Зелена миля

2

1932-й був роком Джона Коффі. Подробиці мали зберегтися в газетах. Вони й досі там є для тих, хто завдасть собі клопоту пошукати, — у кого сил більше, ніж в одного дуже старого дідугана, який тихо доживає віку в джорджійському притулку для літніх. Як зараз пам’ятаю, осінь була спекотна. А коли по правді, то дуже спекотна. Жовтень майже як серпень, і начальникова дружина Мелінда на якийсь час лягла в індіанольську лікарню. Тієї осені я страждав від найгіршої інфекції сечових шляхів за все своє життя. Не такої важкої, щоб мене самого прикути до лікарняного ліжка, але досить сильної, щоб я мріяв померти щоразу, коли відливав. То була осінь Делакруа, миршавого напівголомозого французика з мишею, тією, що прийшла влітку й уміла виконувати потішний трюк із котушкою. Але головно то була осінь, коли Джон Коффі прийшов у блок Е, засуджений до смерті за зґвалтування й убивство близнючок Деттерик.

Кожної зміни у блоці працювало четверо-п’ятеро наглядачів, але серед них було багато «літунів». Дін Стентон, Гаррі Тервілліґер і Брутус Говелл (його прозивали «Бруталом», але жартома, він би й мухи не скривдив, якби не довелося) — всі вони вже повмирали, і Персі Ветмор теж — от хто насправді був брутальним… не кажучи вже про те, що дурним. Персі не було чого робити в блоці Е, де бидляча вдача була зайвою, а часом і небезпечною, але, як родича губернатора за шлюбом, його тримали на роботі.

Персі Ветмор і був тим наглядачем, який провів Джона Коффі у блок, вигукуючи буцім традиційне «Мрець іде! Ось іде мрець!»

Жарко було, як біля воріт пекла, хоч жовтень — це осінь. Двері, що вели на прогулянкове подвір’я, відчинилися, впускаючи досередини потік осяйного світла й найкремезнішого чоловіка з усіх бачених мною в житті (крім хіба що кількох баскетболістів, яких показують по телевізору в «Ресурсній» цього дому для заблукалих слиньків, де я опинився наприкінці життя). Він був закутий у ланцюги: вони оповивали йому руки й діжкоподібні груди; на ногах бряжчали кайдани, ланцюг між ними пересипався каскадом монет, тягнучись по лаймовому лінолеуму між камерами. Персі Ветмор ішов з одного боку від нього, худорлявий коротун Гаррі Тервілліґер — з іншого, і разом вони були наче діти, що ведуть полоненого ведмедя. Навіть Брутус Говелл — і той поряд із Коффі здавався підлітком, а в Бруталі було понад шість футів зросту, і плечі він мав широчезні, як той нападник в американському футболі, який грав у команді УШЛ[7], доки не провалився на іспитах і не вилетів додому, в гори.

Джон Коффі був чорним, як і більшість чоловіків, що приходили ненадовго до нас у блок Е, щоб умерти на колінах у Старого Іскруна, і височенним — шість футів і вісім дюймів[8]. Однак гнучким, як телебаскетболісти, його не назвеш — широкий у плечах і з глибокою грудною кліткою, оброслий м’язами, куди не кинь оком. Йому видали найбільші джинси, які тільки знайшлися на складі, і все одно манжети штанів доходили йому тільки до середини пучкуватих, укритих шрамами литок. Сорочка відкривалася нижче грудей, а рукава закінчувалися десь на середині ліктів. Кепку він тримав у велетенській ручищі, але то було й на краще; на його лисій коричнево-червоній кулястій голові вона б скидалася на капелюшок мавпи катеринщика, тільки синій, а не червоний. Вигляд у Коффі був такий, наче він порве ланцюги, що його стримували, так само легко, як ви б розірвали стрічки на різдвяному подарунку, та коли б ви подивилися йому в обличчя, то зрозуміли б, що нічого подібного він не утне. Воно було не тупим (хоча так вважав Персі; мине зовсім небагато часу, і Персі почне кликати його ідьйотом), а розгубленим. Велетень усе розглядався навколо, наче не міг розібрати, де це він опинився. А може, навіть збагнути, хто він такий. Перше, про що я подумав, — він схожий на чорношкірого Самсона… тільки після того, як Даліла поголила йому голову, зробивши її гладенькою, мов її зрадлива ручка, і забрала в нього все найцікавіше.

