Зелена миля

8

Жінка у спальні в задній частині будинку, яка спиралася спиною на узголів’я ліжка й незмигним поглядом дивилася на гіганта, що опинився в полі її затуманеного зору, геть не була схожа на Меллі Мурз, яку я знав двадцять років; вона навіть не була схожа на ту Меллі Мурз, яку ми з Дженіс навідували незадовго до страти Делакруа. Жінка, що напівсиділа в тому ліжку, скидалася на хвору дитину, яку вбрали відьмою на Гелловін. Синювато-сіра шкіра обвисала тістом зморщок. Навколо ока праворуч вона набрякла, так, наче жінка намагалася підморгнути. Той самий кутик її рота сповз донизу, і над нижньою пожовтілою губою самотньо стирчав старий і жовтий верхній клик. Волосся тонким заплутаним туманом оповивало її череп. У кімнаті тхнуло речовинами, яких наш організм позбувається так добропристойно, коли з нами все в порядку. Нічний горщик біля ліжка був наполовину повний якоїсь жовтуватої нечистотної рідоти. Ми запізнилися, з жахом подумав я. Минуло не так багато днів, відколи її можна було впізнати — вона була хвора, але ще схожа на себе. Але відтоді та штука у неї в голові розвинулася з жаскою швидкістю і зміцнила свої позиції. Я сумнівався, що тепер навіть Джон Коффі здатен їй допомогти.

Її обличчя, коли увійшов Коффі, виражало переляк і жах — неначе те, що сиділо в неї всередині, побачило лікаря, який зрештою може його зловити й витягти… посипати його сіллю так, як посипають п’явку, щоб вона відчепилася від шкіри. Послухайте мене уважно: я не хочу сказати, що Меллі Мурз була одержима, і я усвідомлюю, що моїм відчуттям тієї ночі довіряти не можна, бо я був розбурханий. Однак можливості того, що в Мелінду вселився демон, я ніколи не відкидав. Щось було таке в її очах, кажу вам, щось дуже схоже на страх. Щодо цього ви можете мені вірити; переплутати це відчуття з чимось я не міг, бо достатньо на неї надивився.

Хоч би що то було, воно поспіхом зникло, а натомість з’явилася жвава ірраціональна цікавість. Невимовно жахливий рот затремтів у подобі посмішки.

— О, великий! — вигукнула жінка. Голос у неї звучав як у дівчинки, що злягла із запаленням горла. Вона витягла руки — такі ж губчасто-білі, як її обличчя, — з-під клаптикової ковдри й потерла долоні. — Знімай штани! Усе життя чула про ніґерські хери, але ще ніколи не бачила!

У мене за спиною тихо застогнав од відчаю Мурз.

Джон Коффі не звернув на все це уваги. Якусь секунду постояв нерухомо, наче споглядаючи її трохи звіддалік, відтак підійшов до ліжка, яке освітлювала єдина лампа на тумбочці. Вона відкидала яскраве коло світла на білу клаптикову ковдру, підтягнуту аж до мережива на горловині її нічної сорочки. Біля ліжка, в напівмороці, я побачив крісло-лежак, яке раніше стояло у вітальні. Великий вовняний плед, який Меллі сплела власноруч у щасливіші дні, лежав наполовину в кріслі, наполовину на підлозі. Ось де спав — куняв — Гел, коли ми під’їхали.

Доки наближався Джон, з виразом її обличчя сталася третя зміна. Раптом я побачив Меллі, ту, чия доброта так багато означала для мене всі ці роки, а для Дженіс — іще більше, бо ж діти повилітали з гнізда й вона залишилася сама, така самотня, непотрібна й сумна. Цікавості Меллі не втратила, однак тепер її цікавість видавалася притомною і здоровою.

— Хто ви? — чітким розважливим голосом спитала вона. — І чому у вас стільки шрамів на руках і передпліччях? Хто вас так поранив?

— Я вже не дуже пам’ятаю, звідки вони всі, мем, — сором’язливо відповів Джон Коффі й сів біля неї на ліжко.

Мелінда всміхнулася, наскільки їй це вдалося, — вишкірений правий бік рота затремтів, але піднявся зовсім трохи. Вона торкнулася білого шраму у формі кривої турецької шаблі на тильному боці його лівої долоні.

