Миша Делакруа була однією з Божих загадок. До того літа я ще ні разу не бачив у блоці Е жодної миші, і більше не бачив жодної після тієї осені, коли Делакруа покинув наше товариство однієї спекотної грозової ночі в жовтні — покинув таким невимовно страшним робом, що я насилу наважуюся це все пригадувати. Делакруа стверджував, що це він видресирував ту мишу, яка розпочала своє життя серед нас під кличкою Пароплав Віллі. Але насправді, думаю, було якраз навпаки. Дін Стентон теж так вважав, і Брутал. Вони обидва були на чергуванні тієї ночі, коли миша з’явилася вперше. І, як сказав Брутал, «миша вже прийшла напівручна. І вдвічі розумніша за того кейджена, який вважав себе її власником».
Ми з Діном були в моєму кабінеті, переглядали коробку з документами за останній рік, готувалися писати листи-запити свідкам п’яти страт, а потім — запити про запити свідкам інших шести, назад у минуле аж до 29-го року. В цілому нас цікавило тільки одне: чи були вони задоволені обслуговуванням? Я розумію, це звучить гротескно. Але то був важливий фактор. Як платники податків, вони були нашими клієнтами. Але дуже особливими. Чоловік чи жінка, ладні приїхати в тюрму опівночі, щоб подивитись, як хтось помирає, мають особливу, нагальну для цього причину, особливу потребу. І якщо страта — це належне покарання, то цю потребу необхідно задовольнити. Вони пережили жахіття. Мета екзекуції — показати їм, що те жахіття скінчилося. Може, це навіть працює. Іноді.
— Хлопці! — погукав Брутал з-за дверей. Він якраз сидів за столом на початку коридору. — Гей, ви двоє! А йдіть-но сюди!
Ми з Діном перезирнулися. На обличчях в обох був написаний однаковий вираз тривоги. Ми подумали, що там щось сталося: або з індіанцем із Оклахоми (його звали Арленом Біттербаком, але ми кликали його Вождем… а у випадку Гаррі Тервілліґера — Вождем Козячим Сиром, бо Гаррі стверджував, що саме так тхне від Біттербака), або з нашим так званим Президентом. Та потім Брутал розсміявся, і ми притьмом побігли дивитися, що ж там таке. Сміх у блоці Е звучав десь приблизно так само неправильно, як сміх у церкві.
Перед тим у нас побував Старий Ту-Ту, активіст, який у ті часи пхав по в’язниці свій чарівний візок із харчами та іншими ніштячками, і Брутал затарився на довгу ніч — три сендвічі, дві газованки, пара «Місячних пирогів»[16]. А ще на гарнір — картопляний салат, який Ту-Ту, безсумнівно, потягнув із тюремної кухні, куди за правилами йому заходити було зась. Перед Бруталом лежав розгорнутий журнал чергового, і просто диво, що він ще нічого не розлив і не розсипав на сторінки. Хоча, звісно, він лише почав харчуватися.
— Що? — спитав Дін. — Що таке?
— Рада штату, хоч-не-хоч, а розв’язала калитку й усе-таки найняла нам цього року ще одного вертухая на підмогу, — не перестаючи сміятися, відповів Брутал. — Дивіться-дивіться, оно туди.
Він показав, і ми побачили мишку. Я теж засміявся, до мене приєднався Дін. Стриматись було годі, бо та миша походжала точнісінько як наглядач, що робить обхід щочверть години: крихітний наглядач у шубці, перевіряє, чи не намагається, бува, хтось утекти чи скоїти самогубство. Продріботівши трохи до нас Зеленою милею, вона повертала голову з боку на бік, неначе заглядала в камери. По тому робила наступний ривок уперед. Ми чули, як дають хропака обидва наші тодішні в’язні, замість того, щоб надривати животи зо сміху, і від цього нам чомусь було ще смішніше.
То була цілковито звичайна бура миша, якщо не зважати на те, як вона, здавалося, перевіряла камери. В одну чи дві вона навіть зайшла, спритно прошмигнувши між нижніми ґратами. Уявляю, як би їй позаздрили в’язні, колишні й тодішні. От тільки наші в’язні завжди хотіли вискочити назовні, а не пролізти всередину, звичайно.
У жодну із зайнятих камер миша не зайшла; її цікавили тільки порожні. Мало-помалу просуваючись уперед, вона майже дісталася того місця, де були ми. Я все чекав, коли ж вона чкурне геть. А вона не чкурнула. Жодних ознак страху перед нами вона не виказувала.
— Це ненормально, щоб миша отак спокійно підходила до людей, — трохи знервовано прокоментував Дін. — А що, як вона скажена?
