Зелена миля

5

Наступного дня та сама ватага вертухаїв, що обідала на моїй кухні після перепаскудженої страти Делакруа, знову зібралася там на обід. Тільки цього разу на нашій військовій нараді була присутня п’ята особа: моя дружина. То Джен переконала мене розповісти про все іншим. Я спочатку опирався. Хіба й без того не досить жахливо, спитав я в неї, що ми знаємо?

— Ти зараз не мислиш ясно, — дорікнула вона. — Може, тому, що ти досі засмучений. Вони вже знають найгірше — про те, що Джон у тюрмі за злочин, якого не скоював. З новими подробицями картина трохи поліпшується, насправді.

Я в цьому такий впевнений не був, але довірився її думці. Очікував, що здійметься ґвалт, коли переказував Бруталові, Дінові й Гаррі все, що знав (доказів у мене не було, але так, я знав). Проте спершу всіх огорнула задумлива тиша. А потім, узявши ще одну булочку Дженіс і змащуючи її занадто товстим шаром масла, Дін запитав:

— Думаєш, Джон його бачив? Він бачив, як Вортон кинув дівчат на землю чи, може, навіть як їх ґвалтував?

— Думаю, якби він це бачив, то спробував би завадити, — відповів я. — А щодо того, чи бачив він Вортона, — припускаю, що міг бачити, як той тікав. Але потім Джон усе забув.

— Авжеж, — підтвердив Дін. — Він особливий, але це не робить його розумним. Про те, що то справа рук Вортона, він дізнався тільки тоді, коли Вортон простягнув свої клешні з-за ґрат і торкнувся його.

Брутал кивнув.

— Ось чому Джон був такий здивований… такий шокований. Пам’ятаєте, як розширилися його очі?

Я кивнув.

— Він використав Персі проти Вортона як зброю, так сказала Дженіс. І я про це теж постійно думав. Чого б то Джон Коффі хотів убити Дикого Білла? Персі — можливо. Персі розчавив на його очах мишу Делакруа, Персі спалив Делакруа живцем, і Джон про це знав. Але Вортона? Вортон нас усіх діймав, не так, то інакше, але до Джона він узагалі не ліз, наскільки мені відомо. Він з ним заледве чотирма десятками слів обмінявся за весь той час, поки вони разом були на Милі, і половина з цих слів прозвучала тієї останньої ночі. Та й чого б він з ним говорив? Вортон був з округу Пардом, а тамтешні білі хлопці навіть не помічають негрів, якщо ті раптом не виростуть у них на дорозі. То навіщо Джон це зробив? Коли Вортон лапнув його, що він міг такого поганого побачити чи відчути, щоб аж захотів зберегти в собі ту отруту, яку витяг із тіла Меллі?

— І однією ногою вже сам у могилі стояв, — докинув Брутал.

— Та, мабуть, однією ногою і ще половинкою. А близнючки Деттерик були єдиним жахливим поясненням, яке я міг знайти для Джонового вчинку. Я переконував себе, що ця думка божевільна, занадто вже великий збіг обставин, такого просто не може бути. А тоді згадав те, що написав Кертіс Андерсон у своїй першій записці про Вортона, — що Вортон люто скажений і швендяв по всьому штату, а потім під час збройного пограбування поклав усіх тих людей. Швендяв по всьому штату. Це міцно засіло в моїй свідомості. А потім ще те, як він душив Діна, коли тільки приїхав до в’язниці. Це змусило мене згадати про…

— Собаку, — сказав Дін і потер те місце на шиї, довкола якого оповивався тоді ланцюг Вортона. Гадаю, то був несвідомий жест. — Як собаці скрутили в’язи.

— Тому я поїхав до округу Пардом, щоб перевірити протоколи засідань із суду над Вортоном, — у нас тут були тільки рапорти про вбивства, через які він потрапив на Зелену милю. Про кінець його кар’єри, інакше кажучи. А мені потрібен був її початок.

