4

Наступний день був найзадушливішим — і останнім для нашої дивної жовтневої спеки. На заході, коли я приїхав на роботу, бурчав грім і купчилися темні хмари. З наближенням вечора вони підбиралися до нас, і вже видно було синьо-білі виделки блискавок, що миготливо вистромлювалися з хмар. Близько десятої того вечора округом Трапінґус промчав торнадо. Він убив чотирьох людей і зірвав дах платної стайні у Тефтоні. А в «Холодній горі» бушували ураганні вітри й люта буря. Згодом у мене виникла думка, що самі небеса протестували проти важкої смерті Едуарда Делакруа.

Спочатку все йшло дуже гладко. Дел тихо провів день у камері. Зрідка він грався з Містером Джинґлзом, але здебільшого просто лежав на ліжку і гладив мишеня. Вортон намагався кілька разів зчинити гармидер. Одного разу він прогорлав до Делакруа щось про мишачі бургери, якими хтось поласує, коли старий Щасливчик П’єр уже витанцьовуватиме тустеп у пеклі. Але дрібний кейджен не відповідав, і Вортон здався (мабуть, вирішив не марнувати зусиль).

О чверть на одинадцяту прибув брат Шустер і потішив нас тим, що виголосить із Делом «Отче наш» кейдженським діалектом французької. Нам це здалося добрим знаком. У цьому ми, звісно, помилилися.

Свідки почали з’їжджатися ближче до одинадцятої. Здебільшого вони тихо перемовлялися між собою про загрозливу погоду й обговорювали можливість зникнення електроенергії та відтермінування страти. Схоже, ніхто з них не знав, що Старий Іскрун живився від генератора. І якщо в генератор не поцілить прямим влучанням блискавка, шоу триватиме. Гаррі того вечора мав сидіти у щитовій, тож він, Білл Додж і Персі Ветмор попрацювали «білетерами»: проводили людей до стільців і в усіх запитували, чи не хочуть вони холодної води. Серед глядачів було дві жінки: сестра дівчини, яку зґвалтував і замордував Дел, та мати однієї з жертв пожежі. Друга дама була повною, блідою й рішуче налаштованою. Вона повідомила Гаррі Тервілліґеру, що сподівається побачити порядно наляканою ту людину, на страту якої прийшла подивитися. Вона сподівається, що йому вже відомо — у пеклі для нього розпалили піч і прислужники Сатани вже чекають його не дочекаються. А по тому вона розридалася і сховала обличчя в мереживній хусточці завбільшки з подушку.

Раптом над головами розірвався нестямний грім, якого бляшаний дах нітрохи не притишував. Люди стривожено перезирнулися. Чоловіки, яким, судячи з вигляду, було дуже некомфортно в краватках, стирали піт, що струменів розпашілими щоками. У коморі пекло дужче, ніж у печі. І авжеж, усі повсякчас зиркали на Старого Іскруна. На початку тижня люди могли ще кидати дотепи про цей свій обов’язок, але до пів на дванадцяту тієї ночі всі дотепи куди й ділися. Свою писану розповідь я почав словами про те, що для тих, кому світило сідати на той дубовий стілець, весь гумор із ситуації вивітрювався вмить. Але не тільки страченці губили усмішку, коли наближався час. Він просто здавався таким оголеним, причаївшись навпочіпки там, на своїй платформі, із затискачами, що стирчали на обидва боки від ніжок, схожими на фіксатори для хворих на поліомієліт. Розмови майже вщухли. І коли знову вдарив грім, пронизливий і близький, наче хряскіт, з яким падає дерево, сестра жертви Делакруа тихо скрикнула. Останнім, хто мав посісти своє місце в глядацькій залі, був Кертіс Андерсон, заступник начальника в’язниці Мурза.

Об одинадцятій тридцять я підійшов до камери Делакруа. Брутал і Дін ішли за мною на віддалі кількох кроків. Дел сидів на ліжку, з Містером Джинґлзом на колінах. Мишак витягнув голівку до приреченого, його крихітні очиці — краплинки нафти із захватом вдивлялися в Делове обличчя. Дел погладжував голову Містера Джинґлза між вухами. Великі мовчазні сльози котилися Деловими щоками, і дивився мишак, здавалося, саме на них. На звук наших кроків Дел повернув голову. Він був дуже блідий. За спиною я радше відчув, ніж побачив Джона Коффі. Той стояв біля дверей камери й спостерігав.

Від побрязкування моїх ключів об метал Дел здригнувся, але витримав, і далі пестячи Містера Джинґлза між вухами, доки я провертав ключі в замках і відсував убік двері.

— Привіт, начальнику Еджкомб, — сказав француз. — Привіт, хлопці. Містере Джинґлз, привітатися.

Але Містер Джинґлз і далі захоплено вдивлявся в обличчя лисуватого чоловічка, наче намагаючись розібрати, чому той плаче. Кольорова котушка охайно лежала в коробці з-під «Корони» — покладена туди востаннє, подумав я й відчув колючий доторк болю.