— Яке ж це насправді щастя! Ви розумієте, чому?

— Певно, коли не знаєш, хто тебе бив чи мучив, міцніше спиш уночі, — відповів Джон Коффі зі своїм майже-південним акцентом.

Вона розсміялася, і в просякнутій смородом кімнаті хворої цей сміх задзеленчав, мов дзвіночки зі щирого срібла. Гел уже стояв поряд зі мною. Він прискорено дихав, але стримувався, щоб не втручатися. Коли Меллі засміялася, його швидке дихання раптом завмерло на мить — він затамував подих, і його велика рука стиснула моє плече. Так міцно стиснула, що лишився синець (я побачив його наступного дня), але тієї миті я ледве це відчув.

— Як вас звати? — спитала вона.

— Джон Коффі, мем.

— Коффі, як напій.

— Так, мем, тільки пишеться інакше.

Вона відхилилася на подушки, напівлежачи, напівсидячи, дивлячись на нього знизу вгору. Він сидів поряд, теж дивився на неї, і світло від лампи оточувало їх колом, наче акторів на сцені, — темношкірого велета в тюремній робі й маленьку білу жінку, яка помирала. Очима, що сяяли від захвату, вона пильно вдивлялася в очі Джону.

— Мем?

— Так, Джоне Коффі? — Слова вийшли з напівподихом, ледве прослизнули до нас у смородливе повітря кімнати. Я відчув, як напружуються м’язи на руках, ногах і спині. Десь, дуже далеко, начальник стискав мою руку, а краєм ока я бачив, що Гаррі та Брутал обійнялися, наче дітлахи, що заблукали вночі. Щось назрівало. Щось дуже велике. Усі ми це відчували, кожен по-своєму.

Джон Коффі нахилився ближче до неї. Рипнули пружини ліжка, зашурхотіло простирадло, і холодна усмішка місяця зазирнула крізь горішню шибку вікна спальні. Погляд налитих кров’ю очей Коффі обмацував повернуте догори виснажене обличчя Мелінди.

— Я бачу його, — сказав він. Звертаючись не до неї (думаю, що ні), а сам до себе. — Я бачу його й можу помогти. Не рухайтесь… зараз дуже тихо…

Він нахилявся все ближче. І ближче. На секунду його широчезне лице спинилося менш ніж за два дюйми від її обличчя. Він здійняв одну руку долонею догори, розчепіривши пальці, наче наказував чомусь зачекати… а тоді знову опустив обличчя. Його широкі гладенькі губи притислися до її губ і примусили їх розтулитися. Ще секунду мені видно було її око, що вдивлялося в простір за Коффі, сповнене чогось близького до подиву. А потім його гладенька лиса голова ворухнулася, і око теж зникло.

З тихим присвистом він втягнув повітря з глибини її легень. Так тривало секунду чи дві, а тоді під нами зрушила підлога, і весь будинок зрушив навколо нас. То був не плід моєї уяви; вони всі це відчули, вони всі про це пізніше говорили. То був якийсь хвилеподібний поштовх. З гучним гуркотом у вітальні впав якийсь важкий предмет — як виявилося згодом, то був старовинний підлоговий годинник. Гел Мурз потім здав його в ремонт, але годинник більше ніколи не показував час довше, ніж п’ятнадцять хвилин поспіль.

Десь ближче пролунав тріск і дзенькнуло, коли розбилася шибка, крізь яку до кімнати зазирав місяць. Картина на стіні — із зображенням кліпера, що мандрував одним із морів світу, — впала з гачка й грюкнулася об підлогу; скло розбилося на друзки.

Мої ніздрі вловили якийсь гарячий запах, і я побачив, що з-під ковдри, якою була вкрита Мелінда, курить дим. В одному місці ковдра швидко чорніла — біля тріпотливого горбка, що був правою ногою Меллі. Рухаючись, наче сновида, я скинув зі свого плеча руку Мурза і зробив крок до тумбочки. На ній стояла склянка з водою, оточена трьома-чотирма флаконами пігулок, що перекинулися під час струсу. Я взяв склянку й вихлюпнув воду на обвуглене місце. Воно засичало.

Коффі продовжував цілувати її, міцно, інтимно, вдихаючи і вдихаючи. Виставлену вбік руку він досі не опустив, іншу тримав на ліжку, спираючись на неї для рівноваги безмежно важкого тіла. Пальці були розчепірені; та рука нагадувала мені коричневу морську зірку.