— Багато злочинів? — спитав Брутал.

— Еге ж. Вандалізм, дрібні крадіжки, підпали снопів сіна, навіть крадіжка вибухівки — разом із дружком вони поцупили шашку динаміту й підірвали її біля струмка. Він рано почав, ще в десять років, але того, що я шукав, у тих протоколах не було. А тоді нагодився шериф, спитати, хто я такий, що роблю, і насправді то було везіння. Я прибрехав, сказав йому, що під час шмону в камері у матраці Вортона знайшли пачку фотокарток — маленькі дівчатка без одягу. Сказав, що хотів глянути, чи були в справі Вортона випадки педофілії, бо я чув, що в Теннессі є кілька нерозкритих справ. Я був обережний, про близнючок Деттерик не згадував. Навряд чи й він про них згадав.

— Ясно, що ні, — сказав Гаррі. — Чого б він про них згадував? Ту справу ж закрито вже.

— Я сказав, що нема сенсу далі копати, бо в архівній справі Вортона не виявилося нічого. Тобто там було повно всього, але жодних подібних свідчень. І тут шериф — Кетлетт його прізвище — розсміявся й відповів, що не всі злочини такої гнилі, як Вортон, містилися в судових теках. Та й яка різниця, зрештою? Адже він мертвий, хіба не так?

Я пояснив, що просто хочу задовольнити власну цікавість, не більше, і це його заспокоїло. Він запросив мене до себе в офіс, усадовив, дав чашку кави й пончик, а потім розповів, що півтора року тому, коли Вортону заледве виповнилося вісімнадцять, один чоловік на заході округу впіймав його в коморі зі своєю донькою. То було не зовсім зґвалтування; той селянин описав усе Кетлетту як «тіко пальцем там-о пошурував». Вибач, люба.

— Нічого, — сказала Дженіс. Але помітно зблідла.

— Скільки років було дівчинці? — спитав Брутал.

— Дев’ять, — відповів я.

Він скривився.

— Той чоловік міг би сам провчити Вортона, якби в нього були старші брати чи кузени, щоб підсобили, але таких не було. Тому він пішов до Кетлетта, але чітко пояснив — він хоче, щоб Вортона лише попередили. Бо нікому не треба, щоб така гидота стала всенародно відомою, якщо цього можна уникнути. Хай там як, а шериф К. з походеньками Вортона мав справу досить довгий час. Він уже відправляв його в колонію для малолітніх на вісім місяців чи десь так, коли Вортону було п’ятнадцять. Тому вирішив, що ситий по саму зав’язку. Шериф узяв із собою трьох помічників, вони пішли додому до Вортонів, відсунули місіс Вортон, коли вона зарюмсала й заголосила, і показали містерові Вільяму «Малюку Біллі» Вортону, що буває з прищуватими телепнями, які затягують на сінник дівчаток, котрі ще навіть не чули, що таке місячні, не кажучи вже про те, щоб їх мати.

«Ми добре попередили того малого поганця, — розповів мені Кетлетт. — Попереджали доти, доки в нього пішла з довбешки кров, вивихнулося плече й ледь не відвалилася срака».

Брутал мимохіть розсміявся.

— Впізнаю округ Пардом, — кивнув він. — Дуже схоже на тамтешніх.

— Минуло три місяці, плюс-мінус, Вортон втік і пустився в загул, що закінчився збройним пограбуванням, — сказав я. — А також убивствами, які привели його до нас.

— Тож у нього був один випадок із малолітньою дівчинкою. — Гаррі зняв окуляри, похукав на них, повитирав. — Дуже малолітньою. Але один раз — ще не серія, так?

— Не буває так, щоб чоловік скоїв таке лише одного разу, — озвалася моя дружина і стисла губи, так міцно, що вони майже зникли.

