Зелена миля

4

Того вечора, перед тим як піти з роботи, я домовився з Бруталом, що він прикриє мене наступного дня, якщо я трохи запізнюся. А прокинувшись уранці, я поїхав на північ, у Тефтон, округ Трапінґус.

— Щось мені не дуже подобається, як ти переймаєшся цим Коффі, — сказала мені дружина, вручаючи пакунок із наготовленим обідом (Дженіс ніколи не була прихильницею придорожніх забігайлівок, де продавали гамбургери; вона казала, що в кожній із них чигає шлунковий біль). — Поле, на тебе це зовсім не схоже.

— Я не переймаюся ним, — відповів я. — Просто цікаво, от і все.

— Досвід підказує, що одне призводить до іншого, — ущипливо промовила Дженіс і зі смаком сердечно цмокнула мене в губи. — Вигляд у тебе набагато кращий, хоч на цьому спасибі. Бо ти змусив мене понервувати. Не боляче вже пісяти? Вилікувався?

— Вилікувався, — підтвердив я й вирушив у путь, наспівуючи пісеньки на кшталт «Ось, Джозефіно, моя крилата машина»[35] і «Ми при грошах»[36], щоб не нудьгувати.

Спершу я навідався в офіс «Тефтон Інтеллідженсер», і там мені повідомили, що Берт Гаммерсміт, той чоловік, якого я шукав, найпевніше, зараз в окружному суді. У суді мені повідомили, що Гаммерсміт був, але поїхав, коли через прорив труби перенесли засідання — розгляд справи про зґвалтування (на шпальтах «Інтеллідженсера» той злочин називатимуть «нападом на жінку», бо саме так усе й відбувалося, доки на сцену не вийшли Рікі Лейк і Карні Вілсон). Гадали, що він поїхав додому. Як туди доїхати, я спитав на путівці, такому нерівному й вузькому, що з острахом наважився рушити ним на своєму «форді». І знайшов-таки того, кого шукав. Гаммерсміт написав більшість репортажів із суду над Коффі, і саме від нього я й почув більшу частину деталей про те нетривале полювання, коли упіймали Коффі. Деталей, яких «Інтеллідженсер» вирішив не друкувати, бо вони були надто бузувірськими, ось що я маю на увазі.

Місіс Гаммерсміт була молодою жінкою зі змученим гарним обличчям і руками, червоними від господарського мила. Вона не поцікавилась, у якій справі я приїхав, просто провела мене через будиночок, яким ширилися апетитні пахощі випічки, на задній ґанок, де з пляшкою газованки в одній руці та нерозгорнутим журналом «Ліберті» на колінах сидів її чоловік. За будинком було маленьке подвір’я, не рівне, а трохи положисте. На дальньому його кінці скублися через гойдалку і сміялися двоє дітлахів. З ґанку годі було розібрати, якої вони статі, але мені здалося, що то хлопчик і дівчинка. Може, навіть двійнята, що змушувало по-новому подивитися на роль їхнього батька (хай там якою незначною вона була) у судовому процесі над Коффі. Трохи ближче, як острівець посеред загидженого клаптя голої, втрамбованої на вигляд землі, стояла собача буда. Песика ніде не було видно; днина знову була несезонно гарячою, і я здогадувався, що він кимарить усередині.

— Берте, гості до тебе, кумпанія вам буде, — сказала місіс Гаммерсміт.

— То добре, — він позирнув на мене, глянув на дружину і знову перевів погляд на малечу, біля якої явно перебувало його серце. То був худорлявий чоловік, ледь не хворобливо худорлявий, наче щойно почав одужувати після важкої недуги, з поріділим волоссям. Дружина несміливо торкнулась його плеча червоною, набряклою від прання рукою. Він не подивився, не торкнувся її своєю рукою, і за мить жінка руку прийняла. У мене виникло скороминуще враження, що вони більше схожі на брата й сестру, ніж на чоловіка й дружину. Йому дістався розум, їй — гарна зовнішність, але жоден із них не уник якоїсь основоположної подібності, спадковості, від якої нікуди не дінешся. Однак згодом, уже дорогою додому, я зрозумів, що вони зовсім не були між собою подібні; схожими одне на одного їх зробили наслідки стресу і тривкої журби. Аж дивно, як біль позначається на наших обличчях і надає їм родинних рис.

