Зелена миля

3

Усе це я розповів Джен приблизно об одинадцятій того ранку — ледь не написав «наступного ранку», але, звісно, це було того ж дня. Найдовшого дня в усьому моєму житті, це вже точно. Я виклав події практично так само, як і тут, завершивши тим, як Вільям Вортон скінчив мертвим на тюремній шконці, нафарширований свинцем із пістолета Персі.

Ні, не так. Насправді я завершив свою розповідь тією хмарою, яка вийшла з Персі, не знаю, що то було — жуки абощо. Розповідати про таке було важко, навіть власній дружині. Але я розповів.

А доки говорив, вона носила мені чорну каву, по півчашки — спочатку мої руки так сильно трусилися, що я не зміг би підняти зі столу цілу, не розіллявши. До кінця розповіді трясучка трохи вщухла, і я навіть подумав, що міг би проковтнути якоїсь їжі — яйце, може, чи юшки посьорбати.

— Нас урятувало те, що насправді нам не довелося брехати. Жодному з нас.

— Просто замовчати дещо, — кивнула Дженіс. — Якісь невагомі дрібнички: наприклад, як ви витягли засудженого до смерті вбивцю з в’язниці і як він зцілив жінку, що помирала, і як він змусив Персі Ветмора збожеволіти, передавши йому що? Правильно — пухлину мозку у вигляді пюре, просто в горло.

— Джен, я не знаю. Але якщо ти не перестанеш таке говорити, то юшку цю або їстимеш сама, або собаці віддаси.

— Пробач. Але ж це правда, так?

— Ага, — кивнув я. — Тільки нам минулася без наслідків ця… — А що нам минулося? Втечею це не назвеш, і відгулом теж. — …екскурсія. І Персі нікому не зможе про це розказати, навіть якщо він прийде до тями.

— Якщо він прийде до тями, — луною озвалася Джен. — А яка ймовірність?

Я похитав головою, даючи знати, що гадки не маю. Але насправді я здогадувався; навряд чи Персі міг прийти до тями — у 1932-му, 1942-му чи 1952-му. І щодо цього я не помилився. Персі Ветмор залишався у Браяр-Ріджі, доки лікарня не згоріла дотла, а сталося це 1944-го року. У тій пожежі загинуло п’ятнадцять хворих, але Персі серед них не було. Досі мовчазного й відстороненого (тепер я знаю, що цей стан описують словом «кататонія»), його вивів один з охоронців задовго до того, як вогонь перекинувся на його крило. Персі перевели в іншу установу — назви не пам’ятаю, та й не важлива вона, — і там він помер 1965 року. Наскільки мені відомо, востаннє він говорив тоді, коли сказав нам, що ми запишемо йому належний час виходу з роботи… якщо не хочемо пояснювати, чому він пішов раніше.

За іронією долі, пояснювати нам не довелося нічого. Персі сказився й застрелив Вільяма Вортона. Ось що ми розповіли, і загалом кожне слово було правдою. Коли Андерсон спитав у Брутала, яким йому здався Персі перед стріляниною, і Брутал відповів: «Тихим», — на якусь жаску мить я злякався, що зараз розрегочуся. Бо це теж було правдою: Персі був тихим, більшу частину своєї зміни він просидів із липкою стрічкою на губах, і максимально гучним звуком, який він міг видати назовні, було мммф, мммф, мммф.

Кертіс тримав Персі на місці до восьмої години, мовчазного, як індіанець із тютюнової крамнички, але набагато моторошнішого. На той час уже прибув Гел Мурз, похмурий, однак зосереджений, готовий знову сісти в сідло. Кертіс Андерсон передав йому віжки, з відчутним полегшенням, таким виразним, що ми ледь не почули на власні вуха це зітхання. Розгубленого наляканого чоловіка більше не було — до Персі рішуче підійшов начальник тюрми. Своїми великими руками Мурз ухопив його за плечі й добряче струсонув.

— Синку! — прогримів він у порожнє безвиразне обличчя Персі — обличчя, що вже почало м’якнути, ніби віск, подумав я. — Синку! Ти мене чуєш? Скажи щось, коли чуєш! Я хочу знати, що сталося!

Від Персі, авжеж, ні звуку. Андерсон хотів відвести начальника вбік, обговорити з ним, як залагодити справу (з політичного погляду ситуація була дражлива), але Мурз від нього відмахнувся й потягнув натомість мене далі Милею. Джон Коффі лежав на ліжку, обличчям до стіни, і його ноги, як завжди, негарно звисали. Здавалося, що він спить, а може, так і було… але, як ми вже з’ясували, він не завжди був таким, як здавалося.