Далі я розказав їм про свій візит до округу Трапінґус. З Робом Мак-Ґі я був значно відвертішим — бо насправді просто не мав іншого вибору. Я й до сьогодні не знаю, що він вигадав для містера Деттерика. Але той Мак-Ґі, що сів поряд зі мною в кафе, здавалося, постарів на сім років.

У середині травня, приблизно за місяць до збройного пограбування й убивств, які поклали край нетривалій розбійницькій кар’єрі Вортона, Клаус Деттерик вирішив пофарбувати свою комору (а заодно й Баузерову буду, що стояла поряд). Він не хотів, щоб його син лазив по високому риштованню, та й удень хлопець був у школі. Тому Клаус найняв помічника. Досить приємного парубійка. Дуже тихого. Роботи там було на три дні. Ні, парубійко не спав у домі, Деттерик був не такий дурний, щоб вважати, що приємний і тихий — це завжди безпечний, особливо в ті часи, коли на дорогах валандалося стільки різного наброду. Батькові сімейства слід було виявляти обережність. А проте, помічник і не потребував житла; він сказав Деттерику, що винайняв кімнату в місті, у Іви Прайс. У Тефтоні справді жила жінка, яку звали Іва Прайс, і вона справді здавала кімнати, але того травня в неї не було пожильця, чий опис відповідав би найнятому робітникові Деттерика. Лише звичайні хлопці в картатих костюмах і капелюхах-котелках, завжди з незмінними валізками, повними зразків продукції, в руках. Комівояжери, інакше кажучи. Мак-Ґі знав це напевно і зміг сказати мені, бо зайшов до місіс Прайс і перевірив дорогою з ферми Деттериків — ось який він був засмучений.

«Навіть якщо так, — додав він, — закон не забороняє людині ночувати в лісі, містере Еджкомб. Я й сам раз чи два спав під деревами».

Робітник не ночував у будинку Деттериків, але двічі з ними повечеряв. Познайомився з Гові. Познайомився з дівчатками, Корою та Кеті. Слухав їхній щебет, і серед іншого вони говорили про те, як уже хочуть, щоб швидше настало літо, бо якщо вони слухняні й погода гарна, матуся іноді дозволяє їм ночувати на веранді, де вони можуть гратися в дружин піонерів, що перетинають Великі рівнини у критих возах.

Я уявляю, як він сидить за столом, наминає смажену курку й житній хліб місіс Деттерик, слухає, ховає вовчий погляд, киває, злегка всміхається, мотає на вус.

— Поле, ти розповідав, що на Милі побачив навіженого дикуна, але це якось на нього не схоже, — із сумнівом промовила Дженіс. — Анітрохи не схоже.

— Бачили б ви його в Індіанольській лікарні, мем, — утрутився Гаррі. — Як він стояв із роззявленим ротом і світив дупою крізь сорочку. Дав нам себе вдягнути. Ми думали, що він або наколотий, або дурний. Правда, Діне?

Дін кивнув.

— Того дня, коли він дофарбував комору й пішов, чоловік із обличчям, затуленим банданою, пограбував вантажну контору «Гемпіз» у Джарвісі, — сказав я їм. — Сімдесят доларів забрав. А ще — срібний долар тисяча вісімсот дев’яносто другого року, який носив із собою на щастя начальник вантажної служби. Той срібний долар був у Вортона, коли його піймали, а Джарвіс усього за тридцять миль від Тефтона.

— Тобто цей грабіжник… цей дикун… ти думаєш, він на три дні зупинявся, щоб допомогти Клаусу Деттерику пофарбувати комору, — сказала дружина. — Вечеряв з ними й казав: «Передайте, будь ласка, горошок», — як усі нормальні люди.

— Найстрашніше в таких людях, як він, — що вони непередбачувані, — озвався Брутал. — Можливо, він планував убити Деттериків і поживитися чимось у їхньому будинку, а потім передумав, бо хмара набігла на сонце не в той момент абощо. А може, просто хотів трохи почекати. Але найпевніше, він накинув оком на тих двох дівчаток і планував повернутися. Як ти думаєш, Поле?