— Едуарде Делакруа, як представник суду…

— Начальнику Еджкомб?

Спершу я хотів продовжити свою заготовлену промову, та потім передумав.

— Що, Деле?

Він простягнув мені мишака.

— Нате. Подбайте, аби з Містером Джинґлзом нічого не статися.

— Деле, навряд чи він до мене піде. Він не…

— Mais oui, він казати, що піти. Він казати, що знати все про вас, начальнику Еджкомб. І ви відвозити його в те місце у Флорида, де мишенята робити свої трюк. Він казати, що довіряти вам. — Дел іще далі витягнув руку, і, чорт забирай, — мишак зійшов з його долоні й перебрався на моє плече. Він був такий легенький, що тканина форменого піджака не давала відчути його вагу. Зате його маленьке тепло відчувалося шкірою. — А ще, начальнику. Не підпускати до нього той падлюка. Не дати йому бити мого миша.

— Ні, Деле. Не дам. — Питання було тільки, що мені з ним робити тієї миті? Не міг же я вести Делакруа на страту повз свідків із мишею на плечі.

— Начальнику, я візьму його, — прогуркотів голос позаду мене. Голос Джона Коффі. Моторошно було почути його саме тоді, неначе він прочитав мої думки. — Ненадовго. Якщо Дел не проти.

Але Дел із помітною полегкістю кивнув.

— Так, Джоне, забрати його, доки весь цей дурниця не скінчитись — bien! А опісля… — Його погляд перекинувся на мене й Брутала. — Ви відвозити його у Флорида. В той Мишовілль.

— Так, скоріше за все, ми з Полом удвох повеземо, — сказав Брутал, стривожено поглядаючи на те, як Містер Джинґлз перестрибує з мого плеча на велетенську простягнену долоню Коффі. Зробив це мишак без найменших протестів чи спроб утекти; просто з готовністю подріботів угору рукою Джона Коффі, так само, як перейшов до мене на плече. — Візьмемо відгул, правда, Поле?

Я кивнув. Дел кивнув теж, його очі просяяли, а на губах заграла ледь помітна усмішка.

— Люди платити десять центів з душі, аби дивитися на нього. Два центи для дітлахи. Адже це правда, начальнику Говелл?

— Щира правда, Деле.

— Ви добрий людина, начальнику Говелл. І ви теж, начальнику Еджкомб. Ви кричати на мене час від час, oui, але тільки коли треба. Ви всі добрі люди, крім той Персі. Я жалкувати, що не стрітися з вами десь-інде. Mauvais temps, mauvaise chance[57].

— Деле, я маю тобі дещо сказати, — звернувся я до нього. — Це просто слова, але я маю їх вимовити перед тим, як ми підемо. Нічого особливого, але це мій обов’язок. Згода?

— Oui, monsieur, — погодився він і востаннє глянув на Містера Джинґлза, що примостився на широчезному плечі Джона Коффі. — Au revoir, mon ami[58], — сказав він і розплакався сильніше. — Je t’aime, mon petit[59].

І він послав миші повітряний цілунок. Це мало бути кумедно, той поцілунок у повітрі, чи, може, просто абсурдно, але не було. На мить ми з Діном зустрілися поглядами, та потім я не витримав і подивився вбік. А Дін дивився вглиб коридору й дивно всміхався. Мені здається, він був на межі сліз. Що ж до мене, то я сказав те, що мав сказати, починаючи зі слів «як представник суду», а коли закінчив, то Делакруа востаннє вийшов зі своєї камери.

— Друже, зачекай секунду, — і Брутал перевірив маківку Делакруа, до якої мав прилягати шолом. Потім кивнув мені й поплескав Дела по плечу. — Чітко, як в аптеці. Можемо йти.

Так Едуард Делакруа востаннє вирушив у дорогу Зеленою милею. Його щоками струменіли цівки поту, змішаного зі слізьми, а в небі над головою гуркотів грім. Брутал ішов ліворуч від засудженого до страти, я — праворуч, замикав ходу Дін.

Шустер сидів у моєму кабінеті. В кутках несли варту наглядачі Рінґґолд і Беттл. Шустер підвів погляд на Дела, усміхнувся і звернувся до нього французькою. Для мого вуха вона прозвучала неприродно, але сотворила диво. Дел усміхнувся у відповідь, а тоді підійшов до Шустера й обійняв. Рінґґолд і Беттл напружились, але я підняв до них руку й похитав головою.

Шустер слухав потік здавлених від сліз французьких слів Дела, кивав так, наче все чудово розуміє, і погладжував його по спині. Але, глянувши на мене через плече коротуна, він зізнався:

— Я і чверті того, що він каже, не розумію.

— Я думаю, це не має значення, — прогуркотів Брутал.