— Те, що сталося в мене вдома, якось стосується того, що сталося тут, коли ви повернулися? — тихим голосом спитав Мурз. — Я вас прикрию, як зможу, навіть якщо це коштуватиме мені роботи. Але я маю знати.

Я похитав головою. А коли заговорив, мій голос теж був стишений.

На початку коридору тепер товклося з дюжину вертухаїв. Ще один фотографував Вортона в камері. Кертіс Андерсон розвернувся, щоб подивитися на це, і тієї миті за нами спостерігав лише Брутал.

— Ні, сер. Ми завели Джона назад у його камеру, як бачиш, потім випустили Персі з гамівної, куди запхали були, щоб не заважав. Я думав, що він біситиметься, але він був спокійний. Попросив тільки повернути йому особисту зброю й кийок. Більше він нічого не сказав, просто покрокував коридором. А коли порівнявся з камерою Вортона, витяг пістолет і відкрив вогонь.

— Думаєш, від перебування в гамівній він міг… зсунутися з глузду?

— Ні, сер.

— Ви надівали на нього гамівну сорочку?

— Ні, сер. Не було потреби.

— Він поводився тихо? Не відбивався?

— Не відбивався.

— Навіть коли побачив, що ви хочете посадити його в гамівну кімнату, він поводився тихо й не відбивався.

— Саме так. — Було в мене бажання трохи прикрасити й приписати Персі одну-дві репліки. Але я його в собі притлумив. Що простіше, то краще, я це знав. — Колотнечі не було. Він просто пішов у дальній куток і сів собі там.

— І про Вортона тоді не говорив?

— Ні, сер.

— І про Коффі теж?

Я похитав головою.

— А Персі міг виношувати задум щодо Вортона? Може, мав щось проти нього?

— Таке могло бути, — кивнув я, ще більше стишуючи голос. — Геле, Персі ніколи не думав про те, кудою йде. Одного разу Вортон просунув руки крізь ґрати, схопив його, підтягнув до себе й поводив по ньому руками. — Я зробив паузу. — Облапав, можна сказати.

— І більше нічого? Просто… «поводив по ньому руками»… і це все?

— Так, але Персі це дуже розсердило. Вортон сказав щось про те, що він би охочіше переспав із Персі, ніж із його сестрою.

— Е-ем. — Мурз невпинно скоса поглядав на Джона Коффі, так, наче потребував постійного підтвердження, що Коффі — людина з плоті й крові, яка перебуває в реальному світі. — Це не пояснює того, що з ним сталося, але тепер можна хоча б зрозуміти, чому він обрав своєю мішенню Вортона, а не Коффі чи когось із твоїх людей. До речі, про твоїх людей, Поле, вони всі підтвердять цю історію?

— Так, сер, — відповів йому я.

— І вони підтвердять, — сказав я Джен, беручись до юшки, яку вона поставила на стіл. — Я про це подбаю.

— Ти справді збрехав, — констатувала вона. — Ти збрехав Гелові.

Що ж, для цього й потрібна дружина, еге? Та, що завжди вишукує дірки, проїдені міллю у твоєму найкращому костюмі, і найчастіше таки їх знаходить.

— Мабуть, так, якщо ти хочеш так на це подивитися. Але я не сказав йому нічого такого, з чим ми обидва не змогли б жити. Гадаю, Гел поза підозрами. Зрештою, його ж навіть на роботі не було. Він був удома, доглядав за дружиною, аж доки йому не зателефонував Кертіс.

— А він сказав, як почувається Мелінда?

— Тоді ще ні, часу не було, але пізніше — так, якраз перед тим, як ми з Бруталом ішли з роботи. Меллі майже нічого не пам’ятає, але з нею все гаразд. Ходить, розмовляє. Планує квіткові клумби на наступний рік.

Якийсь час дружина сиділа й дивилась, як я їм. А тоді спитала:

— Поле, а Гел знає, що то було диво? Він це розуміє?

— Так. Ми всі знаємо. Всі, хто там був.

— Я навіть трохи шкодую, що мене самої там не було. Але більше радію, що не було. Якби я побачила, як полуда спадає з Савлових очей дорогою до Дамаска, то, мабуть, померла б від серцевого нападу.