Вона спитала:

— Ви хочете щось випити, містере…

— Еджкомб. Пол Еджкомб. Дякую. Прохолодний напій — було б чудово, мем.

Жінка зайшла всередину. Я простягнув руку Гаммерсміту, той коротко потиснув. Його рукостискання було млявим і холодним. Він так і не відвів погляду від дітей, що гралися в глибині двору.

— Містере Гаммерсміт, я головний наглядач блока Е у в’язниці «Холодна гора». Це…

— Я знаю, де вона, — у погляді, яким він позирнув на мене, нарешті з’явилася цікавість. — Це ж треба… головний вертухай Зеленої милі стоїть на моєму задньому ґанку, великий, як саме життя. Ви подолали п’ятдесят миль, аби поговорити з єдиним репортером місцевої газетки? Що вас привело?

— Джон Коффі, — відповів я.

Здається, я очікував сильної реакції (на задвірках свідомості в мене міцно засіли діти, що могли бути близнюками… і собача буда, мабуть, теж; у Деттериків був пес), але Гаммерсміт лише брови підвів і відпив свого напою.

— Коффі тепер ваша проблема, чи не так? — спитав чоловік.

— Проблем як таких він не створює. Не любить темряви, багато плаче, але в нашій роботі таке проблемами не назвеш. І гірше буває.

— Плаче багато, кажете? Що ж, йому є над чим поплакати, скажу я вам. Враховуючи, що він скоїв. Що ви хочете дізнатися?

— Усе, що ви можете мені розказати. Ваші статті в газеті я читав, тому насправді я, мабуть, хотів би почути те, чого в них не було.

Він зиркнув на мене. Холодно, скоса.

— Те, який вигляд мали ті дівчатка? Що саме він з ними робив, в усіх подробицях? Таке вам цікаво, містере Еджкомб?

— Ні, — стараючись, щоб голос звучав рівно, відказав я. — Ні, сер, мене цікавлять не дівчатка Деттерик. Бідолашні крихітки вже в могилі. Але Коффі ще не там — поки що. От він мене й цікавить.

— Гаразд, — сказав Гаммерсміт. — Беріть собі крісло й сідайте, містере Еджкомб. Пробачте, якщо я різкувато відповів, але на своїй службі я нерідко стикаюся зі стерв’ятниками. Чорт, та мене й самого часто так називають. Просто хотів переконатися, що ви не з таких.

— Переконалися?

— Думаю, так, — ледве не байдужим тоном відповів він. Історію, яку він мені розказав, я вже переповів на попередніх сторінках — про те, як місіс Деттерик побачила порожню веранду, про сітчасті двері, зірвані з горішньої петлі, ковдри, зібгані в кутку, і кров на східцях; як її син і чоловік кинулися навздогін викрадачеві; як пошуковий загін спершу натрапив на них, а вже зовсім скоро — і на Джона Коффі. Як Коффі сидів на березі річки й голосив, тримаючи на масивних руках маленькі тільця, схожі на великих ляльок. Репортер, худий, як тріска, у своїй білій сорочці з відкритим коміром і сірих штанях, говорив тихим безбарвним голосом… але при цьому не зводив погляду з двох дітей, що скублися, сміялися й по черзі гойдалися на гойдалці там унизу, в затінку біля підніжжя схилу. Десь на середині розповіді повернулася місіс Гаммерсміт із пляшкою домашнього рутбіру — холодного, міцного і смачнющого. Якийсь час послухавши, вона перебила — кличучи дітей додому, бо от-от вийматиме з духовки печиво.

