Зелена миля

1

Г. Д. Веллс колись написав роман про людину, яка винайшла машину часу. А я, пишучи ці мемуари, створив свою власну машину часу. Тільки, на відміну від веллсівської, вона може переміщувати лише в одному напрямку — в минуле (а власне, назад у 1932 рік, коли я був головним вертухаєм блока Е у виправній колонії державної пенітенціарної служби «Холодна гора»), але менше з тим — моторошно ефективну. Та все ж ця машина часу нагадує мені старенький «форд», яким я кермував у ті часи. Ти знав, що врешті-решт він заведеться, але ніколи не було відомо, чи вистачить для запуску двигуна повороту ключа, а чи тобі доведеться вилазили й крутити корбою, доки рука не відвалиться.

Відтоді, як я почав оповідати історію Джона Коффі, ця машина заводилася легко. Але вчора довелося крутити корбою. Мабуть, це тому, що я дістався до страти Делакруа, а мій розум не дуже хотів її переживати наново. То була важка смерть, страшна смерть, і саме так усе сталося тому, що Персі Ветмор — молодичок, який любив зачісувати своє волосся, але терпіти не міг, коли з нього глузують — навіть напівголомозий миршавий французик, якому не судилося дожити до наступного Різдва.

Але, як і у випадку з будь-якою найбруднішою роботою, найважче тут — просто почати. Двигунові байдуже, користаєтеся ви ключем чи корбою; щойно ви його запустите, він працюватиме рівнесенько, хай там чим ви орудували. Отак і в мене вчора було. Спершу слова виходили маленькими уривками фраз, потім цілими реченнями, а далі полилися потоком. Я виявив, що писання — це особлива й доволі лячна форма пригадування. У ньому є якась невідчепність, майже схожа на зґвалтування. Може, в мене просто таке відчуття, бо я став дуже старою людиною (і це сталося без моєї участі, як мені часом здається), але навряд. Я думаю, що поєднання олівця й пам’яті породжує якусь практичну магію. А магія небезпечна. Як людина, що знала Джона Коффі й бачила, що він може робити — з мишами і людьми, — я відчуваю за собою повне право таке казати.

Магія небезпечна.

У кожному разі, я вчора цілий день писав. Слова просто лилися з мене потоком, сонячна кімната цього уславленого притулку для старих зникла, а замість неї з’явилася комора в кінці Зеленої милі, де так багато моїх важких дітей утихомирювалися востаннє, а ще виникло підніжжя сходів, звідки відкривався шлях у тунель під дорогою. Саме там ми з Діном, Гаррі та Бруталом приперли до стінки Персі Ветмора над задимленим тілом Едуарда Делакруа й змусили Персі знову пообіцяти, що він подасть заяву на переведення до Браяр-Ріджа, лікарні для душевнохворих.

У сонячній кімнаті завжди витає аромат свіжих квітів, але вчора опівдні я відчував тільки згубний сморід смаженої плоті мерця. Звук газонокосарки, якою підстригали траву внизу, віддалився, а його заступило порожнисте ляпання води, що поволі просочувалася крізь вигнутий дах тунелю. Подорож тривала. Я повернувся назад у 1932 рік, душею й розумом, якщо не тілом.

Я пропустив обід, писав до четвертої чи десь так, а коли нарешті поклав олівець, рука боліла. Неквапом пройшовся до кінця коридору другого поверху. Там є вікно, яке виходить на стоянку для автівок працівників. Бред Долан, санітар, який нагадує мені Персі, — той, що аж занадто цікавиться тим, куди я ходжу і що роблю на своїх прогулянках, — їздить на старому «шевроле» з наклейкою «Я БАЧИВ БОГА, ЙОГО ЗВАТИ НЬЮТ» на бампері. Машини не було; Бредова зміна закінчилася, і він забрався в той невідомий закуток, який зве домом. Уявляю автотрейлер «Ейрстрім» з плакатами з «Гастлера»[64], приклеєними скотчем до стін, і бляшанками з-під пива «Діксі» по кутках.

Я вийшов через кухню, де кухарі вже заходилися коло вечері.

— Містере Еджкомб, а що то у вас у пакеті? — поцікавився Нортон.

