Коли за двадцять хвилин чи десь так ми з Бруталом увійшли до комори, Персі стояв до нас спиною. Він знайшов бляшанку з пастою-поліролем для меблів на полиці над кошиком, куди ми складали брудну форму (а часом і цивільний одяг; тюремній пральні було байдуже, що прати), і тепер полірував дубові ніжки й бильця електричного крісла. Вам це може видатися дуже химерним, а може, навіть макабричним, але ми з Бруталом подумали, що це найнормальніша річ з усього, що Персі зробив за той вечір. Наступного дня до Старого Іскруна на виставу мала зійтися публіка, і Персі бодай на позір буде за головного.
— Персі, — тихо покликав я.
Він озирнувся на нас, і пісенька, яку він мугикав, стихла в горлі. Очікуваного страху я на його обличчі не побачив. Принаймні одразу. Але зрозумів, що Персі наче трохи постарів. А ще, подумав я, Джон Коффі мав рацію. Персі був підлим. Підлість — як наркотик, до якого швидко звикаєш (ніхто на цій планеті не має більше повноважень стверджувати це, ніж я). І після певної кількості експериментів Персі на неї підсів. Йому сподобалося те, що він зробив із мишею Делакруа. Але ще більше йому сподобався той жах, з яким Делакруа кричав.
— Тільки не починайте, — тоном, що межував із приємністю, сказав Персі. — Чого ви, це ж просто миша. Їй узагалі не було тут чого робити. Ви, хлопці, самі це знаєте.
— З мишею все гаразд, — промовив я. Серце гупало в грудях, але я змусив голос звучати спокійно, м’яко, майже недбало. — Повний порядок. Бігає собі, пищить, ганяється за котушкою. Вбивати мишей ти не вмієш так само, як і всяку іншу роботу виконувати.
Персі вражено й недовірливо вирячився на мене.
— І ти думаєш, я повірю? Та проклятуща потвора хруснула! Я чув! Тому можеш собі…
— Заткнися.
Він витріщився на мене ще круглішими очима.
— Що? Що ти мені сказав?
Я зробив один крок у його бік. Відчував, як на лобі пульсує вена. І не міг згадати, коли востаннє був такий сердитий.
— А ти не радий, що Містер Джинґлз живий? Після всіх наших розмов про те, що наша робота — підтримувати душевний спокій ув’язнених, особливо коли для них усе вже йде до кінця, я думав, ти зрадієш. Зітхнеш полегшено. Бо Делу завтра вирушати в останню путь і все таке.
Персі перевів погляд з мене на Брутала, і його вдаваний спокій змінився невпевненістю.
— Хлопці, в яку гру ви зі мною граєте? — сторожко спитав він.
— Друже ти мій, ніяка це не гра, — відповів йому Брутал. — Це ти так думаєш, що це гра… що ж, іще одна причина, чому тобі не можна довіряти. А хочеш повну правду? По-моєму, ти жалюгідна істота.
— Ти думай, що кажеш, — застеріг його Персі. Голос у нього став грубим. Врешті-решт у нього поволі став закрадатися страх — страх через те, що нам від нього треба, страх через те, що ми могли замислити. І я радів, що почув його. З настраханим Персі розібратися легше. — Я знаю людей. Важливих людей.
— Та ти вічно це торочиш. Але ти такий мрійник, — сказав Брутал. З голосу здавалося, що він от-от розсміється.
Персі кинув ганчірку, якою полірував ніжки й бильця, на сидіння стільця з прикріпленими до нього ременями-затискачами.
— Я розплющив ту мишу, — не зовсім упевнено кинув він нам.
— То йди й сам побачиш, — сказав я. — Це вільна країна.
— І піду, — огризнувся він. — Піду.