— Теж так думаю, синку, — усміхнувся у відповідь Шустер. З усіх священиків він був найкращий. Я допіру зрозумів, що не знаю, якою виявилась його подальша доля. Сподіваюся, він зберіг свою віру, хай там що спіткало його на шляху.

Він власним прикладом показав Делакруа, що треба стати на коліна, і склав долоні. Делакруа зробив так само.

— Not’ Père, qui êtes aux cieux, — розпочав Шустер, і Делакруа підхопив. Співочою кейдженською французькою вони проказали «Отче наш» аж до слів «mais déliverez-nous du mal, ainsi soit-il»[60]. На той час Делові сльози майже висохли й вигляд у нього був спокійний. Далі були ще вірші з Біблії (англійською), і серед них — незмінно популярний про тихі води. А коли закінчили, Шустер почав підводитися, але Дел узяв його за рукав сорочки й щось промовив французькою. Насупившись, Шустер уважно слухав. Потім відповів. Дел сказав ще щось і подивився на нього з надією.

Обернувшись до мене, Шустер пояснив:

— Містере Еджкомб, він хоче проказати ще одну молитву. Але віра не дозволяє мені розділити її з ним. Ви дозволите?

Я глянув на годинник, що висів на стіні, й побачив, що до півночі лишається сімнадцять хвилин.

— Так, — кивнув у відповідь, — але треба швидше. Ви ж знаєте, у нас графік.

— Так. Знаю. — Він повернувся до Делакруа й кивком показав йому згоду.

Дел заплющив очі, неначе для молитви, але кілька секунд мовчав. Зморшка прорізала його лоб, і я відчував, що він шукає щось на задвірках пам’яті. Так людина порпається в себе на маленькому горищі, шукаючи там річ, якою не користувалася (чи якої не потребувала) вже довгий-довгий час. Я знову зиркнув на годинник і хотів був уже щось сказати — та й сказав би, якби Брутал не смикнув мене за рукав і не похитав головою.

І зрештою Дел почав: тихо, але швидко заговорив тією кейдженською, такою округлою, м’якою і дотикальною, як груди молодої жінки:

— Marie! Je vous salue, Marie, oui, pleine de grâce; le Seigneur est avec vous; vous êtes bénie entre toutes les femmes, et mon cher Jésus, le fruit de vos entrailles, est béni. — Він знову плакав, але навряд чи сам це розумів. — Sainte Marie, O ma mère, Mère de Dieu, priez pour moi, priez pour nous, pauv’ pécheurs, maint’ant et à l’heure… l’heure de notre mort. L’heure de mon mort. — Глибоко, з тремтінням, він вдихнув повітря. — Ainsi soit-il[61].

Коли Дел зводився на ноги, крізь єдине вікно кабінету сяйнула блискавка й залила все навколо коротким синьо-білим світлом. Усі здригнулися й зіщулилися, крім самого Дела; він досі здавався поглинутим старою молитвою. Простягнув руку, не дивлячись, куди тягнеться. Брутал узяв її й коротко потиснув. Делакруа глянув на нього і злегка всміхнувся.

— Nous voyons… — почав він і затнувся. Зробивши над собою свідоме зусилля, він знову перейшов на англійську. — Можемо йти, начальнику Говелл, начальнику Еджкомб. Я в мирі з Богом.

— Це добре, — сказав я, а сам подумав про те, чи в мирі з Богом почуватиметься Дел за двадцять хвилин, коли стоятиме вже по той бік електрики. Я сподівався, що його останню молитву було почуто й Діва Марія молиться за нього всім серцем і душею. Тому що Едуард Делакруа, ґвалтівник і вбивця, тієї миті потребував усіх молитов, до яких тільки міг дотягтися. Надворі знову шарахнув грім. — Ходімо, Деле. Вже недалеко.

— Добре, начальнику, взе добре. Бо я більше не боятися.

Так він сказав, але в його очах я побачив, що ні «Отче наш», ні «Богородице Діво» не порятували його від страху — він брехав. На той час, коли вони опиняються в кінці зеленого лінолеуму й пірнають крізь маленькі дверцята, майже всі тремтять від страху.

— Деле, внизу спинися, — сказав я тихим голосом, коли він заходив. Але цієї поради я міг йому й не давати. Біля підніжжя сходів він спинився, ще б пак, став мов укопаний, і причиною було те, що на платформі француз побачив Персі Ветмора — з відерцем і губкою біля ноги й телефоном, що з’єднував із губернатором і висів у полі видимості за правим стегном Персі.

— Non, — тихим голосом нажахано мовив Дел. — Non, non, тільки не він!

— Іди, — сказав Брутал. — Дивися тільки на мене й на Пола. Просто забудь, що він тут є.

— Але…

Люди вже обертали голови, щоб подивитися на нас, але, трохи просунувшись уперед, я зміг непомітно взяти Делакруа за лівий лікоть.