— Зараз, мамо! — гукнув у відповідь дівчачий голос, і жінка знову зайшла в будинок.

Завершивши свою розповідь, Гаммерсміт сказав:

— То навіщо вам це все знати? Мене ніколи не удостоював візитом жоден наглядач із Великого Дому, це вперше.

— Я вже вам сказав…

— Допитливість, так. Бува, людям стає цікаво, я знаю, я навіть Богу за це дякую, бо без цього я б вилетів з роботи й мусив по-справжньому працювати, аби заробити на життя. Але п’ятдесят миль — це задовгий шлях для задоволення простої цікавості, особливо коли останні двадцять — майже бездоріжжя. Тому як щодо того, щоб сказати правду, Еджкомбе? Я вдовольнив вашу цікавість, а тепер ви задовольніть мою.

«Що ж, — міг сказати я, — у мене була інфекція сечових шляхів, а Джон Коффі приклав до мене руки і зцілив. Це зробила людина, яка зґвалтувала й убила тих двох дівчаток. Тому, звісно, мені стало цікаво, що він і хто він. Будь-кому на моєму місці стало б цікаво. Я навіть подумав, що, може, Гомер Крайбус і помічник шерифа Роб Мак-Ґі не того взяли. Попри те, що всі докази проти нього, я сумніваюся. Бо в мене образ людини, в руках якої зосереджено таку силу, не в’яжеться з ґвалтівником і вбивцею дітей».

— Мене цікавлять насамперед дві речі, — натомість сказав я. — По-перше, чи скоював він щось подібне раніше.

І тут Гаммерсміт розвернувся до мене обличчям. У його очах раптом спалахнула цікавість, і я побачив, що він таки недурний мужик. Може, навіть дуже розумний, у свій власний тихий і непомітний спосіб.

— А що? — спитав він. — Еджкомбе, що вам відомо? Він щось казав?

— Нічого. Але людина, яка таке скоює, зазвичай робить це не вперше. Їм це припадає до смаку.

— Так, — погодився він. — Авжеж. Їм до смаку, безперечно.

— І от я подумав, що можна було б глянути на його біографію й дізнатися. Такого велетня, та ще й негра до всього, не надто важко відстежити.

— На перший погляд, це легко, але ви помиляєтесь, — сказав Гаммерсміт. — Принаймні у випадку Коффі. Я це знаю точно.

— Ви намагалися?

— Так, але пошук нічого не дав. Було кілька залізничних роботяг, які наче бачили його на станції в Ноксвіллі за два дні до вбивства дівчаток Деттерик. Воно й не дивно; його взяли через річку від колій «Великої Південної», і сюди з Теннессі він, мабуть, поїздом приїхав. Я отримав листа від чоловіка, який розповів, що ранньої весни цього року наймав лисого чорношкірого велетня тягати ящики. Це було в Кентуккі. Я надіслав йому фото Коффі, й він підтвердив, що це саме той чоловік. Але крім цього… — Гаммерсміт знизав плечима й похитав головою.

— Вам це не здається трохи дивним?

— Дуже дивним здається, містере Еджкомб. Таке враження, що він з неба звалився. А від нього самого користі нуль; він не може згадати, що було минулого тижня.

— Ні, не може, — підтвердив я. — І як ви це поясните?

— У нас Депресія, — відказав він, — ось як я це пояснюю. Люди мандрують. Окі[37] хочуть збирати персики в Каліфорнії, біла біднота з задуп’я хоче збирати машини в Детройті, чорні хлопці з Міссісіпі хочуть перебратися до Нової Англії та працювати на взуттєвих чи текстильних фабриках. Усі, як чорні, так і білі, гадають, що перескочать на сусідній клапоть землі — і там-то вже точно буде краще. Клятий американський спосіб. Навіть такого велетня, як Коффі, не помічають, хоч би куди він подався… доки, звісно, він не надумає вбити пару маленьких дівчаток. Маленьких білих дівчаток.