Я кивнув. Звичайно, саме так я й думав.

— І ще це ім’я, яким він назвався Деттерику.

— Яке ім’я? — спитала Дженіс.

— Вілл Бонні.

— Бонні? Я не…

— Це справжнє ім’я Малюка Біллі[72].

— Ой. — І тут її очі розширилися. — Ой! То це ж ви тепер можете врятувати Коффі! Слава Богу! Усе, що потрібно, — показати місіс Деттерик фотокартку Вільяма Вортона… його арештантського знімка має вистачити…

Ми з Бруталом обмінялися зніяковілими поглядами. В Дінових очах було трохи більше надії, але Гаррі уважно дивився вниз, на свої руки, неначе враз його неабияк зацікавили власні нігті.

— Що таке? — спитала Дженіс. — Чого ви так перезираєтеся? Звісно, цьому Мак-Ґі доведеться…

— Мак-Ґі видався мені доброю людиною, і думаю, що він збіса чудовий охоронець правопорядку, — сказав я, — але в окрузі Трапінґус він ваги не має. Там уся влада зосереджена в руках шерифа Крайбуса. Але той день, коли він погодиться повторно відкрити провадження у справі Деттериків на підставі того, що я розкопав, буде днем, коли в пеклі засніжить.

— Але… якщо Вортон був там… якщо Деттерик може впізнати його за знімком і вони знають, що він там був…

— Те, що він там був у травні, не означає, що він повернувся й замордував дівчаток у червні, — сказав Брутал. Тихим лагідним голосом, яким говорять, коли повідомляють про смерть когось із родини. — З одного боку, є цей парубок, який допомагав Клаусові Деттерику фарбувати комору, а потім пішов. Виявляється, що він злочини коїв направо й наліво, але за ті три травневі дні, що пробув у Тефтоні, на нього нічого нема. А з іншого боку — є цей великий негр, цей здоровенний негр, якого знайшли на березі річки з двома дівчатками на руках, голенькими.

Брутал похитав головою.

— Пол має рацію, Джен. Мак-Ґі, може, й сумнівається, але Мак-Ґі — незначна особа. Повторно відкрити провадження може тільки Крайбус, а Крайбус не схоче перепаскудити те, що вважає щасливим кінцем. «То був ніґер, — думає він, — та ще й не наш ніґер. Краса. Поїду в “Холодну гору”, візьму собі стейк і пивця в “Ма”, потім подивлюсь, як його підсмажать, та й край буде».

Дженіс слухала це все, і на її обличчі наростав жах. А тоді обернулася до мене.

— Але Мак-Ґі в це вірить, так, Поле? Я бачу це по тобі. Помічник шерифа Мак-Ґі вважає, що заарештував невинну людину. Невже він не піде проти шерифа?

— Пішовши проти шерифа, він доб’ється лише того, що його виженуть з роботи, — відповів я. — Так, я думаю, в душі він знає, що то був Вортон. Але заспокоює себе тим, що має тримати рота на замку і грати за правилами, доки Крайбус або вийде на пенсію, або нажереться до смерті. І тоді Мак-Ґі посяде його місце. Тоді все буде інакше. Ось чим він себе заколисує, щоб заснути. До того ж в одному їхні з Гомером думки, мабуть, сходяться. Він каже собі: «Зрештою, це всього-на-всього негр. Замість нього білого, швидше за все, вони б не спалили».

— Тоді ви мусите до них піти, — сказала Дженіс, і в мене все похололо всередині від рішучого, беззаперечного тону її голосу. — Ідіть і розкажіть їм, про що дізналися.

— Джен, а як ми пояснимо, звідки про це дізналися? — тим самим тихим голосом спитав у неї Брутал. — Скажемо, що Вортон ухопив Джона за руку, поки ми виводили Коффі з в’язниці, щоб сотворив чудо з дружиною начальника?