— Спокійно, — промовив я так тихо, що почути мене міг тільки Дел (та ще, може, Брутал). — Про тебе ці люди запам’ятають лише те, як ти пішов, тому дай їм можливість побачити, як гідно ти поводишся.

Тієї миті понад нашими головами вибухнув найгучніший за весь той вечір снаряд грому, такий гучний, що аж завібрував бляшаний дах комори. Персі підскочив так, наче його хтось ущипнув за м’яке місце, і Делакруа тихо пирхнув від презирливого сміху.

— Ще гучніше бухнути, і цей знов напудити в штанці, — і на тих словах француз розрівняв плечі. Хоча насправді розрівнювати там особливо не було чого. — Ходімо. Покінчимо це.

Ми покрокували до платформи. Ідучи, Делакруа знервовано подивився на свідків (цього разу їх було близько двадцяти п’яти), але Брутал, Дін і я не зводили очей зі стільця, бо той погляд ми відпрацьовували на репетиціях. Мені здалося, що все в порядку. Я підніс догори великий палець і здійняв запитально брову до Персі, а той ледь помітно здійняв кутик рота в кривій гримасі, наче питаючи: «Чого це ти не впевнений, що все гаразд? Авжеж, усе».

Я сподівався, що він правий.

Ми з Бруталом автоматично підхопили Делакруа під лікті, коли він ступив на платформу. Вона невисока, усього на вісім дюймів вивищується над підлогою, але ви не уявляєте, скільки засуджених, навіть найкрутіших крутанів, потребували допомоги, щоб зробити цей останній у своєму житті крок.

Однак Дел із ним впорався добре. Перед стільцем він хвилину постояв (навмисне ігноруючи Персі), а тоді звернувся до нього, наче представляючись. «C’est moi», — сказав він. Персі потягнувся до нього, але Делакруа розвернувся з власної волі. І сів. Я опустився на коліна ліворуч від нього, а Брутал — праворуч. Я захистив горло й пах таким чином, як уже розповідав, потім повернув хомут, щоб його розкрита пащека хапнула хирляву білу плоть трохи вище щиколотки кейджена. Прогуркотів грім, і я смикнувся. В око стікав пекучий піт. «Мишовілль», — незрозуміло чому крутилася в голові невідчепна думка. Мишовілль. Вхід — десять центів, для дітлахів — два. Щоб дивилися на Містера Джинґлза крізь сльодяні віконечка.

Хомут був норовливий, не хотів стулятися. Я чув, як важко і хрипко дихає Дел. Легені, що менш ніж за чотири хвилини стануть обвугленими мішечками, силкувалися працювати синхронно з серцем, яке розігнав страх. Те, що він знищив півдюжини людей, здавалося тієї миті найменш важливою його характеристикою. Я не намагаюся зараз називати чорне білим, просто розповідаю, що відчував.

Дін присів поряд і прошепотів:

— Поле, що сталося?

— Та не можу… — почав я, і тут хомут із лунким клацанням закрився. Мабуть, водночас він гризнув своєю щелепою ногу Делакруа, бо того аж пересмикнуло й він тихо засичав.

— Вибач, — сказав я.

— Нічого, начальнику, — відповів Дел. — Хвилинку поболить і перестане.

Хомут з боку Брутала містив у собі електрод. З ним завжди було трохи більше мороки, тому підвелися ми всі втрьох майже одночасно. Дін потягнувся до затискача для зап’ястя ліворуч від Дела, а Персі підійшов праворуч. Я вже готовий був прийти на допомогу, якщо Персі вовтузитиметься, але він краще впорався з хомутом для руки, ніж я — з нижнім. Я бачив, що Дел дрібно тремтить усім тілом, наче крізь його тіло вже пустили несильний струм. І запах його поту я теж відчував. Кислий і міцний, він нагадував слабкий розсіл.

Дін кивнув Персі. Персі повернув голову через плече — мені стало видно те місце під його щелепою, де він уранці порізався під час гоління, — і тихим твердим голосом промовив:

— Позиція один!

Пролунало гудіння, схоже на звук, із яким вмикається старий холодильник, і лампочки під стелею комори розгорілися яскравіше. Серед глядачів тихо заохкали й забурмотіли. Дел на стільці смикнувся, його пальці так міцно вчепилися в краї дубових билець, що аж побіліли кісточки. Його очі несамовито закружляли в очницях, а сухе дихання пришвидшилося ще більше. Він майже хапав ротом повітря.

— Тихо, — пробурмотів Брутал. — Так тримати, Деле, ти молодець. Тримайся, все йде так, як треба.

«Гей, хлопці! — подумав я. — Адіть подивітися, що вміти виробляти Містер Джинґлз!»

А понад тюрмою знову розірвався грім.

Персі повагом виступив і став перед стільцем. Це була його хвилина слави, він стояв на сцені, і всі очі були звернені до нього. Тобто всі, крім однієї пари. Делакруа побачив, хто перед ним стоїть, і опустив погляд на коліна. Я ладен був поставити долар проти пончика, що Персі запоре свій виступ, коли доведеться промовляти ті рядки перед справжніми глядачами. Але він відтарабанив їх не запинаючись, моторошно спокійним голосом.