— Ви в це вірите? — спитав я.

Очі на худезному обличчі глянули на мене іронічно.

— Іноді вірю, — відповів він.

Його дружина, вихилившись із кухонного вікна, як машиніст із кабіни локомотива, покликала:

— Діти! Печиво готове! — І повернулась обличчям до мене. — Містере Еджкомб, хочете вівсяного печива з родзинками?

— Мем, я впевнений, що воно смачне, та цього разу відмовлюся.

— Ну дивіться. — І її голова знову зникла у вікні.

— А ви бачили його шрами? — раптово спитав Гаммерсміт. Він досі не зводив погляду зі своїх дітей, що ніяк не могли наважитися покинути гойдалку — навіть заради вівсяного печива з родзинками.

— Так. — Але мене здивувало, що їх бачив репортер.

Угледівши мою реакцію, він розсміявся.

— Великою перемогою адвоката було те, що він змусив Коффі зняти сорочку й показати присяжним ті шрами. Обвинувач, Джордж Пітерсон, протестував, як ненормальний, але суддя дозволив. Проте старий Джордж міг і поберегти дихавку — присяжні в цих краях не купуються на все це психологічне гівно про людей, які не можуть тримати себе в руках, бо їх били в дитинстві. Присяжні вважають, що люди можуть тримати себе в руках. Ця точка зору мені надзвичайно імпонує… але ті шрами все одно були жахнючі. Помітили в них якусь особливість, Еджкомбе?

Я бачив Коффі голим у душі, тому помітив, авжеж; я добре розумів, про що йдеться репортерові.

— Вони всі рвані. Мало не сітчасті.

— Ви розумієте, що це означає?

— Хтось лупив його в дитинстві до напівсмерті, — сказав я. — Коли він ще не виріс.

— Але диявола з нього вибити не змогли, правда ж, Еджкомбе? Краще б пошкодували різок і просто втопили в річці, як приблудне кошеня, ви так не думаєте?

Мабуть, погодитися з цим і просто забратися геть було би ввічливо з мого боку. Але я не зміг. Я бачив його. І відчував. Доторк його рук.

— Він… дивний, — сказав я. — Але справжньої люті й потягу до насильства в ньому я не бачу. Я знаю, як його знайшли, і це важко узгодити з тим, що я день у день бачу в блоці. Містере Гаммерсміт, повірте, я знаю жорстоких людей, схильних убивати й калічити.

Думав я тієї миті, звісно, про Вортона. Вортона, який душив Діна Стентона ланцюгом своїх наручників і лементував: «Уї-ї-ї, хлоп’ятка! А же ж кльова в нас гулянка!»

Гаммерсміт вивчав мене поглядом і всміхався легкою недовірливою усмішкою, яка не надто мені сподобалась.

— Ви сюди приїхали не заради уявлення про те, чи міг він десь іще вбити маленьких дівчаток, — сказав він. — Ви приїхали дізнатися, чи я взагалі вважаю його винним. Правильно? Зізнайтеся, Еджкомбе.

Я проковтнув залишки свого прохолодного напою, поставив пляшку на столик і спитав:

— І що? Вважаєте?

— Діти! — гукнув він до підніжжя пагорба, трохи нахилившись у кріслі. — Ану бігом додому, їсти печиво!

Він знову відкинувся на спинку крісла і глянув на мене. На губах знову заграла посмішечка — та, яка мені не надто сподобалась.

— От що я вам скажу, — мовив він. — Ви тільки уважно слухайте, бо це вам може стати в пригоді.

— Я слухаю.

— У нас був собака, звали його Сер Ґалахад, — відставленим убік великим пальцем він показав на собачу буду. — Добрий пес, не породистий, але лагідний. Спокійний. Завжди радий полизати тобі руку чи принести палицю. Таких дворняжок, як він, удосталь, як гадаєте?

Я знизав плечима, кивнув.