— Порожня пляшка, — відповів я. — Там у лісі фонтан молодості знайшов. Шкандибаю туди щодня десь о цій порі й трохи набираю. А перед сном п’ю. Добре питво, скажу я вам.

— Може, воно вас і молодить, — сказав Джордж, інший кухар, — але з вашого вигляду так ні хріна не скажеш…

Ми всі трохи посміялися, і я вийшов. А вже надворі повсякчас ловив себе на тому, що озираюся через плече, шукаючи поглядом Долана, хоч його машини й не було. Я обізвав себе телепнем за те, що дозволив йому так себе залякати, і перетнув поле для крокету. За ним був занехаяний тренувальний майданчик для гольфа, що має значно привабливіший вигляд у брошурах «Сосон Джорджії», а далі відкривається стежка, яка звивається в невеличкий гайок на схід від притулку. Далі на цій стежці є дві старі повітки, й жодну з них сьогодні вже не використовують. У другу, що стоїть близько до кам’яної стіни, яка відділяє територію «Сосон Джорджії» від джорджійського шосе № 47, я зайшов і трохи там усередині затримався.

Того вечора я добре попоїв, трохи подивився телевізор і рано пішов спати. Багацько було ночей, коли я прокидався і плентався донизу, в кімнату з телевізором, де дивився старі кіна по «Америкен Муві Ченел». Але не минулої ночі — минулої ночі я спав, як убитий, і не мав жодних снів, що переслідували мене, відколи я почав свої авантюристські мандри теренами літератури. Уся та писанина, мабуть, виснажила мене; я вже, знаєте, не такий молоденький, як колись.

Коли ж прокинувся й побачив, що латка сонця, яка о шостій ранку зазвичай лежить на підлозі, перемістилася аж у ноги мого ліжка, я поспіхом викотився з нього, такий стривожений, що майже не помітив спалаху артритного болю в колінах і щиколотках. Щонайшвидше вдягнувся й поквапився коридором до вікна, яке виходить на паркувальний майданчик для персоналу, сподіваючись, що місце, на якому Долан ставить свій «шевроле», буде досі порожнім. Інколи він спізнювався на цілих півгодини…

Не пощастило. Машина була на місці, іржаво поблискувала в променях ранішнього сонця. Тому що цими днями в містера Долана з’явилася причина приїжджати вчасно, чи не так? Так. Старий Полик Еджкомб кудись лазить рано-вранці, старий Полик Еджкомб щось там мудрує, і містер Бред Долан має намір з’ясувати, що саме. «Що ти там робиш, Полику? Відповідай». Імовірно, він уже мене виглядав. Найрозумніше було б залишатися в будинку… от тільки я не міг.

— Поле?

Я так рвучко розвернувся, що ледь не впав. Але то була моя подруга Елейн. Її очі розширилися, і вона виставила вперед руки, наче хотіла мене підхопити. На щастя для неї, я втримав рівновагу; у Елейн жахливий артрит, я б її навпіл переломив, як суху гіллячку, якби впав на її руки. Романтика не вмирає, коли перетинаєш кордон того дивного краю, що лежить за межею вісімдесяти років, але про всі ті нісенітниці з «Віднесених вітром» можете забути.

— Вибач, — мовила вона. — Я не хотіла тебе налякати.

— Та нічого, — кволо всміхнувся я до неї, — це будить краще, ніж холодна вода в обличчя. Треба тебе найняти, аби щоранку таке робила.

— Ти дивився, чи там його машина, так? Машина Долана.

Обманювати її сенсу не було, тому я кивнув.

— Хотів би я бути впевненим, що він у західному крилі. Мені б вийти ненадовго, але я не хочу, щоб він мене побачив.

Елейн усміхнулася — примарою тієї пустотливої усмішки шалапутного дівчиська, яким колись була.

— Усюди пхає свого носа, негідник, правда?

— Так.

— У західному крилі його нема. Я вже була на сніданку, соньку, і можу тобі сказати, де він, бо підглядала. Він на кухні.

Я розгублено подивився на неї. Я знав, що Долан допитливий, але щоб настільки…

— А ти не можеш відкласти ранкову прогулянку? — спитала Елейн.

Я задумався.

— Та, мабуть, міг би, але…

— Не слід.

