в лапах цукерку і гризла її акуратно, як старенька леді на післяполуденному чаюванні, а навколо них хмарою висів той запах, яким на мене згодом війнуло з дірки в крокві, — гіркуватий і заразом солодкий аромат м’ятних цукерок.

Я маю розповісти вам ще одне про Містера Джинґлза, перш ніж переходити до прибуття Вільяма Вортона, з яким на блок Е налетів циклон. Десь за тиждень після пригоди з м’ятною цукеркою — інакше кажучи, приблизно о тій порі, коли ми вже вирішили, що Делакруа не загодує свого улюбленця до смерті, — француз покликав мене до ґрат своєї камери. А я тоді якраз був сам: Брутал пішов по щось до господарчої частини, а згідно з правилами, я не мав наближатися до ув’язненого за таких обставин. Але оскільки я міг покласти Делакруа на лопатки однією лівою, то вирішив порушити правило й подивитися, що він там хоче.

— Начальнику Еджкомб, дивитися, — сказав він. — Ви побачити, що вміє Містер Джинґлз!

І він витяг з-за сигарної коробки маленьку дерев’яну котушку.

— Звідки вона в тебе? — спитав я. Хоча підозрював, що знаю відповідь. Насправді існувала лише одна людина, в якої він міг таке дістати.

— Від Старого Ту-Ту, — відповів Дел. — Дивитися.

Я вже дивився і бачив Містера Джинґлза в коробці. Той стояв на задніх лапах і тримався крихітними передніми за край. Чорні оченята невідривно стежили за котушкою, яку Делакруа тримав між великим і вказівним пальцями правої руки. Зненацька по моєму хребту перебіг дивний холодок. Ніколи ще я не бачив, щоб звичайна миша вдивлялася в щось із такою уважністю… із таким розумом в очах. Я насправді не думаю, що Містер Джинґлз був якоюсь надприродною проявою, а якщо я вселив у вас таку віру, то пробачте. Але я ніколи не сумнівався, що у своєму роді він геній.

Делакруа нахилився й кинув голу котушку, без нитки, на підлогу камери. Вона покотилася легко, як два колеса, з’єднані віссю. Миша блискавкою метнулася зі своєї коробки на підлогу й помчала слідом, наче собака, що наздоганяє палицю. Від несподіванки я аж ойкнув, а Делакруа розплився в усмішці.

Котушка вдарилася об стіну й відскочила. Містер Джинґлз обійшов її довкола й почав штовхати назад, до ліжка, перебігаючи від одного краю до іншого, коли котушка трохи відхилялася від курсу. Так він її котив, доки вона не вдарилася об ногу Делакруа. Потім підвів погляд і подивився уважно, наче хотів перепитати, чи не має Делакруа для нього інших нагальних завдань (може, розв’язати кілька арифметичних задачок чи синтаксично розібрати якесь латинське речення). Очевидно, побачене задовольнило його цікавість, бо Містер Джинґлз повернувся в сигарну коробку і знову там затишно вмостився.

— Це ти його навчив, — сказав я.

— Так, сер, начальнику Еджкомб, — відповів Делакруа, і усмішка в нього була тільки трішки лукавою. — Він приносити це щоразу. Розумний, чортяка, правда?

— А котушка? — не вгавав я. — Едді, от звідки ти знав, що саме її йому й треба?

— Він нашепотіти мені на вухо, що йому це потрібно, — безжурно відказав Делакруа. — Так, як нашепотіти своє ім’я.

Решті наглядачів Делакруа теж показав трюк своєї мишки… всім, окрім Персі. Для Делакруа не мало значення те, що Персі подав ідею з сигарною коробкою і приніс вату, щоб у ній намостити. Делакруа був як деякі собаки: копни їх одного разу, і вони більше ніколи тобі не довірятимуть, хоч який ти будеш із ними люб’язний.

Досі чую, як Делакруа гукає: «Гей, хлопці! Ідіть подивитися, що вміти Містер Джинґлз!» І всі вони синьоформеним натовпом сунуть туди — Брутал, Гаррі, Дін, навіть Білл Додж. Усіх побачене належним чином вразило, так само, як і мене.

Через три чи чотири дні після того, як Містер Джинґлз почав показувати трюк із котушкою, Гаррі Тервілліґер випорпав зі знаряддя для занять на дозвіллі, яке ми тримали в гамівній кімнаті, олівці «Крайола» і приніс їх Делакруа, з якоюсь зніченою, замалим не присоромленою усмішкою.

— Подумав тут, що ти можеш розфарбувати котушку в різні кольори, — сказав він. — Тоді твій маленький друг буде як циркова миша чи що.

— Циркова миша! — вигукнув Делакруа, радісно, захоплено, абсолютно щасливий на вигляд. Підозрюю, що він і був абсолютно щасливий — може, навіть уперше за все своє жалюгідне життя. — Це ж він якраз і є! Циркова миша! Коли я вибратися звідси, він зробить мене багатієм, як головного циркача! От ви побачити, так і буде.

Персі Ветмор би неодмінно сповістив Делакруа, що з «Холодної гори» він вибереться хіба що в кареті швидкої, на якій не потрібно буде вмикати ні блимавку, ні сирену. Але Гаррі був розумніший. Він просто сказав, щоб Делакруа зробив котушку якомога яскравішою і якнайшвидше, бо після вечері він олівці буде змушений забрати.

І Дел зробив її яскравою, авжеж. Коли він упорався, один край котушки був жовтий, інший — зелений, а барабан усередині палахкотів червоним, як пожежна станція. Ми призвичаїлися до того, що Делакруа трубно сурмить: «Maintenant, m’sieurs et mesdames! Le cirque présentement le mous’ amusant et amazeant![27]» Звучало воно не зовсім так, але це для того, щоб ви мали уявлення про його потофешну французьку. А потім у надрах його горла лунав той звук (думаю, так він хотів відтворити барабанний дріб), і він кидав котушку. Містер Джинґлз блискавкою кидався слідом за нею й або носом штовхав назад, або котив лапами. За оце друге ви б насправді гроші заплатили в цирку. Делакруа, його миша й барвисто розмальована котушка Містера Джинґлза були нашими головними розвагами на ту мить, коли під нашу турботу й опіку потрапив Джон Коффі, і так усе тривало деякий час. А потім у мене знову розгулявся уретрит, що ненадовго був принишк, і Вільям Вортон прибув, і почалося справжнє пекло.