Зелена миля

5

Свій перший похід у гамівну кімнату Дикий Білл Вортон заробив наступного ж дня. Ранок і післяполудень він був тихий, мов невинне ягнятко. Як ми згодом дізналися, цей стан був йому геть невластивий і віщував біду. А тоді, близько пів на восьму того вечора, Гаррі відчув, як щось тепле ляпає на холоші формених штанів, які він щойно вранці вдягнув чистими. Сеча. Вільям Вортон стояв біля ґрат камери, щирив почорнілі зуби і сцяв на штани й черевики Гаррі Тервілліґера.

— Та брудна погань цілий день у собі держала, — обурювався потім Гаррі. Від гніву й огиди він аж кипів.

Що ж, терпець нам урвався. Час було показати Вільямові Вортону, хто командує парадом у блоці Е. Гаррі покликав Брутала й мене, я попередив Діна й Персі, які теж працювали в ту зміну. На той час, не забувайте, у блоці було троє в’язнів. Ми називали це «повною коробочкою». Моя зміна працювала з сьомої вечора до третьої ранку — саме в цей час, найімовірніше, могли виникнути заворушення, — а інші дві зміни працювали решту доби. Ці інші зміни складалися переважно з «літунів», якими заправляв Білл Додж. Загалом ми й так непогано справлялися, але я сподівався, що вдасться пересунути Персі в денну зміну, і тоді життя взагалі налагодиться. Але до цього так і не дійшло. Іноді я загадуюся: а чи не склалося б усе зовсім інакше, якби я це зробив?

Хай там як, у коморі, на дальньому від Старого Іскруна боці, проходила велика водопровідна труба. Дін і Персі під’єднали до неї довгий пожежний шланг. Потім стали біля крана, яким у разі потреби можна було відкрити воду.

Ми з Бруталом швидко підійшли до камери Вортона. Той так і стояв, щирячись, вистромивши зі штанів своє причандалля. Гамівну сорочку я саме напередодні, перед тим як іти додому, витяг із гамівної кімнати й кинув на полицю в кабінеті, бо подумав, що з нашим новим неслухом вона може стати в пригоді. Тепер я тримав її в руці, підчепивши вказівним пальцем одну з полотняних поворозок. За нами йшов Гаррі, несучи насадку з пожежним шлангом, який тягнувся через мій кабінет донизу східцями складу до котушки, яку Дін і Персі розкручували якомога швидше, звільняючи його.

— О, шо, всім закортіло? — спитав Дикий Білл. Він реготав, як дитина на атракціонах, так гучно, що насилу й говорити міг; великі сльози котилися по його щоках. — Так швидко збіглися, то ставайте в чергу. Я вам заре ше гівнях напечу, м’якеньких, тепленьких. Але вже завтра роздавать буду…

Він побачив, що я відмикаю його камеру, і очі звузилися. Побачив, що Брутал в одній руці тримає револьвер, а в другій — кийка, і очі стали ще вужчими.

— Зайти-то ви можете на своїх двох, але отсюдова вас винесуть, Малюк Біллі вам це гарантірує, — повідомив він нам. Його очі перебігли на мене. — А ти, старе луб’я, і не думай на мене націпити свою сороченцію.

— Не ти тут правила встановлюєш, — сказав йому я. — Накажемо стрибати, стрибнеш. Ти мав би про це знати, але, здається, ти надто тупий, до тебе не доходить. Нічого, допоможемо.

Відімкнувши двері, я потягнув їх убік на рейках. Вортон відступив до ліжка, досі теліпаючи членом, що виліз у розпоріху штанів, простягнув до мене руки долонями догори й поманив пальцями.

— Ну підходь, старе йобане курво, — сказав він. — Буде тобі ща урок, я вас всіх навчу. — Його погляд перемістився на Брутала, і чорнозубий посміх тепер призначався йому. — Підходь, здоровило, ти перший. Не підкрадешся цей раз з-за спини. І пукавку сховай, сьоравно не стрельнеш, кишка тонка. Поговорим, як мужик з мужиком. Побачим, хто кого пе…

Брутал зайшов у камеру, але не в бік Вортона. Переступивши через поріг, він відійшов ліворуч, і звужені очі Вортона розширилися, бо він побачив, що на нього націлений пожежний шланг.

— Е ні, — хитнув головою Дикий Білл. — Е ні, ви не…

— Діне! — закричав я. — Давай! На повну!