— Так. Не слід.

«А зараз, — подумав я, — вона спитає, куди я ходжу і що такого збіса важливого там у лісі роблю».

Та вона не спитала. Тільки ще раз обдарувала мене тією пустотливою усмішкою. Вона здавалася дивною й абсолютно чудесною на її занадто виснаженому і зболеному обличчі.

— Ти знаєш містера Гауленда? — спитала вона.

— Авжеж, — кивнув я, хоча нечасто його бачив; він жив у західному крилі, а в «Соснах Джорджії» це майже як сусідня країна. — А що?

— Знаєш, що в ньому особливого?

Я тільки головою похитав.

— Містер Гауленд, — усмішка Елейн поширшала, — один з п’яти мешканців «Сосон Джорджії», якому дозволено курити. Це тому, що він тут мешкав ще до того, як змінилися правила.

«Дідусева поправка», — подумав я. Чи ж було для неї більш відповідне місце, ніж будинок для старих?

Елейн засунула руку в кишеню смугастої синьо-білої сукні й до половини витягла два предмети: сигарету й коробку сірників.

— Зелена крадіжка, червона крадіжка, — проспівала вона переливчасто й кумедно, — крихітка Еллі намочить ліжко.

— Елейн, що…

— Проведи стареньку дівчинку донизу, — вона сховала сигарету й сірники назад у кишеню й узяла мене за руку вище ліктя своєю вузлуватою рукою. Ми рушили коридором. А поки йшли, я вирішив здатися й цілковито довіритися їй. Вона була старенька і крихка, але не дурна.

Коли ми спускалися сходами, обережно, наче дві скляні старожитності, якими й стали, Елейн сказала:

— Чекай біля підніжжя. Я піду в західне крило, до туалету в коридорі. Ти ж знаєш, про який я туалет кажу, правда?

— Так, — кивнув я. — Той, що біля процедурного. Але навіщо?

— Я вже понад п’ятнадцять років не курила, — відповіла вона, — але сьогодні вранці хочеться цигарку. Не знаю, скільки разів я встигну попихкати, доки не спрацює детектор диму. Але маю намір це з’ясувати.

Я дивився на неї, все ширше розплющуючи очі від захвату, і думав про те, як же вона нагадує мою дружину. Джен могла зробити достоту те саме. Елейн озирнулася на мене, грайливо усміхаючись. Я огорнув її шию ззаду своєю долонею, підтягнув обличчя до свого й легко поцілував у губи.

— Я люблю тебе, Еллі.

— О, які гучні слова, — але помітно було, що вона втішена.

— А як же Чак Гауленд? — спитав я. — У нього будуть неприємності?

— Ні, бо він у кімнаті з телеком, дивиться «Доброго ранку, Америко» з двома дюжинами наших. А я збираюся непомітненько шаснути звідси одразу ж, як детектор диму увімкне сигналізацію західного крила.

— Жінко, тільки дивись не впади й не нашкодь собі. Я собі не прощу, якщо…

— Ой, та не нервуйся ти даремно. — І цього разу вона мене поцілувала. Любов серед руїн. Декому з вас це, напевно, здається смішним, а декому — безглуздим. Але ось що я вам скажу, друже: дивна любов — це краще, ніж повна її відсутність.

Я провів її поглядом. Елейн ішла, ступаючи повільно і штивно (але на ціпок вона спирається лише в дощові дні, та й то лише тоді, коли біль нестерпний; це одна з її марнославних примх). А я чекав. Спливло п’ять хвилин, потім десять, і коли я вже вирішив, що вона або втратила мужність, або виявила, що батарейка детектора диму в туалеті розрядилася, в західному крилі залунала пожежна сигналізація — гучно задзижчала-заторохкотіла.

Я одразу ж рушив у бік кухні, але повільно — не було причини квапитися, доки не пересвідчуся, що Долан забрався з моєї дороги. З телекімнати (тут її величають Ресурсним Центром — оце безглуздо) полинуло ґелґотіння, і старигані, більшість із яких досі були в халатах, висипали в коридор подивитися, що там. Я зрадів, побачивши серед них Чака Гауленда.