— Ні… авжеж, ні, але… — Побачивши, яка тонка крига лежить у цьому напрямку, вона ковзнула в іншому. — Тоді збрешіть.

Вона з викликом поглянула на Брутала і звернула той самий погляд до мене. Такий пекучий, що міг би в газеті дірку пропалити, сказали б ви.

— Збрехати, — повторив я. — Збрехати про що?

— Про те, що змусило тебе поїхати спочатку в округ Пардом, а потім — у Трапінґус. Поїдьте до того старого жиробаса шерифа Крайбуса і скажіть, ніби Вортон вам розповів, що це він убив і зґвалтував дівчаток Деттерик. Що він зізнався. — На мить її пекучий погляд перебіг на Брутала. — Брутусе, а ти можеш підтвердити. Можеш сказати, що ти теж там був, коли він зізнавався, що ти це чув. Та й Персі, може, чув. Мабуть, через це й зірвався. Він застрелив Вортона, бо йому була нестерпна думка про те, що Вортон заподіяв тим дітям. Це зірвало йому дах. Тільки… Що? Що, на Бога, тепер не так?

Не лише ми з Бруталом, а й Гаррі та Дін дещо перестрашено вирячили на неї очі.

— Мем, але ми про таке не доповідали, — таким тоном, наче розмовляв із маленькою дитиною, сказав Гаррі. — Перше, про що запитають люди, — чому ми не доповіли. Ми зобов’язані писати в рапортах про все, що кажуть наші підопічні-арештанти про попередні злочини. Свої чи чужі.

— Хоча ми б йому не повірили, — вставив Брутал. — Такі, як Вортон, брешуть про все, Джен. Про злочини, які скоював, про великих цабе, яких знав, жінок, з якими спав, тачдауни, які забив у школі, навіть про бісову погоду.

— Але… але… — Вираз душевної муки спотворив її обличчя. Я хотів обійняти її, та вона сердито відштовхнула мою руку. — Але він був там! Він фарбував їхню розтрикляту комору! ВЕЧЕРЯВ ІЗ НИМИ!

— Ще більше причин приписати собі той злочин, — пояснив Брутал. — Зрештою, хіба це могло йому зашкодити? Чому б не похизуватися? Двічі стратити не можна нікого.

— Перевіримо, чи я правильно все розумію. Усі ми, хто зібрався тут, за цим столом, знаємо, що Джон Коффі не тільки не вбивав дівчаток. Він намагався повернути їх до життя. Заступник шерифа Мак-Ґі, звісно, про це не знає, але він прекрасно усвідомлює, що людина, засуджена до страти за вбивства, насправді не скоювала їх. І все одно… все одно… ви не можете домогтися для нього нового суду. Навіть повторно справу відкрити не можете.

— Угу, — сказав Дін, несамовито тручи окуляри. — Усе приблизно так і є.

Вона сиділа, похиливши голову, й думала. Брутал хотів щось сказати, але я здійняв руку, стишуючи його. Я не думав, що Джен може вигадати спосіб витягти Джона зі смертельної пастки, в якій він опинився, але й не відкидав такої можливості.

Страхітливо розумною жінкою була моя дружина. І страхітливо рішучою теж. А з таким поєднанням дехто гори з місця зрушує.

— Гаразд, — врешті зронила вона. — Тоді вам доведеться витягти його самим.

— Що, мем? — вражено спитав Гаррі. І перелякано теж.

— Ви зможете. Одного разу вам це вже вдалося. І ще раз удасться. Тільки цього разу назад ви його не повезете.

— Місіс Еджкомб, а ви будете розказувати моїм дітям, чого їхній татко сидить у в’язниці? — спитав Дін. — За обвинуваченням у сприянні втечі вбивці?

— Діне, до цього не дійде; ми розробимо план. Усе матиме вигляд справжньої втечі.