— Багато в чому добрий дворовий пес — як ваш негр, — вів далі Гаммерсміт. — Ви з ним познайомилися, заприязнилися, і у вашому серці виникає любов до нього. Користі з нього особливої нема, але ви його тримаєте при собі, бо думаєте, що він вас любить. Якщо вам пощастить, містере Еджкомб, ви ніколи не спізнаєте іншого. А от нам із Синтією не пощастило.

Він зітхнув — протягло, зі скелетним перестуком, наче вітер ворухнув опале листя. А потім знову показав на собачу буду, і мені стало дивно, чому це я раніше не помітив, що навколо неї витає дух пустки, а також того, що собачі гівняшки побіліли і зверху стали порохнистими.

— Я прибирав за ним, — провадив Гаммерсміт, — і латав дах його хати, щоб дощ не затікав. У цьому Сер Ґалахад теж нагадував вашого героя з Півдня, який не здатен себе доглянути. А тепер я нічого не торкаюся, навіть близько не підходив після того нещасного випадку — якщо це можна назвати випадком. Я пішов туди з рушницею й застрелив його, але відтоді до буди не підходив. Не можу себе змусити. Може, з часом. Поприбираю його срач і розберу хату.

Надійшли діти, і враз мені перехотілося, щоб вони надходили; враз я нічого у світі так не бажав, як того, щоб вони залишалися віддалік. З дівчинкою все було гаразд, а от хлопчик…

Вони потупцяли догори сходами, позирнули на мене, захихотіли й побігли собі далі до дверей кухні.

— Калебе! — покликав Гаммерсміт. — Підійди-но. На секунду.

Дівчинка — безперечно, двійнючка, вони мали бути одного віку — пішла далі, на кухню. А хлопчик підійшов до батька, втупившись у свої черевики. Він знав, що потворний. Мав чотири рочки, здається, але чотири — це вже достатньо, щоб розуміти, що ти потворний. Батько взяв сина за підборіддя двома пальцями і спробував підвести обличчя. Спершу хлопчик опирався, та коли батько сказав: «Синку, будь ласка», — ніжно, лагідно, з любов’ю, він здався.

Велетенський, на півобличчя шрам виходив із його волосся, перетинав невидюще й байдуже закочене догори око і спускався до кутика рота, назавжди викривленого в гидкому всезнайському посміхові азартного гравця чи, може, сутенера. Одна щічка була гладенька й гарна; інша бугрилася пеньком дерева. Я здогадався, що в ній була діра. Хоч і загоїлась.

— Одне око в нього лишилося, — сказав Гаммерсміт, ніжно, самими пучками пальців погладжуючи горбкувату щічку дитини. — Мабуть, йому пощастило, бо не осліп. Ми стаємо на коліна й дякуємо Богові принаймні за це. Ге, Калебе?

— Так, сер, — сором’язливо відповів хлопчик. Хлопчик, якого безжально й зі сміхом битимуть на гральному майданчику глузливі хулігани впродовж усіх років навчання; хлопчик, якого ніколи не запросять погратися в пляшечку чи пошту і який, швидше за все, ніколи не спатиме з жінкою, не купованою за гроші, коли доросте до віку чоловічих потреб; хлопчик, який завжди стоятиме за межами теплого осяйного кола однолітків; хлопчик, який дивитиметься на себе у дзеркало наступні шістдесят-сімдесят років і думатиме: «Почвара, почвара, почвара».

— Біжи на кухню, поїж печива, — сказав батько й поцілував свого сина у вищирені губи.

— Так, сер, — і Калеб майнув усередину.

Із задньої кишені штанів Гаммерсміт витяг носовичок і промокнув ним очі — сухі, але, думаю, він уже звик до того, що вони мокрі.