— Мрець іде! — трубно просурмив Персі, тягнучи людину-ведмедя за наручник, немов справді вірив, що може його зрушити, якщо раптом Коффі вирішить, що сам він іти більше не хоче. Гаррі не сказав нічого, тільки подивився збентежено. — Мрець…

— Та годі тобі вже, — увірвав його я, сидячи на ліжку в камері, де мав оселитися Коффі. Я знав, що його ведуть, звісно. Зайшов, щоб привітати й узяти над ним нагляд, але я навіть не підозрював про його справдешні габарити, аж доки не побачив на власні очі. Персі нагородив мене поглядом, у якому ясно читалося, що всі вони знають, яке я мудило (усі, крім цього великого опудалища, ясний пень, яке тільки й знало, як ґвалтувати й мордувати малих дівчаток), але змовчав.

Утрьох вони стали перед дверима камери, розсунутими на рейках. Я кивнув до Гаррі, й той сказав:

— Начальнику, ти точно хочеш там з ним бути?

Нечасто мені доводилося чути в голосі Гаррі Тервілліґера нервові нотки — він стояв зі мною пліч-о-пліч під час тюремних заколотів шість чи сім років тому й ні на мить не завагався, навіть коли поповзли чутки, що в когось із в’язнів може бути зброя. Але тієї миті Гаррі помітно нервувався.

— Здорованю, в мене будуть із тобою неприємності? — спитав я, сидячи на ліжку й щосили напускаючи на себе бравий вигляд (той уретрит, про який я вже згадував, розгулявся ще не так сильно, як згодом, та все одно за відчуттями то була далеко не прогулянка на пляжі, можете мені повірити).

Коффі звільна хитнув головою — вліво, вправо, знову до центру. Коли його очі зупинилися на мені, їх погляд більше не відривався.

В одній руці Гаррі тримав планшетку з паперами на Коффі.

— Дай йому, — розпорядився я. — Вклади в руку.

Гаррі так і зробив. А великий бовван узяв, повільно, як сновида.

— А зараз принеси мені, здорованю, — наказав я, і Коффі поніс, дзеленькаючи ланцюгами. Тільки щоб увійти до камери, йому довелося пригнути голову.

Я подивився на нього знизу вгору, для того, аби пересвідчитись, що його зріст — це факт, а не оптична ілюзія. Але все було насправді — шість футів вісім дюймів. Його вагу записали як двісті вісімдесят, але, по-моєму, цифра була лише приблизною; у ньому було триста двадцять, а може, й усі триста п’ятдесят фунтів. У полі «Шрами й особливі прикмети» друкованими літерами рукою Маґнуссона, старого активіста на реєстрації, було виведено одне слово: «БАГАЦЬКО».

Я підвів погляд. Коффі, човгаючи ногами, відійшов трохи вбік, і мені тепер було видно Гаррі — він стояв на протилежному боці коридору перед камерою Делакруа (на момент прибуття Коффі француз був єдиним іншим ув’язненим у нашому блоці). Дел був хирлявим лисіючим чоловічком із вічно стривоженим лицем бухгалтера, який знає, що розтрату вже зовсім скоро викриють. Ручна миша сиділа в нього на плечі.

Персі Ветмор прихилився до одвірка камери, яка щойно стала камерою Джона Коффі. Він витяг свій пекановий кий із саморобного чохла, в якому його носив, і постукував собі по долоні. Так робить людина, коли має забавку, якою їй кортить гратися. І раптом мені стало нестерпно від того, що він поряд. Може, причиною цього була неприродна спека, а може, інфекція сечових шляхів розігрівала мені пах і через це під фланелевою білизною свербіло так, що я ледве тримався; а може, дошкуляло знаття про те, що штат прислав мені чорношкірого за-п’ять-хвилин-ідіота, щоб я його стратив, а в Персі помітно чухалися рученята від бажання їх до новоприбулого прикласти. Ймовірно, усе це зійшлося докупи. Хай там що, ненадовго мене геть перестали турбувати його зв’язки в політиці.