Вортон вистрибнув уперед, і Брутал влучно приклав йому кийком — саме такий удар у мріях ввижався Персі, я в цьому не сумніваюся, — по лобі, прямісінько над бровами. Вортон, який чомусь думав, що ми ніколи не мали проблем, поки не з’явився він, упав на коліна. Його очі були розплющені, але невидющі. Коли вдарив струмінь води, Гаррі аж заточився на крок назад, такий потужний він був, та потім втримався, твердо тримаючи в руках насадку, цілячись нею, як із пістолета. Вода влучила Дикому Біллові Вортону в середину грудей, розвернула його впівоберта й загнала під ліжко. Далі по коридору Делакруа скакав з ноги на ногу, пронизливо квохчучи й кленучи Джона Коффі, вимагаючи, щоб він негайно встав і подивився, що там відбувається, хто перемагає і як тому gran’ fou[38] новенькому подобається душ Шарко. Джон не відповідав, просто тихо стояв у своїх закоротких штанях і тюремних шльопанцях. Одного побіжного погляду на нього мені вистачило, щоб спостерегти той самий незмінний вираз обличчя: смуток і безжурність водночас. Скидалося на те, що він усе це вже бачив раніше, і не раз, а тисячі разів.

— Вирубай воду! — крикнув через плече Брутал і поспішив уперед. Підхопивши напівнепритомного Вортона під пахви, він витягнув його з-під ліжка. Вортон відкашлювався й булькав. З рани на лобі, там, де Бруталів кийок розітнув шкіру, сочилася тоненьким струмком у сторопілі очі кров.

Ритуал із гамівною сорочкою в нас із Бруталом був відпрацьований до дрібниць; ми вдосконалили його, як пара танцівників із водевілю відбиває степ. І час від часу ця практика давала свої плоди. Як-от зараз. Брутал посадив Вортона рівно і скерував до мене його руки, наче дитина, що піднімає руки ганчір’яній ляльці й простягає їх уперед. Свідомість лише починала просочуватися в очі Вортона, розуміння того, що відбиватися він має зараз, інакше буде вже запізно, але дроти, що з’єднували його мозок і м’язи, досі були виведені з ладу, і перш ніж він устиг їх поремонтувати, я насадив рукава сорочки йому на руки, а Брутал позащіпував застібки на спині. Доки він вовтузився з ними, я взяв поворозки на рукавах унизу, поклав руки Вортона одну на одну і зв’язав зап’ястя разом за спиною двома полотняними шворками. Вигляд у нього став такий, наче він сам себе обіймає.

— А щоб ти скис, опудало здоровецьке, як вони робити з ним? — верещав Делакруа. Я чув і попискування Містера Джинґлза, наче він теж хотів знати.

Прибіг Персі. Мокра сорочка прилипла до його тіла внаслідок борюкання з краном, обличчя аж світилося від збудження. За ним прийшов Дін, з намистом брунатних синців довкола шиї і значно менш схвильований.

— Підйом, Дикий Білле, — сказав я і смикнув Вортона, ставлячи його на ноги. — Ніжками туп-туп.

— Не називай мене так! — пронизливо завищав Вортон, і ми вперше побачили справжні почуття, а не камуфляжні плями розумної звірини. — Дикий Білл Гікок[39] не був рейнджером! Ніколи не йшов на ведмедя з мисливським ножем! Село копівське, його якась п’янига в спину мочканула, бо сидів сракою до дверей!

— Твою ж наліво, урок історії! — вигукнув Брутал і штурхонув Вортона, виганяючи з камери. — Оце ж ніколи не знаєш, що тебе тут-во жде, доки на зміну не прийдеш, знаєш тіки, що буде гарно. Але ж стільки гарних людей кругом, то воно якось і логічно наче. А знаєш що? Вже зовсім скоро ти сам станеш історією, Дикий Білле. А поки що охолонь трохи. У нас є для тебе спеціальна кімнатка. Охолоджувальна.

Вортон видав розлючений нерозбірливий викрик і кинувся на Брутала, навіть попри те, що був надійно закутий у сорочку, з руками, зав’язаними за спиною. Персі потягнувся до свого кийка — фірмове рішення Ветмора на всі випадки життя, — але Дін поклав руку йому на зап’ястя. Персі зиркнув на нього здивовано, мало не обурено, неначе хотів сказати, що після всього заподіяного вже хто-хто, а Дін не мав би йому перешкоджати.