— Собака вже був у нас, коли діти народилися, — сказав він. — Я завів його в хату, щоб понюхав їх, коли Синтія приїхала з ними з пологового, і Сер Ґалахад лизав їм рученята. Малесенькі долоньки. — Він кивнув, наче хотів сам собі це підтвердити. — Він грався з ними; лизав Арден личко, поки вона не починала хихотіти. Калеб тягав його за вуха, а коли тільки вчився ходити, то чеберяв подвір’ям, тримаючи Сера Ґалахада за хвіст. Пес ніколи на нього навіть не гарчав. Ні на нього, ні на неї.

І тут полилися сльози; він промокнув їх на автоматі, як людина, в якої за плечима велика практика.

— Причини не було, — сказав він. — Калеб його не вдарив, не накричав на нього, нічого не зробив. Я знаю. Я був поряд. Якби мене там не було, малий би, напевно, загинув. Усе сталося з доброго дива, містере Еджкомб. Обличчя дитини просто опинилося перед мордою собаки, і Серу Ґалахаду на думку спало — якщо в собак є думки — кинутися і вкусити. Загризти, якщо зможе. Хлопчик був просто перед ним, і пес напав. Те саме сталося і з Коффі. Він опинився поряд, побачив їх на веранді, схопив, зґвалтував і вбив. Ви скажете, що мають бути натяки на подібну його поведінку в минулому, і я розумію, про що вам ідеться, але він міг і не робити такого раніше. Мій пес ніколи раніше не кусався; тільки того єдиного разу. Може, якби Коффі випустили, він би ніколи більше такого не вчинив. Може, й мій пес би більше не кусався. Але мене це не обходило, розумієте. Я взяв рушницю, ухопив його за ошийник і відстрелив йому голову.

Гаммерсміт важко дихав.

— Я освічений, як і всі, містере Еджкомб. У коледжі вчився в Боулінг-Грін, вивчав історію і журналістику, ще й філософію трохи. Я люблю вважати себе освіченим. Люди на Півночі можуть зі мною не погодитись, але я люблю себе називати освіченим. Рабство я б не повернув навіть за весь чай у Китаї. Вважаю, що ми маємо бути гуманними і щедрими у своїх спробах розв’язати расову проблему. Але мусимо пам’ятати, що за наступної нагоди ваш негр укусить знову, так само, як дворняга вкусить, якщо випаде нагода і йому на думку спаде вкусити. Хочете знати, чи він винен, ваш плаксивий містер Коффі, весь укритий шрамами?

Я кивнув.

— О так, — сказав Гаммерсміт. — Він винен. Навіть не сумнівайтеся. І не повертайтеся до нього спиною. Раз чи сотню… чи навіть тисячу разів… ви можете відбутися переляком, але зрештою… — Він підніс розкриту долоню мені до очей і, швидко стуляючи та розтуляючи пальці, показав рукою кусючу пащеку. — Розумієте?

Я знову кивнув.

— Він зґвалтував їх, убив, а опісля пошкодував… але ті дівчатка залишилися зґвалтованими, ті дівчатка залишилися вбитими. Але ви з ним розберетеся, правда, Еджкомбе? За кілька тижнів ви з ним розберетеся, щоб він більше ніколи не міг такого втнути. — Гаммерсміт підвівся, підійшов до поруччя ґанку й затуманеним поглядом подивився на собачу буду, що здіймалася в центрі його втоптаної ділянки, посеред підсохлого задавненого лайна. — А зараз вибачте, будь ласка. Раз уже не треба вдень стирчати в суді, я подумав, що добре було б провести цей час із сім’єю. Діти недовго будуть маленькими.

— Авжеж, — кивнув я. Губи заніміли й здавалися чужими. — Дякую, що приділили мені час.

— Нема за що, — сказав він.

Від будинку Гаммерсміта я поїхав навпростець до в’язниці. Поїздка була довгою, і цього разу я не міг її собі скоротити виспівуванням пісень. Відчуття було таким, що всі пісні з мене вивітрилися, принаймні на той час. Перед очима все стояло понівечене обличчя маленького бідолахи. І рука Гаммерсміта, з пальцями, що змикалися й розмикалися, імітуючи кусання.