Раптом Меліндина спина вигнулася дугою. Її рука злетіла в повітря, пальці стискалися й розтискалися спазматично. Ноги забарабанили по ліжку. А тоді щось пронизливо закричало. Знову ж таки, я це не вигадав; інші чоловіки теж чули. Бруталові здалося, що виє вовк чи койот, що втрапив лапою в пастку. Я подумав, що це нагадує крик орла. У ті часи їх можна було почути тихими ранками, коли вони ширяли у туманній височині, непорушно розпросторивши крила.

На будинок налетів порив вітру і струсонув ним удруге — і це, знаєте, було дивно, адже доти ніякого вітру й близько не спостерігалося.

Джон Коффі відхилився від Мелінди, і я побачив, що її обличчя розгладилося. Правий кутик рота більше не провисав. Очі набули нормальної форми, і жінка немовби помолодшала на десять років. Секунду-дві він із захватом дивився на неї. А потім закашлявся. Повернув голову, щоб не кашляти їй в обличчя, втратив рівновагу (це було неважко; зі своїми габаритами він балансував на краєчку ліжка: однією сідницею на ньому, однією висячи в повітрі) і повалився на підлогу. Маси його тіла було досить, щоб від цього падіння будинок струсонуло втретє. Він приземлився на коліна й похилив голову, кашляючи так, як могла би кашляти людина з останньою стадією туберкульозу.

Я подумав: «Ось зараз будуть жуки. Він викашляє їх, і цього разу хмара буде велетенською».

Але він не викашляв. Тільки продовжував кашляти, важко, з блювотними покликами, майже не знаходячи часу між загостреннями, щоб хапнути трохи повітря. Темно-шоколадна шкіра швидко сіріла. Стривожений, Брутал підійшов до нього, опустився поряд на коліно й поклав руку на широку спину, яку стрясали спазми. Бруталові рухи неначе зняли закляття — Мурз рушив до ліжка дружини й опустився на те місце, де перед тим сидів Коффі. Присутності велетня, який кашляв і задихався, він мовби й не помічав. Хоч Коффі стояв навколішки біля самих його ніг, Мурз бачив тільки дружину, яка вражено дивилася на свого чоловіка. Вона була схожа на дзеркало, з якого щойно стерли шар бруду.

— Джоне! — заволав Брутал. — Виблюй! Виблюй усе, як раніше!

Але Джон і далі здавлено кашляв. Його очі були мокрі — не від сліз, а від напруги. Слина розліталася з рота віялом дрібних бризок, але більше нічого не виходило.

Брутал кілька разів погупав його по спині кулаком — і озирнувся на мене.

— Він задихається! Його душить те, що він з неї висмоктав!

Я рушив уперед. Та не встиг і двох кроків ступити, як Джон навколішки поповз від мене геть і забився в куток кімнати, все так само надривно кашляючи й тягнучи повітря. Він притулився лобом до шпалер — дикі червоні троянди розрослися на садовій стіні — і зі звуком, від якого все переверталося всередині, хакнув так, наче хотів виблювати внутрішню стінку горла. «Якщо після чогось ті жуки й мусять з’явитися, то тепер», — пам’ятаю, подумав я. Але вони не показувалися. А втім, напад кашлю, здавалося, трохи стишився.

— Начальнику, зі мною все добре, — не відриваючи лоба від диких троянд, промовив Джон. Очі залишалися заплющеними. Я не певен, звідки він знав, що я стою за спиною, але він вочевидь про це знав. — Чесно-чесно. Подивіться, як там жіночка.

Із сумнівом глянувши на нього, я повернувся до ліжка. Гел гладив Меліндине чоло, і я побачив дивовижу: трохи її волосся — небагато, але частково — знову стало чорним.

— Що сталося? — спитала в чоловіка Мелінда. Буквально на очах колір повертався до її щік. Вона мала такий вигляд, наче вкрала кілька троянд із тих шпалер. — Як я тут опинилася? Ми збиралися до лікарні в Індіанолі, адже так? Лікар хотів просвітити мені голову рентгенівськими променями й зробити знімки мозку.

— Ш-ш-ш, — мовив Гел. — Ш-ш-ш, дорогесенька, зараз це все неважливо.

— Але я не розумію! — мало не заголосила вона. — Ми спинилися біля придорожньої ятки… ти купив мені букетик квітів… а далі… я тут. Усе темно! Геле, ти повечеряв? Чому я в гостьовій? Мені зробили рентген? — Її погляд ковзнув по Гаррі, практично не помітивши його (гадаю, що від шоку), і зупинився на мені. — Поле? Мені зробили рентген?

— Так, — кивнув я. — На ньому все чисто.

— Пухлини не знайшли?

— Ні, — відповів я. — Сказали, що тепер голова, скоріше за все, перестане боліти.

Поряд з Меліндою розплакався Гел.

Вона посунулася вперед і поцілувала його в скроню. А тоді її погляд перекинувся в куток.

— А що це за негр? І чому він у кутку?

Повернувшись, я побачив, що Джон силкується зіп’ястися на ноги. Брутал допоміг йому, і з фінальним ривком гігант спромігся підвестися. Але стояв він і досі обличчям до стіни, наче малий неслух, якого поставили в куток. Та все кашляв поривчасто, але спазми вже потроху вщухали.

— Джоне, — покликав я. — Повернися, здорованю, поглянь на цю жінку.

Дуже поволі він розвернувся. Шкіра обличчя в нього досі була попелясто-сіра, він здавався на десять років старшим, наче людина, що колись була могутньою, та врешті програла тривалу битву із занепадом. Його очі були опущені на тюремні шльопанці, і вигляд у нього був такий, наче його рукам бракує капелюха, щоб його повикручувати.

— Хто ви? — знову спитала Мелінда. — Як вас звати?

— Джон Коффі, мем, — відповів він, на що вона миттю відгукнулася:

— Але пишеться не так, як напій.

Гел біля неї аж скинувся від тривоги. Мелінда відчула це й заспокійливо погладила його по руці, не зводячи очей із темношкірого чоловіка.

— Ви мені снилися, — тихим зачудованим голосом промовила вона. — Снилося, що ви блукаєте в темряві, і я блукала теж. Ми знайшли одне одного.

Джон Коффі нічого не сказав.

— Ми знайшли одне одного в темряві, — повторила вона. — Геле, ану встань, ти не даєш мені поворухнутися.

Мурз підвівся і з подивом та недовірою спостерігав, як вона відкидає ковдру.

— Меллі, не можна…

— Ой, не будь дурником, — перебила вона і звісила з ліжка ноги. — Авжеж, можна.

Вона розрівняла нічну сорочку, потягнулася й стала на ноги.

— Господи, — прошепотів Гел. — Святий Боже на небесах, ви подивіться на неї.

Вона підійшла до Джона Коффі. Трохи далі стояв Брутал і дивився на неї з німотним благоговінням. Перший крок Мелінда зробила, накульгуючи, з другим кроком лише на дещицю допомогла своїй правій нозі, а далі навіть цього ледь помітного сліду немічності в її ході не стало. Я згадав, як Брутал простягнув розмальовану котушку Делакруа й сказав: «Кинь її. Хочу глянути, як він бігає». Містер Джинґлз трохи шкутильгав, але вже наступної ночі — тієї ночі, коли Дел пройшовся Милею, — миша бігала, як зазвичай.

Меллі оповила Джона руками і пригорнула. Кілька секунд Коффі просто стояв, дозволяв себе обіймати. А тоді підняв руку й погладив жінку по голові. З безмежною лагідністю. Обличчя в нього було незмінно сіре. Я подумав, що в нього страхітливо хворий вигляд.

Мелінда відступила від нього; її обличчя було звернене до нього.

— Дякую вам.

— Прошу, будь ласка, мем.

Вона повернулася обличчям до Гела й пішла до нього. А він її обійняв.

— Поле… — То був Гаррі. Він показав мені правий зап’ясток і постукав пальцем по склу годинника. Стрілки невпинно підбиралися до третьої. О пів на п’яту вже почне світати. Якщо ми хотіли до того часу повернути Коффі в «Холодну гору», вже скоро потрібно було вирушати. А я хотів його повернути. Частково тому, що наші шанси вийти сухими з води танули з кожною хвилиною — так, звичайно. Але також я хотів відвезти Джона туди, де зможу на законних підставах викликати йому лікаря, в разі потреби. А дивлячись на нього, я розумів, що потреба є.

Мурзи сиділи на краєчку ліжка і тримали одне одного в обіймах. Я подумав, чи не покликати Гела на приватну розмову, та потім зрозумів, що кликати його я можу до четвергового дощику, але з місця він не зсунеться. Можливо, він відірве від дружини погляд (на кілька секунд щонайбільше), коли вже сходитиме сонце, але не раніше.

— Геле, — сказав я. — Нам треба їхати.

Не дивлячись на мене, він кивнув.

Роздивлявся рум’янець, що грав на щічках його дружини, природний ненапружений вигин губ, чорні пасма, що з’явилися в її волоссі.

Я постукав його по плечу, досить сильно, щоб нехай хоч на мить, але привернути увагу.

— Геле, ми сюди не приїжджали.

— Що?..

— Ми сюди не приїжджали, — повторив я. — Пізніше поговоримо, але наразі це все, що тобі необхідно знати. Нас тут не було.

— Так, добре… — Зусиллям волі, яке, вочевидь, далося йому нелегко, він зосередив погляд на мені на декілька секунд. — Ви його вивели. Назад завести зможете?

— Думаю, так. Можливо. Але нам треба їхати.

— Звідки ти знав, що він таке може? — Однак Гел одразу ж похитав головою, неначе сам збагнув, що зараз не час для цього запитання. — Поле… дякую тобі.

— Мені не треба. Джону подякуй.

Він подивився на Джона Коффі й простягнув руку — так само, як я того дня, коли Гаррі та Персі привели Джона під конвоєм у блок.

— Дякую. Дуже тобі дякую.

Джон подивився на ту руку. Брутал доволі безцеремонно штрикнув його в бік ліктем. Джон скинувся, а тоді взяв руку й потиснув її. Догори, вниз, назад у центр, відпустив.

— Будь ласка, — хрипким голосом відповів він. Для моїх вух він звучав як голос Меллі, коли вона плеснула в долоні й наказала Джонові спустити штани. «Будь ласка» сказав він людині, яка заведеним порядком тією ж рукою візьме ручку й підпише наказ про страту Джона Коффі.

Гаррі постукав по циферблату годинника, цього разу наполегливіше.

— Бруте? — спитав я. — Готовий?

— Привіт, Брутусе, — життєрадісно сказала Мелінда, наче вперше його помітила в кімнаті. — Рада тебе бачити. Панове, а чи не хочете ви чаю? Геле, хочеш? Я можу приготувати. — І вона знову підвелася. — Я була занедужала, але тепер почуваюся добре. Вперше за багато років мені так добре.

— Дякую, місіс Мурз, але нам уже їхати треба, — відповів Брутал. — Джону давно час у ліжко.

Він усміхнувся, показуючи, що жартує. Але погляд, який він кинув на Джона, виказував таку саму стривоженість, яку відчував і я.

— Що ж… якщо ви впевнені…

— Так, мем. Ходімо, Джоне Коффі.

Брутал потягнув Джона за руку, щоб змусити його йти, і Джон пішов.

— Хвилиночку! — Мелінда виборсалася з обіймів Гела й побігла — легко, мов дівчинка, — туди, де стояв Джон. Оповила його руками і знову обійняла. А тоді намацала защібку на потилиці й витягла з ліфа нічної сорочки тонкий ланцюжок. На його кінці теліпався срібний медальйон. Мелінда простягнула його Джону, хоча той, не розуміючи, тільки дивився.

— Це Святий Христофор, — пояснила вона. — Я хочу, щоб він був у вас, містере Коффі, носіть його. Він вас оберігатиме. Будь ласка, носіть його. Заради мене.

Джон глянув на мене стурбовано, а я подивився на Гела, котрий спершу тільки руками розвів, та потім кивнув.

— Бери, Джоне, — сказав я. — Це подарунок.

Узявши медальйон, Джон накинув його на свою бичачу шию й опустив медальйон зі святим Христофором у виріз сорочки. Кашляти на той час він уже повністю припинив, але я подумав, що з виду він ще сіріший і хворіший, ніж до того.

— Дякую, мем, — кивнув він.

— Ні, — відповіла Мелінда. — Це я вам дякую. Дякую вам, Джоне Коффі.