— Едуарде Делакруа, вас засуджено до смерті на електричному стільці. Вирок винесено судом присяжних, рівних вам за віком і станом, та затверджено кваліфікованим суддею цього штату. Хай Господь береже людей цього штату. Чи бажаєте щось сказати перед тим, як присуд буде виконано?

Дел спробував заговорити, але спершу з його горла вирвався лише нажаханий шепіт, сповнений повітря й голосівок. Тінь презирливого посміху торкнула кутики вуст Персі. Я б із радістю застрелив його просто там, на місці. Потім Дел облизнув губи і спробував ще раз.

— Я шкодувати про те, що зробити, — промовив він. — Я віддати б усе, аби повернути стрілки годинника, але ніхто не могти. Тож тепер… — Над дахом приміщення вибухнула пущена з небесного міномета міна. Дел підскочив, наскільки йому дозволяли хомути, що скували руки й ноги. Очі на мокрому обличчі дивилися дико. — Тепер я за все платити. Хай простить мені Бог. — Він знову облизнув губи й поглянув на Брутала. — Не забудьте, ви обіцяти про Містера Джинґлза, — тихим голосом, що призначався лише нам, сказав він.

— Ми не забудемо, не хвилюйся, — запевнив я й погладив холодну, як глина, руку Делакруа. — Він поїде в Мишовілль…

— Чорта з два, — промовив Персі кутиком рота, як запеклий рецидивіст, підчепивши пасок, що оперізував груди Делакруа. — Нема такого місця. Це казочка, її вигадали ці хлопці, щоб тобі заткнути писок. А я тут подумав і вирішив, що ти повинен знати. Педрило.

Спалах усвідомлення в очах Дела свідчив про те, що глибоко в душі він знав… але ладен був приховувати це сам від себе, якби йому дозволили. Приголомшений, я люто зиркнув на Персі, але той відповів мені незворушним поглядом: мовляв, і що ти зробиш? І в цьому він, звичайно, був правий. Я геть нічого не міг вдіяти: у залі були присутні свідки, а Делакруа балансував на найдальшому краєчку життя. Не лишалося нічого, крім продовжувати, завершувати почате.

Персі зняв з гачка маску й натягнув на голову Делу, щільно зав’язавши її під випнутим підборіддям коротуна, щоб розтягнути отвір на маківці. Наступним кроком було витягти губку з відра і вкласти її в шолом. І тут Персі вперше відступив від встановленого порядку дій. Замість нахилитися й виловити губку, він узяв шолом зі спинки стільця й нагнувся, тримаючи його в руках. Іншими словами, замість того, щоб піднести губку до шолома (найприродніший спосіб), він опустив шолом до губки. Я мав здогадатися, що він затіяв якусь каверзу, але я був надто розбалансований. То була єдина страта з усіх, які я виконав у своєму житті, коли почувався, що зовсім нічим не керую. Що ж до Брутала, то він навіть не глянув на Персі: ні тоді, коли Персі нахилявся над відром (рухаючись так, щоб нам не видно було, що він там робить), ні тоді, коли він випростався й повернувся до Дела з шоломом у руках і коричневим кружалом губки, яка вже була всередині. Брутал дивився на тканину, що замінила собою Делове обличчя, на те, як чорний шовк маски втягувався всередину, чітко окреслюючи коло відкритого рота Делакруа, і надимався з віддихом. На лобі й на скронях, одразу під лінією волосся, у Брутала виступили великі намистини поту. Я ще ніколи не бачив, щоб він пітнів на стратах. Дін позаду нього здавався неуважним і нездоровим, неначе боровся з собою, аби втримати всередині вечерю. Ми всі розуміли: щось не так. Тепер я це точно знаю. Просто не могли сказати, що саме. Ніхто ще тоді й гадки не мав, про що Персі розпитував Джека Ван Хея. А запитань було багато. Хоча я підозрюю, що більша частина їх була для замилення очей. Про що Персі насправді хотів знати (напевно, єдине, про що Персі хотів знати), то це про губку. Її призначення. Навіщо її вимочувати в соляному розчині… і що може статися, якщо її в соляному розчині не вимочити.

Що може статися, якщо губка буде сухою.

Персі з силою гепнув шолом Делові на голову. Коротун підскочив і знову застогнав, цього разу вже гучніше. Деякі свідки стривожено заворушилися на складаних стільцях. Дін зробив півкроку вперед, хотів допомогти з ремінцем під підборіддям, але Персі різко махнув йому, щоб відійшов назад. Дін відступив — і зіщулився та скривився, бо комору знову струсонув удар грому. І цього разу вслід за ним по даху забарабанили перші бризки дощу. Тверді, наче хтось люто жбурляв жмені арахісу об пральну дошку.