— Персі, — сказав я. — Там лазарет переносять.

— Білл Додж тим усім керує.

— Я знаю. Іди допоможи йому.

— Це не моя робота, — огризнувся Персі. — Моя робота — оце мугирило.

«Мугирило» — фірмове кумедне слівце, яким Персі називав здорованів, суміш «мугиря» і «здоровила». Високі люди його бісили. Персі не був худорлявим, як Гаррі Тервілліґер, але він був коротуном. Півник-задирака, з тих, що люблять уплутуватися в бійки, особливо коли розподіл сил на їхню користь. І дуже пишався своїм волоссям. Руки так і тяглися себе пригладжувати.

— Тоді ти свою роботу виконав, — сказав я. — Переходь до лазарету.

Персі відкопилив нижню губу. Білл Додж і його люди переносили коробки й стоси простирадл, навіть ліжка тягали; весь лазарет переїжджав у нову каркасну будівлю на західному боці тюрми. Робота в спеку, підйом вантажів. Персі Ветмор не хотів бути причетним ні до того, ні до іншого.

— Їм вистачає рук, — не здавався він.

— Тоді йди покомандуй, — підвищив голос я. Гаррі скривив гримасу, але я не звернув уваги. Якщо губернатор накаже начальнику Мурзу мене звільнити за те, що не те пір’ячко скуйовдив, то кого Гел Мурз поставить на моє місце? Персі? Не смішіть. — Мені, Персі, зовсім не цікаво, що ти робитимеш. Ти, головне, зроби так, щоб я тебе тут не бачив.

Спершу я подумав, що зараз він упреться рогом і будуть справжні проблеми з Коффі, який стовбичив на місці, наче найбільший у світі зупинений годинник. Та потім Персі загнав кийка в саморобний чохол (дурна клята данина його марнославству) і з гордовитим виглядом покрокував коридором. Я не пам’ятаю, хто з наглядачів того дня сидів за столом чергового (підозрюю, що один з «літунів»), але Персі, мабуть, не сподобалось, як той на нього глянув, бо він прогарчав: «Ану прибери цю хрінову посмішку, бо я з тебе її приберу», — коли проходив повз стіл. Забряжчали ключі, з прогулянкового подвір’я на мить увірвалося досередини вибухове гаряче сяйво сонця, і Персі Ветмор зник, принаймні на якийсь час. Миша Делакруа, посіпуючи вусиками-ниточками, перебігла з одного плеча французика на інше.

— Містере Джинґлз, тихо бути, — сказав Делакруа, і мишка зупинилася на його лівому плечі, наче зрозуміла слова. — Просто дуже тихо бути, анічичирк.

Слово «анічичирк», промовлене з мелодійним кейдженським акцентом Делакруа, вийшло екзотичним та іншомовним — «анітчичир».

— Деле, іди лягай, — різко наказав я. — Відпочинь собі. Не твоє це діло теж.

Він послухався мене. Делакруа зґвалтував молоденьку дівчину й убив її, а потім скинув тіло за квартирним будинком, де вона жила, покропив вугільною нафтою й підпалив, десь у надрах сплутаної свідомості надіючись позбутися доказів злочину. Але вогонь перекинувся на сам будинок, охопив його весь, і загинули ще шестеро людей, а серед них — двоє дітей. Інших злочинів за ним не водилося, тож тепер то був лише сумирний чоловічок зі стривоженим обличчям, лисою маківкою й довгим сплутаним волоссям, що розсипалося ззаду на комірці його сорочки. Він трохи посидить на Старому Іскруні, й Іскрун його прикінчить… але те, що підштовхнуло до скоєння того жахливого злочину, вже покинуло чоловіка, і тепер він лежав на своєму ліжку, дивлячись, як маленький співкамерник бігає попискуючи по його долонях. У якомусь розумінні це було найгірше; Старий Іскрун ніколи не спалював того, що сиділо в них усередині, та й ліки, які їм вводять у ці дні, те «щось» не присипляють. Воно покидає тіло, перескакує на когось іншого, а нам залишає вбивати порожні оболонки, вже й без того не надто живі.