— О Господи, — сказав Брутал із повним хліба й консервованої яловичини ротом. — Великий мишачий експерт. Мишознавець. Ти бачиш, щоб у неї з рота скрапувала піна, мишознавцю?
— Я взагалі в неї рота не бачу, — відповів Дін, і це змусило нас усіх знову розсміятися. Я теж не бачив у тієї миші рота, але темні крихітні краплинки її очей було добре видно, і вони зовсім не здавалися мені божевільними чи скаженими. У них був розумний і зацікавлений вираз. Мені доводилося умертвляти людей — людей із буцімто безсмертними душами, — які здавалися дурнішими за ту мишку.
Так вона продріботіла Зеленою милею до місця, від якого лишалося менше трьох футів до нашого столу… якщо уява намалювала вам якийсь чудернацький стіл, то ви помилилися: нічого особливого в ньому не було, звичайний собі письмовий стіл, як в учителя старших класів у якій-небудь окружній школі. От на тому місці миша й спинилася. Вона огорнула лапи хвостиком, стримано, неначе старенька леді поправила спідниці.
Ураз я перестав сміятися. Моєю шкірою пробіг мороз і пробрав усю плоть аж до кісток. Хотів би я сказати, що не знаю, звідки взялося те відчуття (нікому не подобається зізнаватися в тому, що виставить їх сміховинними блазнями), але, звісно ж, я знаю. І якщо вже розказувати правду про все інше, то про це, мабуть, теж можна. На секунду я уявив себе тією мишею: зовсім не наглядачем, а просто ще одним засудженим злочинцем там, на Зеленій милі. Засуджений і приречений, він усе ж знайшов у собі сили відважно подивитися на стіл чергового, який, певно, здавався йому височезним, багато миль заввишки (саме таким, поза всілякими сумнівами, нам здаватиметься одного судного дня престол Господній), і на гучноголосих велетнів у синій формі, що за ним сиділи. Велетнів, що вбивають йому подібних із пневматичних гвинтівок, розплющують мітлами, ставлять на них пастки, що переламують їм хребти, коли вони обережненько прокрадаються через слово «ПЕРЕМОЖЕЦЬ», щоб погризти трохи сиру на мідній пластиночці.
Біля столу чергового не було мітли — зате стояло відро зі шваброю, затиснутою в ролику; незадовго до того, як засісти за архівний ящик із Діном, я вишурував нею зелений лінолеум і всі шість камер. Я побачив, що Дін збирається взяти швабру й замахнутися нею. Але щойно його пальці зімкнулися на тонкому дерев’яному держаку, я торкнувся його зап’ястя.
— Нехай, — сказав я.
Знизавши плечима, він прибрав руку. Було в мене відчуття, що йому хочеться ту мишу прибити не більше, ніж мені.
Брутал відламав кутик від свого яловичого сендвіча і, делікатно тримаючи двома пальцями, виставив перед столом. Миша подивилася вгору, і в її оченятах спалахнула, здавалося, ще більша цікавість, наче вона точно знала, що то таке. А може, й знала; я бачив, як сіпаються її вусики, як морщиться ніс.
— Ой, Брутале, ні! — вигукнув Дін і подивився на мене. — Поле, не дозволяй йому! Якщо він зараз підгодує це кляте створіння, то ми від них потім не відкараскаємося.
— Я просто хочу побачити, що вона робитиме, — сказав Брутал. — Ну, якби для наукового інтересу.
Він глянув на мене — я був начальником, і моя думка важила навіть у таких дрібних відступах від звичного порядку, як цей. Обміркувавши все, я знизав плечима, наче це не мало особливого значення, так чи інакше. Та насправді я й сам хотів побачити, що робитиме миша.
Ну, вона з’їла. А як інакше? То ж були часи Великої депресії. Але те, як вона їла, зачудувало нас усіх. Миша підійшла до шматочка сендвіча, обнюхала його з усіх боків, потім сіла перед ним, наче пес, що показує трюки, взялася лапами й розтулила хліб, щоб дістати м’ясо. Усе це вона проробляла ретельно й зі знанням справи, як людина, що береться всмак повечеряти ростбіфом в улюбленому ресторані. Я ніколи не бачив, щоб тварина так їла, навіть добре видресируваний домашній пес. І весь той час, доки вона їла, не спускала з нас своїх очей. «Ця миша чи дико розумна, чи пекельно голодна», — зауважив чийсь голос. Біттербак. Він прокинувся і стояв тепер біля ґрат камери, голий, у самих сімейних трусах із відвислим задом. Між другою і третьою кісточками правої руки в нього стирчала самокрутка, а сиве, як сталь, волосся спадало на плечі — колись, мабуть, м’язисті, але тепер уже трохи обвислі, — парою кіс.
