7

За два дні, вісімнадцятого, Білл Додж, Генк Біттерман і ще хтось (не пам’ятаю вже, хто то був, якийсь літун) повели Джона Коффі в блок Д, митися в душі, а ми за його відсутності провели репетицію. Старого Ту-Ту на роль Джона ми не взяли; усі без слів розуміли, що це було б цинічно.

Замість нього був я.

— Джоне Коффі, — не зовсім твердим голосом промовив Брутал, поки я сидів, прикутий до Старого Іскруна, — вас засуджено до смерті на електричному стільці, вирок винесено судом присяжних, рівних вам за віком і станом…

Рівних Джонові? Яке безглуздя. Наскільки я знав, рівних йому не було на цілій планеті. А потім згадав Джонові слова, що їх він промовив, стоячи й дивлячись на Іскруна біля підніжжя сходів, що вели в мій кабінет: «Вони досі тут. Я чую їхні крики».

— Я хочу встати, — хрипко сказав я. — Розщібніть хомути, я хочу встати.

Хлопці все зробили, але я наче закляк і ще секунду не міг підвестися. Здавалося, Старий Іскрун не хоче мене відпускати.

Коли ми вже верталися назад у блок, Брутал заговорив до мене, але тихо, так, щоб не змогли почути навіть Дін і Гаррі, які розставляли за нашими спинами останні стільці.

— Були у мене в житті вчинки, якими я не пишаюся. Але оце вперше відчув, що мені світить пекло.

Я подивився на нього, щоб перевірити, чи він, бува, не жартує. Хоча я не думав, що це можливо.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми ладнаємося вбити дар Божий, — сказав він. — Він не зробив нічого поганого ні нам, ні будь-кому. Що я скажу, коли постану перед Богом-Отцем Усемогутнім і Він попросить мене пояснити, чому я це зробив? Бо така в мене була робота? Робота?

Загрузка...