Зелена миля

1

Я сидів на сонячній терасі «Сосон Джорджії» з батьковою чорнильною ручкою в руці. Час перестав існувати, доки я пригадував ту ніч, коли ми з Гаррі та Бруталом вивезли Коффі з Милі й доправили до Мелінди Мурз, намагаючись врятувати їй життя. Я написав про те, як ми підпоїли Вільяма Вортона, який забрав собі в голову, що він — друге пришестя Малюка Біллі; про те, як ми запакували Персі в гамівну сорочку й укинули в гамівну кімнату наприкінці Зеленої милі; про нашу дивну нічну вилазку, жахливу і п’янку водночас, та диво, що стало її наслідком. Ми побачили, як Джон Коффі вирвав жінку з лап смерті, не відволік від краю могили, а витяг, як нам усім здалося, із самого її дна.

Я писав і майже зовсім не помічав сосноджорджійської подоби життя, яке вирувало довкола мене. Старі люди спустилися на вечерю, потім перебазувалися в Ресурсний центр (так, можете усміхнутися) отримувати вечірню дозу ситкомів. Невиразно пригадую, що моя подруга Елейн принесла мені сендвіч, і я їй подякував, і з’їв його, але не зможу вам з певністю сказати, яка то була година вечора чи з чим був той сендвіч. Моя свідомість майже цілком перенеслася в 1932 рік, коли ми свої сендвічі купували з євангелізованого візка Старого Ту-Ту: холодну свинину по п’ять центів, консервовану яловичину — по десять.

Пам’ятаю, як на будинок спускалася тиша, коли релікти минулих епох, які там жили, готувалися до наступної ночі неміцного тривожного сну; я чув, як Мікі — може, й не найкращий санітар будинку, але вже точно найдобріший — співає своїм гарним тенором «Долину червоної ріки»[70], роздаючи всім вечірні пігулки. «З цієї долини, як кажуть, ти підеш… Нам бракуватиме твоїх ясних очей і усмішки чарівної». Ця пісня знову нагадала мені про Мелінду й про те, що вона сказала Джонові після того, як сталося диво. «Ви мені снилися. Снилося, що ви блукаєте в темряві, і я блукала теж. Ми знайшли одне одного».

У «Соснах Джорджії» запанувала тиша, північ настала й пішла, а я все писав. Дістався того моменту, коли Гаррі нагадав нам, що ми справді без пригод повернули Джона до тюрми, але на нас ще чекає Персі. «Вечір не скінчився, бо нам ще з ним розбиратися», — приблизно так сказав тоді Гаррі.

На цьому місці довжелезний день орудування батьковою ручкою нарешті дався взнаки. Я її поклав — лише на кілька секунд, подумав я, розімну отерплі пальці, — а потім схилив голову на руку й заплющив очі, щоб дати їм перепочинок. А коли знову розплющив і підвів голову, крізь вікна на мене зирило яскраве ранкове сонце. Поглянув на годинник і побачив, що вже по восьмій. Я проспав, поклавши голову на руки, наче старий п’яниця, годин із шість, не менше. Кривлячись, я підвівся і спробував розім’яти спину, щоб хоч трохи повернути її до життя. І вже подумував спуститися на кухню, взяти грінок і вирушити на ранкову прогулянку, та погляд упав на аркуші списаного дрібним почерком паперу, що розсипалися по столу. І враз я вирішив трохи відкласти прогулянку. Так, у мене був обов’язок, але він зачекає, та й гратися з Бредом Доланом у хованки того ранку не хотілось аж ніяк.

Замість прогулянки я допишу свою оповідь. Іноді краще наполегливо йти вперед, хай навіть розум і тіло несамовито протестують. Часом це єдиний спосіб дійти до кінця. А головний мій спогад того ранку — те, як відчайдушно я намагався звільнитися від привида Джона Коффі.

— Гаразд, — сказав я. — Ще одна миля. Але спершу…

Я подався до туалету в кінці коридору на другому поверсі. А доки стояв над унітазом і відливав, то ненароком глянув угору, на детектор диму на стелі. Це нагадало мені про Елейн і про те, як вона відвернула увагу Долана, щоб я зміг напередодні вислизнути на свою прогулянку й виконати обов’язок. Закінчував пісяти я з широчезною усмішкою на обличчі.

На сонячну терасу повернувся, вже почуваючись значно краще (і значно комфортніше в нижніх регіонах). Хтось — без сумніву, Елейн — поставив поряд із моїми сторінками заварник із чаєм. Я пив жадібно, влив у себе спершу одну чашку, потім другу, ще навіть до того, як сів за стіл. Потім опустився на стілець, зняв ковпачок із ручки й узявся писати знову.