Ви ж чули, як іноді люди кажуть: «У мене кров похолола в жилах»? Усі ми таке чули. Але єдиним випадком за всі роки мого життя, коли я по-справжньому відчув це на собі, була та грозова ніч у жовтні 1932 року, приблизно через десять секунд після півночі. І спричинився до цього не вираз підступного тріумфу на обличчі Персі Ветмора, коли він зробив кілька кроків назад від фігури в шоломі, масці й хомутах, яка сиділа на Старому Іскруні; річ була в тому, що я мав побачити, але не побачив. По Делових щоках з-під шолома не стікала вода. І тоді я врешті збагнув.

— Едуарде Делакруа, — промовляв Персі, — зараз ваше тіло буде піддано дії електричного струму, який проходитиме крізь нього, поки ви не помрете, згідно з законом штату.

Я нажахано подивився на Брутала, охоплений такою мукою, що порівняно з нею біль від інфекції сечових шляхів здавався не серйознішим за біль від забитого пальця. «Губка суха!» — самими губами проказав я до Брутала, але він лише головою похитав, не розуміючи, і знову перевів погляд на обличчя француза, де останні подихи цієї людини втягували маску всередину і знову її напинали.

Я потягнувся до ліктя Персі, але він відступив на крок, нагородивши мене неприязним поглядом. Він був лише побіжний, той погляд, але сказав мені все. Згодом Персі буде викручуватися й відбріхуватися, і люди, від яких щось залежить, переважно віритимуть йому. Але я знав інший варіант історії. Коли Персі робив щось цікаве для нього, він був хорошим, здібним учнем, ми самі бачили на репетиціях. Тож він уважно слухав, коли Джек Ван Хей пояснював, як просочена соляним розчином губка проводить струм, розподіляє його, перетворює заряд на своєрідну кулю для мозку. О, так, Персі чудово розумів, що він робить. Здається, пізніше я йому повірив, коли він виправдовувався, що сам не знав, до чого все це може призвести. Але це навіть у стовпчик добрих намірів записати не можна, правда? Думаю, не можна. І все ж, я нічим не міг зарадити — хіба що заверещати перед заступником начальника в’язниці та всіма свідками, щоб Джек Ван Хей не чіпав рубильника. Та якби в мене було ще п’ять секунд, я б заверещав. Але Персі не дав мені п’яти секунд.

— Нехай Господь змилується над вашою душею, — проказав він до задиханої нажаханої фігури на електричному стільці й подивився на затягнутий сіткою прямокутник, за яким чекали Гаррі та Джек, і Джек тримав руку на рубильнику з підписом «ЕЛЕКТРИЧНИЙ ФЕН МЕЙБЛ». Праворуч від того віконця стояв лікар, непорушним поглядом втупившись у чорний саквояж під ногами, мовчки тримаючись у тіні, як завжди. — Позиція два!

Спершу все відбувалося, як зазвичай. Гудіння порівняно з початковим запуском трохи погучнішало, але не сильно, бездумна сила вигнула тіло Дела дугою вперед, коли його м’язи охопив спазм.

А потім усе пішло шкереберть.

Гудіння втратило рівномірність і задрижало. До нього доєднався тріскучий звук, наче хтось жмакав у руці целофан. Я відчув, що приміщенням пливе бридкий запах, але не розумів, що його спричиняє горіння волосся й натуральної губки, аж поки не побачив, як з-під шолома виповзають сині завитки диму. З отвору в маківці маски, через який проходив дріт, уже теж підіймався дим — наче крізь димар в індіанському вігвамі.

Делакруа на стільці почав смикатися й вигинатися в різні боки. Його закрите маскою обличчя розверталося то ліворуч, то праворуч, наче він знавісніло щось заперечував. Ноги поршнями підривалися вгору й падали вниз, стримувані затискачами на щиколотках. У небі бахнув грім, і злива подужчала.

Я подивився на Діна Стентона; він відповів мені переляканим поглядом. Під шоломом щось притлумлено луснуло, наче в багатті вибухнула галузка. І після цього я побачив, що з-під маски теж просочується дим, пролазить маленькими завитками.

Я кинувся до сітки, що відділяла нас від щитової, але не встиг розтулити рота, як Брутус Говелл ухопив мене за лікоть. Потиск його руки був такий міцний, що я відчув поколювання ліктьових нервів. Брутал був білий, мов парафін, але не панікував — на його обличчі не видно було навіть сліду паніки.

— Не кажи Джеку вимикати струм, — тихо промовив він. — Хай там що, не кажи йому цього. Запізно вже вимикати.

Коли Дел почав кричати, свідки спершу його не почули. Стугоніння дощу на даху переросло в рев, гроза теж не збиралася вщухати. Але ми на платформі добре його почули — здушене голосіння від болю з-під задимленої маски. Так може вити тварина, що втрапила в сінний прес і заплуталася в ньому.

