Зелена миля

11

Я був у нормальному стані, поки не дістався домівки. На той час уже розгорівся світанок, щебетали пташки. Я припаркував свою колимагу, вибрався з неї, піднявся сходами заднього ґанку, і раптом на мене вдруге за все життя накотило страшне відчуття горя. Його викликала думка про те, як він боявся темряви. Я згадав про нашу першу зустріч, як він спитав, чи залишаємо ми на ніч світло увімкненим, і ноги мене зрадили. Я сів на ґанок, поклав голову на коліна й розплакався. Відчуття було таким, наче плачу не за Джоном, а за нами всіма.

Надвір вийшла Дженіс, сіла поряд зі мною. Обійняла мене за плечі.

— Ти ж не завдав йому більшого болю, ніж вимушений був, так?

Я похитав головою — ні.

— І він хотів піти.

Я кивнув.

— Ходімо всередину, — сказала вона, допомагаючи мені підвестися. Це нагадало мені, як Джон допоміг, коли ми помолилися разом. — Ходімо, вип’єш кави.

Так я і зробив. Минув перший ранок, потім перший день, потім була перша зміна на роботі. Час забирає все, хочеш ти цього чи ні, час усе відносить геть, і зрештою залишається тільки темрява. Часом у тій темряві ми зустрічаємо інших, а часом втрачаємо їх знову. Це все, що я знаю, крім того, що це сталося 1932 року, коли в’язниця штату була ще в «Холодній горі».

І електричний стілець там був, звісно, теж.