— Вождю, а в тебе є якісь індіанські прислів’я про мишок? — спитав Брутал, спостерігаючи, як їсть миша. Ми всі були в захваті від того, як охайно вона тримала шматочок консервованої яловичини в передніх лапках, зрідка перевертаючи його чи поглядаючи на нього захоплено і вдячно.
— Нє, — відповів Біттербак. — Знав я одного сміливця, той хвалився своєю парою рукавичок, казав, що з мишачої шкіри вони. Але я не вірив!
Він розсміявся, наче все це було якимсь жартом, і відійшов від ґрат. Ми почули, як рипнуло під ним ліжко, коли він знову ліг.
А для миші це пролунало наче сигнал забиратися геть. Вона доїла те, що було в лапах, обнюхала залишки (здебільшого хліб із жовтими плямами просоченої гірчиці), а потім озирнулася на нас, наче хотіла запам’ятати наші обличчя на випадок, якщо знову здибаємося. Потім розвернулася й почухрала назад тим самим шляхом, яким прийшла, тільки цього разу не зупиняючись на огляд камер. Її поспіх нагадав мені Білого Кролика з «Аліси в Країні Див», і я усміхнувся. Біля дверей, що вели в гамівну кімнату, миша не зупинилась, а пірнула одразу під них. У гамівній кімнаті були м’які стіни, спеціально для людей, у яких трохи розм’як мозок. Ми тримали там прибиральне знаряддя, коли кімнату не потрібно було використовувати за призначенням, а ще — кілька книжок (здебільшого то були вестерни Кларенса Мадфорда, але одна, яку видавали на руки тільки в особливих випадках, містила щедро проілюстровану історію, в якій Попай, Блуто й навіть фанат гамбургерів Вімпі по черзі чпокали Олів Ойл). Ще там зберігалися предмети для творчості, разом з олівцями, які Делакруа пізніше застосує для доброї справи. Але він ще не був нашою проблемою; не забувайте, що це відбувалося раніше. А ще в гамівній кімнаті лежала сорочка, яку ніхто не бажав надівати, — біла, зроблена з подвійного прошитого полотна, з ґудзиками, застібками й пряжками вздовж спини. Ми всі знали, як умент закувати проблемне дитя в шори тієї сорочки. Вони нечасто бушували, наші загублені хлоп’ята, та коли вже розійдуться, то можна було не чекати, що ситуація владнається сама собою.
Брутал засунув руку в шухляду столу над отвором для колін і витяг звідти велику книгу в шкіряній палітурці зі словом «ВІДВІДУВАЧІ», витисненим сухозліткою спереду на обкладинці. Зазвичай та книга від початку одного місяця до іншого залишалася в шухляді. Коли до когось із в’язнів приходили відвідувачі (крім адвоката і священика), він ішов у кімнату біля великої їдальні, виділену спеціально для цієї мети. «Аркада», так ми її називали. Не знаю, чому.
— Ти що це, чорт забирай, надумав? — спитав Дін Стентон і подивився понад краєм окулярів на те, як Брутал розгортає книгу й урочисто перекидає сторінки з іменами та прізвищами відвідувачів, що роками приходили до людей, нині вже покійних.
— Виконую наказ дев’ятнадцять, — пояснив Брутал, знайшовши поточну сторінку. Потім узяв олівця й лизнув кінчик — неприємна звичка, від якої його ніяк не могли відучити, — і приготувався писати. У наказі дев’ятнадцять було сказано просто: «Кожен відвідувач блока Е має показати жовту перепустку від адміністрації й зареєструватися в журналі відвідувань».
— Він з глузду зсунувся, — сказав мені Дін.
— Перепустки він нам не показав, але так і бути, заплющу на це очі, — Брутал лизнув кінчик олівця ще раз, на удачу, і записав 21:49 у графу під заголовком «ЧАС ВХОДУ».
— Авжеж, чому ні, для мишей начальство робить поблажки, — сказав я.
— Звісно, робить, — погодився Брутал. — У мишей нема кишень.
Він озирнувся, щоб подивитися на годинник, що висів на стіні за столом, і вписав 22:01 в графу «ЧАС ВИХОДУ». Довший проміжок між цими двома цифрами називався «ІМ’Я ТА ПРІЗВИЩЕ ВІДВІДУВАЧА». Хвильку поміркувавши (мабуть, збирав докупи свої обмежені граматичні можливості, бо ідея в нього з’явилася ще раніше, я в цьому впевнений), Брутус Говелл ретельно написав «ПАРОПЛАВ ВІЛЛІ». Так у ті часи більшість людей називали Міккі Мауса. Це через той перший звуковий мультик, де він підкочував очі, вихляв стегнами й гудів у гудок у рубці пароплава.