Гудіння з-під ковпака стало нерівномірним і шаленим, його раз у раз переривали вибухи, схожі на статичний шум у радіоприймачі. Делакруа заборсався на стільці, як дитина в істериці. Платформа затряслася, і його з такою силою кинуло на обмежувальний ремінь, що від напруги той ледь не луснув. Струм викручував Делове тіло з боку в бік, і я почув хрускіт його плеча — від перелому чи вивиху. А водночас лунали такі звуки, наче хтось гатить кувалдою по дерев’яному ящику. У паху штанів Делакруа, що тепер мигтів розмитою плямою, бо ноги рухалися швидко-швидко, як поршні, виникла темна пляма. А тоді Делакруа завищав: лячно, високим пронизливим голосом, по-щурячому. Цей вереск пробивався навіть крізь шквал зливи.

— Що це з ним?! — закричав хтось із глядачів.

— Ті затискачі витримають?

— Господи, смердить! Фу!

А тоді котрась із двох жінок:

— А це нормально?

Делакруа кинуло вперед, відтягло назад, жбурнуло вперед, забрало назад. Персі витріщався на нього з жахом, аж рота розкривши. Він очікував чогось лихого, авжеж. Але не цього.

Маска на обличчі Делакруа вибухнула полум’ям. До смороду від підсмаженого волосся й губки долучився тепер запах горілої плоті. Брутал ухопив відро, в якому була губка (тепер, звісно, порожнє), і кинувся до глибокої раковини в кутку.

— Поле, вирубати струм? — гукнув крізь сітку Ван Хей. З голосу відчувалося, що він тяжко вражений. — Може…

— Ні! — крикнув я у відповідь. Брутал збагнув це першим, але і я від нього не сильно відстав. Ми повинні були закінчити почате. Усе, що нам потрібно було зробити в подальшому житті, блякло перед цією однією потребою: довести до кінця страту Делакруа. — Не вимикай, заради Бога! Не вимикай!

Я розвернувся до Брутала, краєм свідомості розуміючи, що люди за нашими спинами розмовляють. Хтось уже підвівся, двоє кричало.

— Ти що! — заволав я на Брутала. — Яка вода? Яка вода?! Ти здурів?

Брутал обернувся до мене, і в його отетерілих очах я побачив проблиск розуміння. Облити водою людину, крізь яку проходить електричний струм. О так. Дуже розумно було б. Він роззирнувся навколо, побачив вогнегасник і зірвав його зі стіни натомість. Молодчина.

Маска подекуди злущилася з обличчя Делакруа, і під нею проступили риси — чорніші, ніж у Джона Коффі. Очі, тепер спотворені кулі з білого плівчастого желе, викинуло з очниць, вони лежали на щоках. Вій більше не було. На моїх очах зайнялися й почали горіти самі повіки. З відкритого коміра сорочки клубами валив дим. А електрика все гуділа й гуділа, виповнювала мою голову, вібрувала в ній. Думаю, такий звук або щось подібне чують божевільні люди.

Дін рушив уперед, мабуть, від потрясіння вирішивши, що зможе загасити руками полум’я на сорочці Делакруа, але я потягнув його назад із такою силою, що ледь не збив з ніг. Бо якби він тієї миті торкнувся, то нічим би не відрізнявся від Братика Кролика, який лупив кулаками Смоляне Опудалко. В цьому випадку — електрифіковане Смоляне Опудалко.

Я все ще не обертався, щоб поглянути, що відбувається у нас за спинами. Але, судячи зі звуків, у залі панував пекельний хаос. Валилися стільці, волали люди. Якась жінка на все горло кричала: «Зупиніть, зупиніть, невже ви не бачите, що йому досить?» Кертіс Андерсон ухопив мене за плече і спитав, що відбувається, що, на Бога, тут відбувається й чому я не наказую Джеку вимкнути струм?

— Я не можу, — відповів я. — Ми вже надто далеко зайшли, щоб назад повертати, невже ви не бачите? Ще кілька секунд, і все буде скінчено.

Але до кінця залишалося щонайменше дві хвилини. І то були найдовші дві хвилини в усьому моєму житті. Я думаю, майже весь цей час Делакруа був при тямі. Він кричав, і сіпався, і розгойдувався з боку в бік. Дим валив з його ніздрів і з рота, фіолетово-чорного, як стигла слива. Дим підіймався з язика, наче від розпеченої сковорідки. Усі ґудзики на сорочці або розірвалися, або поплавилися. Майка під сорочкою не зайнялася, проте обвуглилася — крізь неї просочувався дим, і ми відчували запах, з яким у нього на грудях горіло волосся. Глядачі в залі за нашими спинами, як перелякана худоба, посунули до дверей, зчинилася тиснява. Звісно, вийти вони не могли (то була чортова тюрма, зрештою), тож просто скупчилися біля виходу, поки Делакруа смажився («Я шкварчу! — вигукував Старий Ту, коли ми репетирували страту Арлена Біттербака. — Я засмажений гиндик!»), а грім рокотав і дощ виливався з розлюченого неба.