— Еджкомбе! — прохрипів Кент Ейвері, однією рукою спираючись за ходунок, а іншою нав’язливо торсаючи себе за пах піжамних штанів. — Це справжня тривога чи знов фальшива? Що скажеш?

— Ніяк не можу знати, — відповів я.

Приблизно в той самий час троє санітарів підтюпцем пробігли повз нас, усі — в бік західного крила, а старим, що збилися докупи біля дверей телекімнати, крикнули, щоб зайшли всередину й чекали сигналу «все чисто». Третім вервечку замикав Бред Долан. Пробігаючи, він навіть не глянув на мене, і це потішило мене понад усяку міру. Коли я вже йшов у бік кухні, мені подумалося, що команда Елейн Коннеллі — Пол Еджкомб успішно зіграла б проти дюжини Бредів Доланів, з півдюжиною Персі Ветморів на додачу.

Кухарі на кухні продовжували незворушно прибирати після сніданку, не звертаючи ані найменшої уваги на завивання пожежної сигналізації.

— О, містере Еджкомб, — угледівши мене, сказав Джордж. — Здається, вас Бред Долан шукав. Власне, ви щойно з ним розминулися.

«Пощастило мені», — подумав я. Але вголос відповів, що пошукаю містера Долана пізніше. І спитав, чи залишилися від сніданку грінки.

— Авжеж, — кивнув Нортон, — але вони холоднющі, як камінь. Щось ви пізно сьогодні.

— Так, — погодився я, — але їсти хочеться.

— Зачекайте хвилину, я вам свіжих підсмажу, гаряченькі будуть, — і Джордж потягнувся до хліба.

— Та ні, я й холодну пожую, — сказав я. А коли він вручив мені кілька скибок (зі спантеличеним виглядом — обидва кухарі були спантеличені), я поквапився до дверей, знову почуваючись хлопчиськом, який прогулює школу і втікає на риболовлю, сховавши за пазухою сорочки сендвіч із варенням.

За дверима кухні я несамохіть роззирнувся навкруги, шукаючи поглядом Долана. А не побачивши нічого тривожного, поспішив через поле для крокету й гольф-майданчик, дорогою гризучи грінку. Вже в затишку лісових хащів я трохи сповільнив ходу. Ішов стежкою і зловив себе на тому, що думками повертаюся до наступного дня після страхітливої страти Едуарда Делакруа.

Того ранку я розмовляв із Гелом Мурзом, і він сказав мені, що пухлина мозку змушує Мелінду брудно лаятися… пізніше моя дружина назвала це (доволі нерішуче, бо насправді не була певна, чи це воно) синдромом Туретта. Тремтіння в його голосі, помножене на спогад про те, як Джон Коффі зцілив мене від інфекції сечових шляхів, а ручну мишу Делакруа — від перелому хребта, зрештою підштовхнуло мене до тієї межі, яка пролягає між появою думки й початком дій.

І було ще одне. Пов’язане з руками Джона Коффі та моїм черевиком.

Тому я скликав до себе людей, з якими працював, людей, яким довіряв своє життя протягом усіх тих років: Діна Стентона, Гаррі Тервілліґера, Брутуса Говелла. Вони приїхали на обід до мене додому наступного дня після страти Делакруа і принаймні слухали мене, коли я викладав їм свій план. Авжеж, вони всі знали, що Коффі зцілив мишу; Брутал бачив це на власні очі. Тож коли я припустив, що інше чудо може статися, коли ми відвеземо Джона Коффі до Мелінди Мурз, вони не висміяли мене. Найтривожніше питання зачепив Дін Стентон: що, як Джон Коффі втече під час нашої польової поїздки?

«Що, як він уколошкає когось іншого? — спитав Дін. — Я не хочу втрачати роботу, і в тюрму не хочу. В мене жінка й діти, для яких я мушу добувати хліб. Але все це і близько не зрівняється з тим, як я не хочу мати на своїй совісті ще одну мертву дівчинку».

Тоді запала мовчанка, і всі вони дивилися на мене, чекаючи, що я відповім. Я знав, що все зміниться, якщо я висловлю те, що крутиться в мене на язиці; ми сягнули тієї критичної позначки, за якою вороття, скоріше за все, буде неможливим.

Хоча для мене вороття вже було неможливим. Я розтулив рота і сказав: