Зелена миля

5

Ми без ексцесів знесли його тіло донизу дванадцятьма сходинками й переклали на каталку. Я все боявся, що зварена плоть може зісковзнути з кісток, поки ми його тягнутимемо, — так міцно засів у голові засмажений індик Старого Ту. Але, звичайно, цього не сталося.

Кертіс Андерсон нагорі заспокоював свідків. Намагався принаймні. Велике щастя Брутала, що Андерсона не було з нами й він не бачив, як Брутал зробив крок до голови каталки й уже був розмахнувся, щоб зацідити кулаком у пику Персі, який зі сторопілим виразом просто стояв на місці. Але я вчасно перехопив кулак — на щастя для них обох. Персі пощастило, бо Брутал замірявся на удар такої сили, щоб відлетіла голова, а Бруталу теж було добре, бо якби удар влучив у ціль, він би втратив роботу і, можливо, сам би опинився на нарах.

— Не треба, — сказав я.

— Що значить не треба? — розлючено повернувся до мене Брутал. — Як ти можеш таке казати? Ти ж бачив, що він наробив! Що ти маєш на увазі? Ти дозволиш, щоб він сховався за своїми зв’язками? Після всього, що накоїв?

— Так.

Брутал вирячився на мене з широко розтуленим ротом. Очі в нього аж сльозилися від гніву.

— Брутусе, послухай мене. Якщо ти його вдариш, то, скоріш за все, нас усіх виженуть. Тебе, мене, Діна, Гаррі, а може, навіть Джека Ван Хея. Усі решта, починаючи з Білла Доджа, просунуться вгору на сходинку-дві, а порожнечу, яка утвориться біля підніжжя кар’єрних сходів, тюремна комісія заповнить трьома-чотирма безробітними шукачами хліба. Тобі з того, може, й нічого, але… — Пальцем великої руки я показав на Діна, який втупився вглиб обкладеного цеглою тунелю, де крапала вода. В одній руці він тримав окуляри й вигляд мав не менш приголомшений, ніж Персі. — Але як щодо Діна? У нього двоє дітей. Один старшокласник, а друге дитя от-от до школи піде.

— То до чого все зводиться? — спитав Брутал. — Ми спустимо йому все з рук?

— Я не знав, що губка має бути мокрою, — кволим механічним голосом озвався Персі. Цю розповідь він, авжеж, наготував заздалегідь, ще коли розраховував на злісну витівку, а не на той катаклізм, свідками якого ми всі стали щойно. — На репетиціях вона не була мокрою.

— Ах ти ж падло таке… — почав Брутал і кинувся до Персі. Я знову схопив його й відтягнув. На сходинках проклацали чиїсь кроки. Я підвів погляд, відчайдушно боячись побачити Кертіса Андерсона. Але то був Гаррі Тервілліґер. З полотняно-білим обличчям і фіолетовими губами, наче він щойно поїв пирога з чорницею.

Моя увага знову перемістилася на Брутала.

— Заради Бога, Брутале, Делакруа мертвий, цього вже не зміниш. А маратися об Персі не варто.

Чи зародився вже тоді в моїй голові план? Маю вам сказати, що відтоді я не раз про це думав. Я мізкував над цим протягом багатьох років і жодного разу не прийшов до задовільної відповіді. Та, мабуть, це й не має особливого значення. Багато речей не мають значення, однак це не заважає людині сушити над ними голову, я вже це помітив.

— Ви про мене говорите, наче я пень якийсь, — сказав Персі. Голос у нього досі звучав приголомшено й задихано, наче хтось сильно затопив йому кулаком у живіт. Але він уже трохи опам’ятався.

— Ти і є пень, Персі, — сказав я.

— Гей, як ти…

Лише через велику силу я притлумив у собі власне бажання врізати йому. Десь у порожнечі тунелю скрапувала на підлогу вода; наші величезні спотворені тіні танцювали на стінах, як у тому оповіданні По про велику мавпу на вулиці Морг. Надворі шандарахнув грім, але сюди, донизу, звук проникав, наче крізь вату.

— Персі, я хочу від тебе почути лише одне. Повтор обіцянки завтра написати заяву на переведення у Браяр-Рідж.

— За це не хвилюйся, — похмуро відказав Персі. Він зиркнув на вкриту простирадлом фігуру на каталці й відвів погляд. На мить його очі блимнули знизу вгору на моє лице, та потім він знову їх відвів.

— Так було б найкраще, — сказав Гаррі. — Бо в протилежному разі ти познайомишся з Диким Біллом Вортоном трохи ближче, ніж тобі б цього хотілося. — Невелика пауза. — Ми про це подбаємо.

Персі боявся нас. І, мабуть, боявся того, що ми можемо зробити, якщо він ще ошиватиметься поряд, коли ми дізнаємося, що він вивідував у Джека Ван Хея про призначення губки й про те, навіщо вимочувати її в соляному розчині. Але згадка Гаррі про Вортона пробудила справжній жах у його очах.

Я бачив, що він згадує, як Вортон міцно тримав його, куйовдив волоссячко, туркотів до нього.

— Ви не посмієте, — прошепотів Персі.

— Я посмію, — спокійно відповів йому Гаррі. — І знаєш що? Мені все зійде з рук. Бо ти вже зарекомендував себе як наглядач, який дуже недбало поводиться в присутності в’язнів. Та ще й некомпетентний.

Руки Персі стислися в кулаки, а щоки тонко порожевіли.

— Я не…

— Ще й який, — докинув Дін, підходячи до нас. Ми згуртувалися нещільним напівколом навколо Персі біля підніжжя сходів. Шлях до відступу в тунель — і той був заблокований; за спиною в нього стояла каталка з вантажем задимленої плоті, прикритим старим простирадлом. — Ти щойно спалив Делакруа живцем. Якщо некомпетентність — не таке, то що тоді?

Очі Персі спалахнули. Він планував прикритися невіглаством, та щойно побачив, що підірвався на власній петарді. Я не знаю, що він міг сказати далі, бо саме тоді сходами донизу збіг Кертіс Андерсон. Почувши його кроки, ми трохи відступили від Персі назад, щоб усе не виглядало так загрозливо.

— Що це за дика херня була? — прогримів Андерсон. — Господи Боже, там уся підлога заригана! А смердить! Я сказав Маґнуссону і Старому Ту-Ту, щоб повідчиняли обидві двері, але цей сморід і років за п’ять не вивітриться, чорт забирай, я в цьому впевнений. А той виродок Вортон там співає на радощах! Я його чую!

— Керте, а він у ноти потрапляє? — спитав Брутал. Знаєте, як буває: можна підпалити світильний газ однією іскрою й не постраждати від нього, доки концентрація не стала завеликою? Оце був якраз той випадок. Секунду-дві ми з розтуленими ротами дивилися на Брутала, а потім розреготались. Наш пронизливий істеричний сміх полохливими кажанами тріпотів у напівмороці тунелю. Тіні стрибали й мерехтіли на стінах. Ближче до кінця навіть Персі до нас долучився. Та врешті-решт регіт ущух, і після нього всі ми відчули, що на душі трохи полегшало. Ми знову почувалися психічно здоровими.

— Гаразд, хлопці, — сказав Андерсон, витираючи мокрі від сліз очі носовичком і вряди-годи пирхаючи від залишкового сміху, — то що, в біса, сталося?

— Страта, — відповів Брутал. Я думаю, рівний і спокійний тон його голосу здивував Андерсона. Зате я не здивувався, принаймні не дуже; Брутал завжди добре вмів узяти себе під контроль. — Успішна.

— Як, в ім’я Ісуса Христа, можна таке спалення постійним струмом називати успішною стратою? Деякі наші свідки тепер місяць спати не зможуть! Чорт, а та жирна стара бабера рік не засне!

Брутал показав рукою на каталку й обриси під простирадлом.

— Ну він же мертвий? А ваші свідки вже завтра ввечері лялякатимуть перед друзями, що цей акт правосуддя був дуже поетичним. Дел спалив чимало людей живцем, а ми взяли і спалили живцем його. Тільки вони не скажуть, що це були ми. Скажуть, що це була воля Божа, це Він діяв нашими руками. А може, в цьому і є зерно правди. Знаєте, що в цьому всьому найкраще? Найбільший цимес? Більшість їхніх друзів жалкуватимуть, що вони цього не бачили.

На останніх словах він нагородив Персі поглядом, у якому огида змішалася із сардонічною насмішкою.

— А якщо їхні почуття трохи пошарпали, що з того? — докинув Гаррі. — Вони самі добровільно зголосилися на це, ніхто їх на аркані не тягнув.

— Я не знав, що губка має бути мокрою, — голосом робота повторив Персі. — Вона не була мокрою на репетиції.

Дін з безмежною огидою зиркнув на нього.

— Скільки років ти засцикáв сидушку в туалеті, поки хтось тобі не сказав її підіймати? — прогарчав він.

Персі розтулив був рота, щоб відповісти, та я наказав йому замовкнути. І, на диво, він послухався. А я повернувся до Андерсона.

— Кертісе, Персі налажав, от що сталося. Усе дуже просто. — Я подивився впритул на Персі: давай, мовляв, заперечуй. Але той не став. Мабуть, прочитав у моїх очах: краще хай Андерсон думає, що це дурна помилка, ніж навмисне шкідництво. А крім того, усе, що було сказано тут, унизу, в тунелі, не мало значення. Насправді важило тільки те, що завжди важить для персі ветморів світу цього. Те, що запишуть у справу чи що почують великі цабе. Люди, які мають вагу. Для персі світу цього важливо тільки те, який вигляд усе матиме в газетах.

Андерсон невпевнено обвів нас п’ятьох поглядом. Навіть на Дела глянув, проте Дел не міг відповісти.

— Ну, мабуть, могло бути й гірше, — сказав Андерсон.

— Точно, — погодився я. — Він міг бути досі живим.

Кертіс кліпнув. Схоже, така можливість не спадала йому на думку.

— Щоб завтра повний рапорт лежав у мене на столі, — сказав він. — І щоб ніхто з вас не розмовляв із начальником Мурзом, доки цього не зроблю я. Не будете?

Ми гаряче похитали головами. Якщо Кертіс Андерсон хотів сам розповісти все начальникові тюрми, що ж, нас це влаштовувало.

— Якщо ніхто з тих мудодзвонів-журналюг не тицьне інформацію в газети…

— Не тицьнуть, — сказав я. — А якщо спробують, то редактори зарубають. Занадто чорнушно для сімейної аудиторії. Але вони навіть не намагатимуться. Сьогодні тут були лише досвідчені. Часом у всіх трапляються збої, от і все. Вони це знають не гірше за нас.

Ще хвилю поміркувавши, Андерсон кивнув. А тоді звернув увагу на Персі, і вираз огиди з’явився на його зазвичай приємному обличчі.

— Малий гівнюк, — сказав він, — ти мені не подобаєшся анітрохи. — Побачивши погляд отетерілого Персі, він кивнув. — А якщо розкажеш своїм дружкам-лохам, що я таке казав, я заперечуватиму, доки стара сіра гуска тітоньки Роді не оживе[62]. А ці люди мене підтримають. Синку, в тебе проблема.

Відтак він розвернувся й покрокував нагору сходами. Я дочекався, поки він здолає чотири сходинки, а тоді покликав:

— Кертісе?

Він обернувся й мовчки здійняв брови.

— За Персі можеш не переживати, — сказав я. — Скоро він переведеться у Браяр-Рідж. Там краще. Правда ж, Персі?

— Одразу ж, як приймуть його заяву, — додав Брутал.

— А поки не приймуть, він щовечора братиме відгул за хворобою, — докинув Дін.

Від цих слів Персі аж скинувся весь. У в’язниці він працював не так давно, щоб назбиралося достатньо оплачуваних відгулів. Ветмор із виразною огидою зиркнув на Діна.

— І не надійся, — просичав він.