— Та ні, — сказав я, перехиляючи миску, щоб виловити останню ложку юшки, — ти б йому юшки зварила. Смачна дуже, кицю.

— Добре. — Але насправді вона не думала про юшку, чи куховаріння, чи Савлове навернення дорогою до Дамаска. Вона дивилася у вікно на гірські хребти, поклавши підборіддя на руку, і її очі були затуманені так само, як ті хребти літнього ранку перед спекотною дниною. Такого літнього ранку, як, наприклад, той, коли знайшли дівчаток Деттерик, ні сіло ні впало подумав я. Мене дивувало, що вони не кричали. Убивця їх поранив; на ґанку була кров, і на східцях теж. То чому ж вони не кричали?

— Ти думаєш, що насправді того Вортона вбив Джон Коффі, так? — спитала Дженіс, нарешті відірвавши погляд від вікна. — Що це була не випадковість абощо; ти думаєш, він використав Персі Ветмора як зброю, щоб застрелити Вортона.

— Так.

— Навіщо?

— Я не знаю.

— А розкажеш мені ще раз, що сталося, коли ви виводили Коффі з Милі? Тільки цю частину.

Я переповів. Про те, що та сухорлява рука, коли вистромилася між ґратами й ухопила Джона за біцепс, нагадала мені змію — одну з тих водяних мокасинових, яких ми всі так боялися дітлахами, плаваючи в річці, — і як Коффі сказав, що Вортон — погана людина. Ледь не пошепки це промовляв.

— А Вортон відповів… — Дружина знову дивилася у вікно, але уважно слухала мене.

— Вортон відповів: «Точно, ніґере, я поганючий».

— І це все.

— Так. У мене було відчуття, ніби от зараз мусить щось статися. Але не сталося. Брутал зняв руку Вортона з Джонової й наказав йому лягати. Вортон послухався. Він із самого початку був непритомний, тільки на ногах. Варнякав щось про окремий електричний стілець для ніґерів, а потім заснув. А ми пішли у своїх справах далі.

— Джон Коффі назвав його поганою людиною.

— Угу. І про Персі таке сказав одного разу. А може, й більше, ніж одного. Точно не пригадаю, коли це було, але знаю, що казав.

— Але самому Коффі Вортон нічого лихого не заподіяв, так? Тобто він не чіпав його так, як Персі.

— Ні. Їхні камери так розташовані… Вортонова біля столу чергового з одного боку, Джонова — далі по коридору з іншого… вони один одного майже й не бачили.

— Ще раз мені розкажи, який у Коффі став вираз обличчя, коли Вортон його вхопив за руку.

— Дженіс, ми товчемо воду в ступі.

— Може, й так, а може, й ні. Розкажи ще раз, який у нього був вигляд.

Я зітхнув.

— Мабуть, слід сказати — шокований. Він охнув. Так само охнула б ти, якби засмагала на пляжі, а я підкрався ззаду й полив тобі на спину воду тоненькою струминкою. Чи так само, ніби йому дали ляща.

— Ну звісно, — кивнула вона. — Отак нізвідки його вхопили, то він і злякався, на секунду прокинувся.

— Так, — сказав я. А потім: — Ні.

— То ти визначився? Так чи ні?

— Ні. То був не переляк. То було як тоді, коли він хотів, щоб я зайшов до нього в камеру, аби зцілити мене від інфекції. Чи як тоді, коли він хотів, щоб я передав йому мишу. В нього був подив, але не від несподіваного доторку… не зовсім від цього… о Господи, Джен, та не знаю я.

— Гаразд, облишмо, — сказала вона. — Я просто не можу зрозуміти, чому Джон так вчинив, от і все. Він же не агресивний від природи. А це, Поле, підводить нас до наступного запитання: як ти можеш його страчувати, якщо твої здогади про дівчаток слушні? Як ти можеш саджати його на електричний стілець, якщо то хтось інший…

І тут мене аж пересмикнуло на стільці. Ліктем я зачепив супову миску і скинув її на підлогу, об яку вона й розбилася. У мене виникла ідея. На тому етапі вона була ще недооформлена, радше інтуїтивна, ніж логічна, але певної чорної елегантності їй теж не бракувало.

— Поле? — стривожилася Дженіс. — Що таке?

— Не знаю, — відповів я. — Нічого не знаю напевне, але дізнаюсь, якщо буде змога.