— Дивіться, щоб це був план, який може розробити хлопець, що навіть не пам’ятає, як зав’язувати шнурки, — сказав Гаррі. — Щоб він був правдоподібний.

Дженіс невпевнено глянула на нього.

— Нічого доброго з цього не вийде, — озвався Брутал. — Навіть якщо ми вигадаємо спосіб його звільнити, добра не ждіть.

— Чому? — спитала вона таким голосом, ніби от-от розплачеться. — Чому, холера бісова, ні?

— Бо він лисоголовий чорношкірий зростом шість футів вісім дюймів із таким куцим мозком, що й прогодувати себе не зуміє, — відповів я. — Як думаєш, скільки часу мине, перш ніж його спіймають знову? Дві години? Шість?

— Раніше він якось жив, не привертаючи особливої уваги, — заперечила Джен. По її щоці скотилася сльозина. Вона нервово змахнула її долонею.

І це таки була правда. Я написав листи деяким своїм друзям і родичам, що жили далі на півдні, запитав їх, чи не бачили вони у своїх газетах чого-небудь про чоловіка, чий опис пасував би до Джона Коффі. Бодай щось. Дженіс вчинила так само. І на ту мить знайшли тільки одну можливу зачіпку, в містечку Масл-Шоулз, Алабама. На тамтешню церкву під час репетиції хору налетів ураган — у 1929-му діло було, — і один чорношкірий велетень витяг двох чоловіків з-під завалів. Тим, хто був поряд, обидва здавалися мертвими, але, як виявилося, у жодного з них не було серйозних поранень. Диво якесь — так прокоментував подію один зі свідків, якого цитували в газеті. А чорношкірий, бурлака, якого пастор найняв на день, щоб переробив роботу, зник посеред ажіотажу.

— Це правда, він якось жив, — сказав Брутал. — Але ви мусите пам’ятати, що сяке-таке життя в нього було до того, як його засудили до смерті за зґвалтування й убивство двох маленьких дівчаток.

Дженіс сиділа не відповідаючи. Майже цілу хвилину сиділа, а потім зробила те, що шокувало мене так само сильно, як мій раптовий потік сліз, напевно, шокував її. Вона простягнула руку й одним широким помахом змела все зі столу: тарілки, склянки, чашки, ложки з виделками й ножами, миску з капустою, миску з гарбузовим пюре, графин із соком, тацю з нарізаною шинкою, молоко, глечик із холодним чаєм. Усе геть зі столу, на підлогу. На друзки.

— Свята срака! — вилаявся Дін, відсахуючись від столу на стільці так різко, що ледь не гупнув об підлогу спиною.

Дженіс навіть не глянула на нього. Вона дивилася на нас із Бруталом, а найбільше уваги дісталося мені.

— То ви збираєтеся вбити його, боягузи? — спитала вона. — Вбити людину, яка врятувала життя Мелінді Мурз, яка намагалася врятувати життя й тим дівчаткам? Що ж, принаймні на світі буде на одного чорношкірого менше, чи не так? Можете втішати себе цим. На одного ніґера менше.

Вона підвелася, глянула на свій стілець і щосили копнула його ногою. Стілець відлетів від стіни й упав у розсипане гарбузове пюре. Я взяв її за зап’ясток, але вона висмикнула руку.

— Не чіпай мене. Наступного тижня в цей час ти вже будеш убивцею, нічим не кращим, ніж той Вортон, тож не чіпай мене.

Дженіс вийшла на задній ґанок, а там затулила обличчя фартухом і розридалася. Ми вчотирьох обмінялися поглядами. Збігло трохи часу, і я встав з-за столу, щоб поприбирати. Першим до мене долучився Брутал, а потім і Гаррі з Діном узялися до роботи. Коли сякий-такий порядок було відновлено, вони роз’їхалися. За все те прибирання жоден з нас і слова не зронив. Бо казати направду вже не було чого.