Я знову звернув свою увагу на велетня.

— Якщо я дозволю Гаррі зняти з тебе ці пута, ти будеш слухняним?

Коффі кивнув. Його кивок був подібним до його заперечного хитання головою: вниз, догори, знову в центр. Дивні очі подивилися на мене. В них плавав спокій, але не такий, якому я напевне міг би довіряти. Я пальцем поманив Гаррі, той підійшов і відімкнув ланцюги. Страху він не виказував, навіть коли став навколішки між товстелезними ногами-стовбурами Коффі, щоб відімкнути кайдани на ногах, і від цього мені трохи полегшало. Нервувався Гаррі через Персі, а чуйці Гаррі я довіряв. Я довіряв чуйці всіх своїх людей у блоці Е. Всіх, крім Персі.

У мене була заготовка невеличкої промови, яку я завжди виголошував перед новенькими в блоці, але перед Коффі я вагався, бо він здавався таким аномальним, і річ була не лише у зрості.

Коли Гаррі відступив назад (під час усієї церемонії відмикання Коффі залишався незворушним, спокійним, як першерон[9]), я підвів погляд на свого нового підопічного, постукав по планшетці великим пальцем і сказав:

— Здорованю, ти можеш говорити?

— Так, начальнику, я говорити можу. — Голос у нього був глибоким і тихо гуркотів у грудях. Він нагадував мені щойно відлагоджений двигун трактора. Коффі не розтягував слова на південний манір — казав «я», а не «йааа», — проте була в його мові якась південність речень, яку я помітив тільки згодом. Так, неначе він був з Півдня, але не за походженням. Він говорив не як неписьменний, але й не як освічений. Його мова, як і багато інших рис, була загадкою. Але найбільше мене турбували очі — та сумирна відстороненість у них, неначе він плавав десь далеко-далеко звідти.

— Тебе звати Джон Коффі.

— Так, начальнику. Як напій, тільки пишеться інакше.

— То ти навчений грамоти? Писати й читати вмієш?

— Лиш ім’я своє, начальнику, — спокійно відказав він.

Зітхнувши, я виголосив йому скорочену версію заготовленої промови. Я вже вирішив, що проблем він не створюватиме. Щодо цього я одночасно мав рацію й помилявся.

— Мене звати Пол Еджкомб, — відрекомендувався я. — Я головний у блоці Е. Головний вертухай. Коли чогось від мене хочеш, поклич мене на ім’я. Якщо мене нема, гукай цього чоловіка — це Гаррі Тервілліґер. Або можеш покликати містера Стентона чи містера Говелла. Ти це розумієш?

Коффі кивнув.

— Та тільки не сподівайся отримати бажане, якщо ми вирішимо, що тобі це не треба. Тут тобі не готель. Тямиш?

І знову він кивнув.

— У нас тут тихо, здорованю. Не так, як у решті тюрми. Тут лише ти й Делакруа. Працювати тобі не доведеться, просто сидітимеш. Тобі дають шанс про все подумати. — Забагато часу, як на більшість із них, але вголос я цього не сказав. — Буває, ми вмикаємо радіо, якщо все в порядку. Любиш радіо?

Коффі кивнув, але з сумнівом — так, наче не знав, що воно таке, те радіо. Згодом я дізнався, що, в принципі, так і було; Коффі впізнавав речі, коли їх бачив, але в проміжках про них забував. Персонажів мильної радіоопери «Наша дівчинка Неділя»[10] він знав, але його спогади про те, що вони робили в останній серії, були дуже розмиті.

— Якщо будеш слухняний, то їстимеш за розкладом, ніколи не побачиш ізсередини одиночної камери в кінці коридору й не муситимеш носити полотняну сорочку, яка застібається на всі ґудзики на спині. З четвертої до шостої щодня тебе випускатимуть погуляти на подвір’я, крім субот, бо по суботах решта населення тюрми грає у прапорбол[11]. Відвідувачів до тебе пускатимуть у неділю по обіді, якщо в тебе є кому відвідувати. Є такі, Коффі?