І щойно я поринув у свою розповідь, як на мене лягла чиясь тінь. Я підвів погляд і відчув, як у животі все стискається. Між мною та вікном стояв Долан. І шкірився.

— Полику, я заскучав, коли ти не пішов на ранкову прогулянку, — сказав він, — тому дай, думаю, прийду сюди, гляну, що ти тут поробляєш. Подивлюся, чи ти, бува, не захворів.

— У вас таке велике серце, завширшки з милю, — відповів я. Голос звучав нормально, принаймні поки що, але серце гупало важко. Я боявся його, але навряд чи те усвідомлення було цілковито новим. Він нагадував мені Персі Ветмора, а того я ніколи не боявся… але з Персі я мав справу, коли був ще молодим.

Бредова усмішка стала ширша, але від того аж ніяк не приємніша.

— Мені от розказали, що ти всю ніч тут просидів, Полику, писав свій рапортик. А так не годиться. Таким старим пердунам, як ти, треба спати, аби бути красивими.

— Персі… — почав я, та, побачивши, як його лоб перерізала зморшка, усвідомив свою помилку. Глибоко вдихнув повітря й почав ще раз. — Бреде, що ви проти мене маєте?

У його очах з’явився спантеличений, а може, навіть занепокоєний вираз. Але вишкір повернувся.

— Діду, — сказав він, — може, мені просто пика твоя не подобається. Так, а шо ти там пишеш? Де поховати, як умреш?

Він посунув уперед, витягуючи шию. Я накрив рукою сторінку, над якою саме трудився. А решту аркушів почав згрібати вільною рукою, зіжмакуючи деякі, щоб якнайшвидше сховати їх під пахвою, в безпеці.

— Ну, ну, — наче до малої дитини звертаючись, сказав Бред, — так не піде, дідуганчику солоденький. Коли Бред хоче подивитися, то Бред подивиться. Можеш у цьому навіть на херову мить не сумніватися.

Його рука, молода й огидно сильна, зімкнулася на моєму зап’ястку, стиснула його. Гострі зуби болю гризонули мене за руку, і я застогнав.

— Пусти, — тільки й зміг вичавити з себе.

— Коли даси подивитися, — відповів він, більше не всміхаючись. Однак його обличчя світилося радістю — тією втіхою, якої зазнають люди, що люблять бути поганими. — Полику, дай подивитись. Я хочу знати, що ти там пишеш. — Моя рука почала сповзати зі сторінки. З нашої подорожі з Джоном крізь тунель під дорогою. — Я хочу побачити, чи є там про те, куди ти…

— Облиште цього чоловіка.

Голос пролунав як удар батога, що розтинає повітря гарячої сухої днини… і з того, як підскочив Бред Долан, можна було подумати, що націлений той батіг був на його дупу. Він відпустив мою руку, вона гупнула на папір, і ми обидва звернули погляди до дверей.

Там стояла Елейн Коннеллі, і вигляд у неї був посвіжілий та сильний. Я вже давно її такою не бачив. Убрана була в джинси, що підкреслювали її вузькі стегна й довгі ноги; волосся перевите блакитною стрічкою. У змучених артритом руках Елейн тримала тацю — сік, яєчня-бовтанка, грінка, знову чайничок. І очі в жінки палали.

— Що це ви надумали? — спитав Бред. — Йому не можна тут їсти.

— Можна, і він їстиме, — тим самим сухим командним тоном відповіла вона. Я ще ніколи такого від неї не чув, але тієї миті щиро зрадів почутому. Я шукав у її очах страх, але не побачив ані крихти — лише лють. — А ви заберетеся звідси, і зробите це до того, як ваша тарганяча надокучливість посилиться до рівня трохи огиднішого паразита — щуруса американуса, наприклад!

Санітар зробив крок до неї. Він здавався невпевненим у собі й страшенно розлюченим водночас. Я подумав, що це небезпечне поєднання, проте Елейн із його наближенням і бровою не повела.

— Зуб даю, що знаю, хто запустив ту кляту димову сигналізацію, — загрозливо промовив Долан. — То могла бути одна стара сука з кривими лапами замість рук. Ану вийди звідси. Ми з Поликом ще не договорили!

— Для вас він містер Еджкомб, — з притиском відповіла Елейн, — а якщо я ще раз почую, як ви називаєте його Поликом, я обіцяю, що з роботою тут, у «Соснах Джорджії», ви можете попрощатися, містере Долан.