Брутал штовхнув Вортона вперед. Я зловив його і штурхонув до Гаррі, а вже той надав йому прискорення по Зеленій милі, повз зловтішного Делакруа й відчуженого Коффі. Вортон швидко перебирав ногами, біжучи, щоб не впасти долілиць, і всю дорогу плювався прокльонами, як електрод зварювальника — іскрами. Ми закинули його в останню камеру праворуч, поки Дін, Гаррі та Персі (який уперше за весь час не скаржився на те, що його несправедливо експлуатують) витягали весь непотріб із гамівної. Доки вони були зайняті, я перекинувся кількома словами з Вортоном.

— Вважаєш себе крутим, — сказав я, — і, може, так воно і є, синку, але тут твоя крутизна як до сраки карі очі. Часи, коли ти залякував людей, у минулому. Будеш із нами по-доброму, ми будемо по-доброму з тобою. А будеш робити нам проблеми, все одно врешті сконаєш, тільки перед тим ми тебе обстругаємо, як олівець.

— Вам буде в кайф глядіти, як я конаю, — хрипко проговорив Вортон. Він силкувався скинути з себе гамівну сорочку, хоч не міг не знати, що користі з його борюкань не буде жодної, і обличчя в нього було червоне, як помідор. — Але, пока не здохну, я зроблю ваше життя нестерпним.

І він, як сердитий бабуїн, вишкірив до мене зуби.

— Якщо це все, чого ти хочеш, зробити наше життя нестерпним, то можеш уже видихати, бо ти свого добився, — сказав Брутал. — Але нам буде абсолютно наплювати, Вортоне, якщо весь час до кінця свого терміну на Милі ти просидиш у кімнаті з м’якими стінами. І цю шизосорочку з тебе ніхто не зніматиме, поки від браку циркуляції крові руки не загангренять і не відваляться. — Він зробив паузу. — Ти знаєш, сюди взагалі мало хто заходить. А якщо ти думаєш, що комусь не насрати на все, що з тобою тут відбувається, так чи інакше, то краще подумай ще раз. Для всього світу ти вже мертвий злочинець.

Вортон уважно дивився на Брутала, і барва потроху полишала його щоки.

— Зніміть з мене це, — прохально сказав він. Занадто психічно здоровим і розумним тоном, щоб йому можна було повірити. — Я буду послушним. Мамою клянуся.

У дверях камери виник Гаррі. Кінець коридору скидався тепер на гаражний розпродаж, але щойно ми розпочинали, то швидко наводили лад. Уже ж не вперше; процедуру ми знали.

— Готово, — повідомив Гаррі.

Брутал ухопив за виступ під полотном на місці правого ліктя Вортона й ривком поставив його на ноги.

— Уперед, Дикий Біллі. І думай про хороше. У тебе буде як мінімум двадцять чотири години, щоб зарубати собі на носі — ніколи не сиди спиною до дверей і завжди скидай тузи та вісімки.

— Зніміть з мене це, — повторив Вортон. Його очиці перебігали з Брутала на Гаррі й на мене, і червінню знову наливалися щоки. — Я буду послушним… кажу вам, я усвоїв урок. Я… я… уммммаааах!..

Зненацька він повалився на підлогу, половина тіла опинилася в камері, а інша половина — на пошарпаному лінолеумі Зеленої милі. Його ноги смикалися, тіло вигиналося.

— Господи, у нього епілепсія, — прошепотів Персі.

— Ага, а моя сестра — вавилонська шльондра, — скептично відказав Брутал. — По суботах вихиляє стегнами перед Мойсеєм у довгій білій вуалі.

Нахилившись, він узяв Вортона під одну пахву, а я — під іншу. Дикий Білл тріпотів між нами двома, як упіймана на гачок риба. Нести його тіло, слухаючи, як він постогнує в одну дірку й пердить в іншу, було одним з найнеприємніших досвідів мого життя.

Я підвів погляд і на мить зустрівся очима з Джоном Коффі. Вони в нього були налиті кров’ю, темні щоки блищали від вологи. Він знову плакав. Я згадав Гаммерсміта, його кусючий жест рукою, і здригнувся. А потім знову звернув усю свою увагу на Вортона.

У повстяну кімнату ми його закинули, як мішок з картоплею, і дивились, як він звивається в гамівній сорочці біля зливного отвору, який ми колись перевіряли, шукаючи мишу, що почала своє життя в блоці Е під іменем Пароплав Віллі.