Він сторожко пройшов повз нас, зі стиснутими губами, нервово крутячи гребінець у маленьких рученятах (Вортон мав рацію, вони в нього таки були гарненькі). Потім піднявся сходами й пірнув у двері мого кабінету. Ми з Бруталом стояли обіч Старого Іскруна, чекали, коли Персі повернеться, і не розмовляли. Про Брутала не знаю, але сам я не мав жодної гадки, що сказати. Я навіть не знав, що думати про побачене щойно.
Так спливло три хвилини. Брутал підібрав ганчірку Персі й заходився полірувати товсті планки спинки електричного стільця. Він натер одну й уже перейшов до другої, коли повернувся Персі. Перечепившись на непевних ногах, той мало не впав зі сходинок, які вели з кабінету до комори. А коли йшов до нас, хода в нього була неприродна. На обличчі застиг вираз шоку й невіри.
— Ви її підмінили, — пронизливим голосом зі звинувачувальними нотками заявив він. — Підмінили якось ту мишу, падлюки. Граєтеся зі мною. Глядіть, бо дограєтеся! Пошкодуєте в мене ще гірко. Припиніть, бо я все зроблю для того, аби ви в черзі по хліб стояли. За кого ви себе маєте взагалі?
Стискаючи кулаки, він замовк, щоб перевести дух.
— А я тобі скажу, за кого ми себе маємо, — відповів я. — Ми себе маємо за людей, з якими ти, Персі, працюєш… але лишилося вже недовго. — На цих словах я взяв його за плече і стиснув. Не надто сильно, відчутно. Так, відчутно.
Персі потягнувся до моєї руки, щоб скинути її.
— Прийми свою…
Але його праву руку перехопив Брутал. Уся вона, маленька, м’яка й біла, зникла в Бруталовому засмаглому кулаці.
— Синку, завали хавальник. Не хочеш собі гірше зробити, то це твій останній шанс виколупати сірку з вух.
Я розвернув Персі, підняв на платформу й насувався на нього доти, доки задній бік його колін не торкнувся сидіння електричного стільця й він змушений був сісти. Від його спокою не лишилося й сліду; злість і зверхність теж зникли. Усе це в ньому було досить реальним, але не забувайте, що Персі був дуже молодим. У його віці вони ще лежали на поверхні характеру тонким шаром, як потворний відтінок на емалі. Крізь нього ще можна було пробитися. І за моїми оцінками, Персі зараз готовий був слухати.
— Мені потрібно, щоб ти дав слово, — сказав я.
— Яке ще слово? — Його рот досі намагався злостиво викривитися, але в очах читався переляк. Електричний струм у щитовій було вимкнено, але сидіння Старого Іскруна володіло власним зарядом. І тоді я побачив, що Персі його відчуває.
— Дай слово, що коли ми тебе поставимо завтра за головного, ти справді переведешся в Браяр-Рідж і даси нам спокій, — відповів йому Брутал. Такого шаленства в голосі, як тієї миті, я ще ніколи від нього не чув. — Що наступного ж дня напишеш заяву про переведення.
— А як не напишу? А як подзвоню деяким людям і скажу, що ви з мене знущаєтеся й погрожуєте? Залякуєте мене?
— Нас, може, й випруть звідси коліном під зад, якщо твої зв’язки такі впливові, як ти хизуєшся, — сказав я. — Але спочатку ми зробимо так, щоб на підлозі залишилася й велика порція твоєї, Персі, крові.
— За ту мишу! Ха! Думаєте, комусь буде не наплювати на те, що я розчавив ручного гризуна якогось убивці? Комусь за стінами цієї психушки?
— Ні. Але троє людей бачили, як ти стояв, заткнувши собі гузно великим пальцем, поки Дикий Білл Вортон душив Діна Стентона ланцюгами. На це всім не буде наплювати, Персі, я тобі клянуся. На це навіть твій побічний дядечко-губернатор відреагує.
Щоки й лоб Персі вкрилися латками бурякового рум’янцю.