— Та за кого ти себе маєш? — Він нависав над нею й намагався розсміятися, але це йому не дуже вдавалося.

— Я себе маю, — спокійно відповіла вона, — за бабусю чоловіка, який нині обіймає посаду спікера Палати представників штату Джорджія. Чоловіка, який любить своїх родичів, містере Долан. Особливо стареньких родичів.

Усмішка зійшла з його обличчя так само, як написане зникає зі шкільної дошки, стерте вологою губкою. Я побачив невпевненість, розмисли про те, що вона блефує, страх, що не блефує, і проблиск логічного припущення: це ж легко перевірити, вона мусить про це знати, а отже, каже правду.

Раптом я розсміявся. І попри те, що мій сміх іржаво рипів, він був доречним. Бо я згадав, скільки разів Персі Ветмор погрожував нам своїми впливовими родичами, ще в ті давні погані часи. І ось уперше за моє довге-предовге життя ця погроза пролунала знову… але цього разу вона лунала на мою користь.

Бред Долан розлючено зирнув на мене, потім перевів погляд на Елейн.

— Я серйозно, — сказала вона. — Спочатку думала не чіпати вас. Я стара, так здавалося простіше. Та коли погрожують моїм друзям, не можу сидіти склавши руки. Вимітайтеся звідси. І щоб я не чула більше ні слова.

Його губи ворухнулися, наче в риби, — о, як він хотів промовити ще одне слово (може, те, що римується зі словом «падлюка»). Але не промовив. Тільки востаннє нагородив мене лихим поглядом і широкими кроками пройшов повз Елейн у коридор.

Довгим уривчастим зітханням я видихнув із грудей повітря, а Елейн поставила переді мною тацю, а потім умостилася навпроти.

— Твій онук справді спікер Палати? — запитав я.

— Так, справді.

— Тоді чому ти тут?

— Спікерові парламенту вистачає владних повноважень на те, щоб розбиратися з такими тарганами, як Бред Долан, але розбагатіти від цього він не може, — зі сміхом відповіла вона. — Крім того, мені тут подобається. Тут гарне товариство.

— Вважатиму, що це комплімент, — сказав я. І я справді так вважав.

— Поле, з тобою все гаразд? У тебе такий стомлений вигляд. — Вона простягнула руку понад столом і відгорнула волосся з мого лоба та брів. Її пальці були скоцюрблені, але дотик приємно холодив шкіру. На мить я заплющив очі. А коли знову їх розплющив, то вже дещо вирішив.

— Я в порядку. І майже закінчив. Елейн, почитаєш? — Я простягнув їй аркуші, які так незграбно позмітав зі столу. Напевно, вони переплуталися — Долан справді дуже мене налякав, — але я їх пронумерував, тож вона могла швидко поскладати в правильному порядку.

Елейн задумливо на мене подивилася, не беручи того, що я пропонував.

— Ти вже дописав?

— Уже готове ти до обіду читатимеш, — відповів я. — Авжеж, якщо взагалі зможеш розібрати, що я там накарлючив.

Після цього вона взяла сторінки й придивилася до них.

— У тебе дуже гарний почерк, навіть коли помітно, що рука втомилася, — похвалила вона. — Розбирати його буде неважко.

— А коли ти дочитаєш, я якраз допишу. До кінця зможеш дочитати за півгодини чи десь так. А потім… якщо в тебе ще буде бажання… я б хотів тобі дещо показати.

— Це щось стосується того місця, куди ти ходиш вранці й увечері?

Я кивнув.

Розмірковувала Елейн, здавалося, довгенько, та потім сама кивнула й підвелася, з аркушами в руці.

— Піду на задній двір, — сказала вона. — Сонечко сьогодні дуже тепле.

— І дракона переможено, — додав я. — Цього разу — прекрасною дамою.

Усміхнувшись, вона нахилилася й поцілувала мене в лоба, у те чутливе місце, від якого в мене завжди розбігалися тілом мурашки.

— Будемо сподіватися, — сказала. — Але, як показує мій досвід, таких драконів, як Бред Долан, важко спекатися. — Трохи повагавшись, Елейн додала: — Щасти тобі, Поле. Маю надію, тобі вдасться перемогти те, що тебе терзає.

— Я теж на це сподіваюся, — відповів я. І подумав про Джона Коффі. «Було вже не помогти, — сказав тоді Джон. — Я пробував, але було запізно».

Я з’їв яєчню, яку вона принесла, випив сік, грінку відсунув на потім. А тоді взяв зі столу ручку й заходився знову писати, востаннє, як хотілося сподіватися мені.

Одна остання миля.

Зелена.