Певної миті я згадав про лікаря і роззирнувся, шукаючи його поглядом. Він був на місці, однак сповз на підлогу й лежав біля чорного саквояжа. Лікар знепритомнів.

З вогнегасником у руках Брутал підійшов до мене і став поряд.

— Ще не час, — сказав я.

— Я знаю.

Ми роззирнулися в пошуках Персі й побачили, що він стоїть майже за спинкою Іскруна, закляклий, з велетенськими очима, заткнувши рота кулаком.

І от, нарешті, Делакруа обм’як на стільці. Його спотворене випнуте обличчя похилилося на плече. Він усе ще здригався, але таке здригання ми вже бачили; його спричиняв струм, що біг крізь тіло. Шолом на голові перекосився, та коли ми трохи згодом зняли його, то разом з ним відстала й добра частина скальпа й рештки волосся. Усе це прикипіло до металу, наче приклеєне дуже сильним клеєм.

— Вирубай! — крикнув я до Джека, коли минуло тридцять секунд, а задимлена грудка вугілля у формі людського тіла, що погойдувалася на електричному стільці, не подавала ознак життя, тільки смикалася від електрики. Гудіння миттєво стихло, і я кивком дав відмашку Бруталові.

А той розвернувся й щосили вгатив вогнегасник до рук Персі, аж той гойднувся назад і ледь не загримів із платформи.

— Ти гаси, — процідив до нього Брутал. — Ти ж у нас головний на цьому шоу.

Персі глянув на нього поглядом, що виражав одночасно неміч і бажання вбивати, потім вирівняв вогнегасник, накачав його й випустив велетенську хмару білої піни на тіло в кріслі. Нога Делакруа смикнулася, і я подумав: «О ні, знову пускати струм». Але то була одна-єдина конвульсія.

Андерсон волав до охоплених панікою й жахом свідків, що все гаразд, усе вже під контролем, це просто гроза спричинила перепади напруги, хвилюватися нема про що. Бракувало тільки запевнити їх, що цей сморід — диявольська суміш горілого волосся, смаженого м’яса й запеченого лайна — то «Шанель № 5».

— Візьми в дока стетоскоп, — наказав я Дінові, коли вогнегасник спорожнів. Делакруа вже був укритий рівним шаром білої піни, і ледь вловний гіркий хімічний запах трохи перекрив той нестерпний сморід.

— Док… мені його…

— Не зважай на дока, просто принеси стетоскоп, — сказав я. — Треба з цим закінчувати… вивозити його звідси.

Дін кивнув. «Закінчувати» і «вивозити звідси» — ці дві ідеї здавалися йому тієї миті дуже доречними. Нам обом здавалися. Дін пішов до лікарського саквояжа й покопирсався в ньому. Тим часом док заворушився, а отже, жодного інсульту чи серцевого нападу в нього не сталося. Це добре. А от погляд, яким Брутал стежив за Персі, нічого доброго не віщував.

— Спускайся в тунель і чекай біля каталки, — розпорядився я.

Персі важко проковтнув слину.

— Поле, слухай. Я не знав…

— Замовкни. Спускайся в тунель і чекай біля каталки. Зараз же.

Він знову ковтнув, скривився в гримасі, наче це завдало йому болю, але пішов до дверей, за якими відкривалися сходи в тунель. Порожній вогнегасник він тримав на руках, наче то було немовля. Повз нього пройшов Дін зі стетоскопом. Я вихопив інструмент у нього з рук і вставив дужки у вуха. Обходитися з ним я навчився в армії, а це як на велосипеді їздити — раз навчився й уже не забудеш.

Я змахнув піну з грудей Делакруа, і довелося змагатися з позивом до блювання, бо від його плоті відстав здоровенний шмат шкіри, він просто сповз так, як злазить шкіра з… ну, ви розумієте. Засмаженого індика щойно з духовки.

— Боже мій! — мало не схлипував незнайомий голос у мене за спиною. — А це завжди так? Чому мені ніхто не сказав? Я б нізащо в житті сюди не приїхав!

«Запізно, друже», — подумав я.

— Виведіть звідси того чоловіка, — звернувся я до Діна, чи Брутала, чи того, хто міг мене чути. Я сказав це, коли вже впевнився, що зможу говорити, не виблювавши на задимлені коліна Делакруа. — Виведіть їх усіх через двері.

Як міг, я набрався духу і приклав диск стетоскопа до червоно-чорного клаптя сирого м’яса, який оголив на грудях Дела. Послухав, подумки промовляючи молитву, щоб не почути ні звуку. І почув те, на що сподівався.

— Він мертвий, — сказав я Бруталові.

— Дякувати Христу.

— Так. Дякувати Христу. Ви з Діном тягніть ноші. Відстібуємо його й виносимо, швидко.

Загрузка...