— Ти думаєш, вони тобі повірять? — спитав він. Але гнів уже майже зник з його голосу. Було помітно, про що він думає — хтось нам та й повірить. А Персі не любив неприємностей. Порушувати правила — це для нього була норма. А от попадатися на їх порушенні — аж ніяк.
— А я зробив кілька знімків Дінової шиї до того, як зійшли синці, — докинув Брутал. Я не знав, правда це чи ні, але прозвучало добре. — І знаєш, про що свідчать ті фотки? Що Вортон добряче йому шию нам’яв перед тим, як його відтягли. Хоча ти був там, на місці, стояв з того боку, де Вортон тебе не бачить. Доведеться відповісти на кілька мульких запитань, правда? А такі штуки можуть тягтися за людиною, як шлейф, ще довгенько. Може, навіть до того часу, коли її родичі покинуть столицю штату й переберуться додому, цмулити м’ятний джулеп[55] на передньому ґанку. Особова справа людини може викликати в багатьох неабияке зацікавлення, і протягом життя її перечитуватиме чимало людей.
Погляд Персі недовірливо перебігав з Брутала на мене й назад. Лівою рукою він пригладив волосся. Не казав нічого, але я відчував, що ми його майже дотиснули.
— Слухай, давай уже припиняти, — сказав я. — Ти тут хочеш працювати не більше, ніж ми хочемо, щоб ти тут працював. Чи я не правий?
— Ненавиджу це все! — вибухнув Персі. — Ненавиджу, як ви зі мною обходитесь, ніколи шансу не даєте!
Останнє було аж ніяк не правдою, але я вирішив, що не час оскаржувати цю проблему.
— Але й попихачем я теж не буду. Тато мене навчав, що тільки раз ти ступиш на цю стежку — і все, до кінця життя люди тобою попихатимуть. — Його очі, не такі красиві, як рученята, але майже такі, люто спалахнули. — А особливо не люблю, коли мною попихають такі здоровенні мавпи, як оцей ось. — Він зиркнув на мого друга і пробурчав: — Брутал. Бодай прізвисько в тебе таке, як треба.
— Персі, ти маєш зрозуміти одну річ, — сказав я. — На наш погляд, це ти нами попихаєш. Ми тобі розказуємо про те, за якими правилами тут працюють, а ти все робиш по-своєму, а коли виходить лажа, ховаєшся за своїми знайомствами. Наступити на мишу Делакруа… — Брутал перехопив мій погляд, і я швидко виправився: — Спроба наступити на мишу Делакруа — це якраз той випадок. Ти тиснеш, і тиснеш, і тиснеш; а ми зрештою відповідаємо тобі тим самим, от і все. Але послухай. Якщо ти вчиниш правильно, то виберешся з усього цього красивий, як юнак, перед яким відкриваються великі перспективи, і пахучий, як троянда. Ніхто ніколи не дізнається про цю нашу балачку. То що скажеш? Вчини як дорослий. Пообіцяй, що підеш після Дела.
Він замислився. А за секунду-дві в його очах з’явився той вираз — як у людини, коли їй сяйнула вдала ідея. Мені він геть не сподобався, бо будь-яка ідея, вдала для Персі, для нас була невдалою.
— В усякому разі, — сказав Брутал, — подумай, як добре буде не бачити більше того мішка гною Вортона.
Персі кивнув, і я дозволив йому встати зі стільця. Він розрівняв на собі формену сорочку, заправив її в штани, бо вилізла ззаду, пройшовся по волоссю гребінцем. А потім подивився на нас.
— Добре, я згоден. Завтра вночі ви ставите мене головним, а наступного ж дня я подаюся на Браяр-Рідж. І тоді будемо квити. Годиться?
— Годиться, — кивнув я. Той вираз усе ще був у його очах, але тієї миті я відчував надто велике полегшення й не надав йому значення.
Персі простягнув руку.
— Потиснемо?
Я потиснув. Брутал теж.
Ще більше ми дурні[56].