Він хитнув головою.

— Нікого нема, начальнику, — сказав він.

— Ну, тоді твій адвокат.

— Він показав мені спину. Його мені й так позичили. Навряд чи він найде дорогу сюди, в гори.

Я подивився на нього уважно, не розуміючи, жартує він чи серйозно говорить. Але схоже було, що не жартував. А я насправді й не чекав іншого. Апеляції були не для таких, як Джон Коффі, особливо в ті часи; їх на день приводили в суд, а потім світ забував про них, доки в газеті не проскакувала коротенька замітка про те, що один парубок прийняв близько півночі дозу електрики. Але чоловіка, в якого є дружина, діти чи друзі й він сподівається зустрічі з ними в неділю по обіді, легше контролювати, якщо ти очікуєш проблем. Утім, цього разу проблем не було, на щастя. Бо він був таким колосом, трясця йому.

Я трохи посовався на ліжку, потім вирішив, що треба встати — так унизу буде комфортніше. Тож я встав. Коффі шанобливо відступив на кілька кроків назад і склав руки перед собою.

— Перебування тут може стати легким чи важким, здорованю. Все залежить тільки від тебе. Я маю тобі сказати, що ти можеш полегшити роботу нам усім, бо врешті-решт усе закінчується однаково. Ми будемо ставитися до тебе так, як ти цього заслуговуватимеш. У тебе є запитання?

— А ви світло перед сном не вимикаєте? — випалив він так швидко, наче тільки й чекав, коли підвернеться нагода.

Я кліпнув на нього. Новоприбулі до блока Е вже ставили мені силу-силенну дивних запитань (один навіть поцікавився, який у моєї жінки розмір цицьок), але такого — ще ніколи.

Коффі всміхнувся, трохи збентежено, наче знав, що здасться нам дурником, але це було понад його силу.

— Бо мені, коли темно, буває трішечки страшно, — сказав він, — у незнайомих місцях.

Я подивився на нього — на цю людину-гору — і раптом відчув якесь дивне розчулення. Знаєте, вони справді розчулювали; бо ви не бачили їх у розпал жахіття, коли вони розмахували молотом кошмару, наче демони в кузні.

— Тут усю ніч дуже світло, — запевнив я. — Половина лампочок уздовж Милі горять із дев’ятої вечора до п’ятої ранку. — І тут я зрозумів, що він поняття зеленого не має, про що я йому говорю. Він не відрізнить Зеленої милі від міссісіпської грязі. Тому я показав пальцем. — У коридорі.

Коффі полегшено кивнув. Я не був певен, чи він розуміє, що таке коридор, але лампочки на 200 ватів у заґратованих плафонах йому було добре видно.

А тоді я зробив таке, чого доти ніколи не робив із жодним в’язнем. Я простягнув йому руку. Досі не знаю, чому. Може, так подіяло те, що він про світло спитав. Гаррі Тервілліґер, повірте мені на слово, аж закліпав. Мою руку Коффі взяв напрочуд обережно, і майже вся вона зникла в його руці. І на тому було все. У мою вбивчу пляшку залетіла ще одна нетля. Ми закінчили.

Я вийшов із камери. Гаррі зачинив розсувні ґрати й замкнув на обидва замки. Коффі ще кілька секунд постояв на тому ж місці, так, мовби не знав, що робити далі, а тоді сів на ліжко, зчепив гігантські руки між колінами й похилив голову, наче сумував чи молився. А потім промовив щось своїм дивним, майже південним голосом. Я розчув усе абсолютно чітко. І хоча на той час я не знав, що він скоїв (щоб годувати чоловіка й доглядати, доки не настане час сплачувати борг, вам не потрібно знати про його злочини), та все ж по спині пробіг холодок.

— Начальнику, було вже не помогти, — ось що він сказав. — Я пробував усе повернути, але було запізно.