— Мені наплювати, якщо він язика проковтне чи ще щось і здохне, — хрипким, шорстким голосом промовив Дін, — але, хлопці, подумайте про бюрократичну тяганину з паперами! Вона буде нескінченною.

— Папери — це ще що, подумайте про дисциплінарне слухання, — похмуро ввернув Гаррі. — Нас попруть із цієї клятої роботи. Поїдемо горошок у Міссісіпі збирати. Ви ж знаєте, що таке Міссісіпі. Це по-індіанському означає «гузно».

— Та не здохне він, і язика не проковтне, — запевнив нас Брутал. — Коли відчинимо ці двері завтра, він буде в повному ажурі. Даю вам слово.

Так воно й вийшло. Людина, яку ми наступного вечора о дев’ятій відвели назад у камеру, була тихою, блідою і вочевидь упокореною. Він ішов із похиленою головою, не спробував ні на кого напасти, коли з нього зняли гамівну сорочку, і лише подивився на мене апатично, коли я повідомив, що наступного разу все буде абсолютно так само, і хай краще спитає сам у себе, скільки часу він хоче провести, дзюрячи собі в штани й обідаючи дитячим пюре з ложечки.

— Начальнику, я буду слухняним, я вивчив урок, — тихесеньким смиренним голоском прошепотів він у відповідь, коли ми завели його в камеру. Брутал глянув на мене й підморгнув.

Надвечір наступного дня Вільям Вортон, який був самим Малюком Біллі, а не тим селом Диким Біллом Гікоком, купив собі в Старого Ту-Ту «Місячний пиріг». Вортону суворо заборонили брати участь у такій торгівлі, але, здається, я вже казав, що денна зміна складалася з «літунів», тому оборудку було провернуто. Сам Ту прекрасно знав, що не можна, але для нього візок завжди був можливістю підзаробити грошенят, а грошенята не пахнуть, і таке інше.

Увечері, коли Брутал робив обхід, Вортон стояв біля дверей камери. Він дочекався, коли Брутал на нього гляне, а тоді натиснув долонями на випнуті, як у хом’яка, щоки й вистрелив товстим і на диво довжелезним струменем шоколадного місива Бруталу в обличчя. Він засунув був собі в пащеку цілий «Місячний пиріг», тримав його там, поки не розтане, а потім скористався ним, як жувальним тютюном.

Із шоколадною «борідкою» Вортон повалився на ліжко, дриґав ногами, заходився верескучим сміхом і тицяв пальцем у Брутала, обличчю якого дісталося значно більше, ніж борідка.

— Маленький чорний Самбо[40]. Таксер, таксер, як ся майети? — Вортон тримався за живіт і реготав. — Ех, жалько, шо не какашки! От жалько! Було б у мене трохи каках…

— Какашка — це ти, — прогарчав Брутал. — Сподіваюся, речі в тебе зібрані, бо ти повертаєшся у свій улюблений сральник.

І знову ми запакували Вортона в гамівну сорочку, і знову відправили охолоджуватися в кімнату з повстяними стінами. Цього разу вже на два дні. Зрідка ми чули, як він там буянить, іноді до наших вух долинали його обіцянки бути слухняним, мовляв, він уже отямився й буде хорошим, а часом чули, що йому потрібен лікар, бо він вмирає. Але здебільшого він там німував. І німував, коли ми витягли його знову, рушив до своєї камери з опущеною головою й каламутними очима, не відповів, коли Гаррі йому сказав: «Пам’ятай — усе тільки від тебе залежить». Якийсь час потім він тримався тихо, а затим пробував знову щось утнути. Нічого оригінального він вигадати не міг (ну, крім витівки з «Місячним пирогом» хіба що; навіть Брутал визнав, що це було щось новеньке), але сама його наполегливість навіювала жах. Я боявся, що рано чи пізно хтось недогледить, і тоді настане мить розплати за необережність. І вся ця ситуація могла затягнутися, бо десь там у нього був адвокат, який оббивав пороги, розказуючи всім, що не можна вбивати цього хлопчика, на чиєму лобі ще не висохла роса юності… і, між іншим, білого, мов старий Джефф Девіс[41]. Скаржитися на це сенсу не було, бо вберегти Вортона від стільця було роботою його адвоката. А нашою роботою було тримати його в надійних шорах. І врешті-решт Старий Іскрун мав його запопасти, хоч би як там той адвокат старався.