— Ось так, — Брутал з виляском згорнув книгу й повернув її в шухляду, — все чудово й різнокольорово.
Я розсміявся, але Дін, який завжди до всього ставився серйозно, навіть коли розумів жарт, насупився й почав несамовито протирати окуляри.
— Якщо хтось побачить, тобі перепаде. — Повагавшись, він додав: — Хтось не той. — Знову повагався, короткозоро оглянувся навколо, немов очікував побачити, як на стінах виростають вуха, і тільки тоді закінчив: — Наприклад, хтось такий, як Персі Поцілуй-Мене-В-Зад-І-Вйо-До-Раю Ветмор.
— Ха, — сказав Брутал. — Того дня, коли Персі Ветмор вмоститься своїми вузькими булками за цим столом, я подам рапорт на звільнення.
— Тобі й не доведеться, — запевнив його Дін. — Тебе звільнять за жартики в книзі відвідувань. Якщо Персі нашепоче що треба кому треба. А він може. Ти ж знаєш.
Брутал сердито зиркнув на нього, але промовчав. Мені подумалося, що тієї ж ночі він витре все, що написав. А якщо не витре, це зроблю я.
Наступного вечора, зводивши спершу Біттербака, а тоді Президента до блока Д у душ для в’язнів після того, як звичайних мешканців тюрми позамикали, Брутал спитав мене, чи не слід нам пошукати Пароплава Віллі в гамівній кімнаті.
— Та, мабуть, варто, — погодився я. Напередодні ввечері ми порядно посміялися через ту мишку, але я розумів, що коли ми з Бруталом знайдемо її там, у гамівній кімнаті (а особливо якщо знайдемо гніздо, яке вона влаштувала собі в повстяних стінах), ми її приплеснемо. Краще вбити розвідника, навіть якщо він такий кумедний, ніж потім жити з паломниками. А ще, мабуть, не варто й казати, що жоден із нас не бридився вбивством якоїсь миші. Вбивати щурів було, зрештою, нашим прямим обов’язком, за який нам платила держава.
Але ми не знайшли Пароплава Віллі (якого згодом перейменують на Містера Джинґлза): ані в повстяному стінному гнізді, ані за різним мотлохом, який ми повитягали заради пошуків у коридор. Мотлоху було чималенько, більше, ніж я думав, бо гамівною кімнатою ми не користувалися вже бозна-скільки. З появою Вільяма Вортона це зміниться, але, звісно, тоді ми ще про це не знали. Щасливчики.
— Куди вона поділася? — зрештою спитав Брутал, стираючи з шиї піт великою синьою банданою. — Ні дірки, ні тріщинки… є оце, але… — Він показав на зливний отвір у підлозі. Під решіткою, крізь яку могла пролізти миша, була густа сталева сітка, куди навіть муха б не просочилася. — Як вона сюди потрапила? Як утекла?
— Не знаю, — відповів я.
— Але ж вона сюди забігла, правда? Тобто ми всі втрьох її бачили.
— Угу, прямо під двері. Трохи мусила протискатися, але пролізла.
— Йой, — сказав Брутал, і від такого гевала це слівце прозвучало дивно. — Добре, що зеки не можуть такими крихітними стати, правда ж?
— Ще б пак. — Я востаннє пробіг поглядом уздовж повстяних стін, шукаючи дірку, тріщину, що завгодно. Але нічого не було. — Все. Ходімо.
Пароплав Віллі знову показався через три вечори, коли за столом чергового сидів Гаррі Тервілліґер. Персі теж був на чергуванні — й погнався за мишею по Милі з тією самою шваброю, яку подумував використати Дін. Гризун легко уникнув Персі, прослизнувши повним переможцем у шпарину між підлогою та дверима гамівної кімнати. Матюкаючись на повен голос, Персі відімкнув ті двері й знову повитягав усю хрінь. Дивитися на це було смішно і страшно водночас, розповідав потім Гаррі. Персі присягався, що зловить кляту мишу й відірве їй заражену довбешку. Але, звісно, не зловив. Спітнілий і скуйовджений, з полами сорочки, що вибилися зі штанів і висіли ззаду, він повернувся до столу чергового за півгодини, відгорнув п’ятірнею волосся з очей і сказав Гаррі (який протягом усього гармидеру незворушно читав книжку), що він приклеїть на двері внизу ізоляційну стрічку; це владнає справу з гризунами, проголосив він.
— Персі, роби, як вважаєш за потрібне, — сказав Гаррі, перегортаючи сторінку ковбойського роману, який читав. Він подумав, що Персі забуде перекрити шпарку під тими дверима, й не помилився.