Зелена миля

6

Я знав, що маленькі двері між кабінетом і сходинками до комори не були створені для таких, як Коффі. Але не усвідомлював, якою великою насправді була неспівмірність, аж доки він не постав перед нею, у задумі роздивляючись двері.

Гаррі розсміявся, але сам Джон, здавалося, не бачив гумору в тому, що такий крем’язень стоїть перед маленькими дверима. Та він і не міг побачити; навіть якби був на кілька градусів розумніший, то все одно не зміг би. Тим крем’язнем він був майже все своє життя, а ці двері лиш на дещицю були менші за решту дверей у світі.

Він сів, навсидячки протиснувся крізь дверний проріз, за порогом знову підвівся й зійшов додолу сходами, туди, де на нього вже чекав Брутал. Там він зупинився, глянувши через порожню кімнату на платформу, де чекав Старий Іскрун, мовчазний (і моторошний), як трон у замку покійного короля. Зі стовпчика спинки із хвацькою недбалістю звисав ковпак, схожий радше на капелюх блазня, ніж на королівську корону, головний убір дурня, який можна начепити на себе чи потрусити перед високородною публікою, щоб вона гучніше реготала над його жартами. Тінь крісла, видовжена, павуча, загрозливо тяглася по стіні. І так, мені здалося, що в повітрі ніздрі досі вловлюють запах горілої плоті. Слабкий, проте я зрозумів, що це не просто плід моєї уяви.

Пригнувшись, у двері зайшов Гаррі, потім я. Мені не сподобався погляд, яким Джон дивився на Старого Іскруна: застиглий, очі широко розплющені. А ще менше сподобалося те, що я побачив на шкірі його рук, коли підійшов ближче. Сироти.

— Ходімо, здорованю, — сказав я. Узяв його за зап’ястя і спробував потягти в бік дверей тунелю. Спочатку він не піддавався — з таким самим успіхом я міг би голіруч тягнути з землі валун.

— Джоне, ходімо, треба поспішати, якщо не хочеш, щоб карета, запряжена четвериком, перетворилася на гарбуз, — сказав Гаррі і знову нервово розсміявся. Узявши Джона за іншу руку, він смикнув. Але Джон ніяк не хотів іти. А потім ще й сказав дещо, тихим голосом, неначе розмовляв уві сні. Він звертався не до мене, до жодного з нас не звертався, але тих його слів я не забуду ніколи.

— Вони досі тут. Шматочки від них, досі тут. Я чую їхні крики.

Нервові смішки Гаррі припинилися, й усмішка повисла на його губах, наче напівзірвана віконниця — на покинутому будинку. Брутал подивився на мене поглядом, у якому прозирав жах, і відступив на крок далі від Джона Коффі. Вдруге менш ніж за п’ять хвилин я відчув, що вся наша затія балансує на межі провалля. Тож цього разу рятувати ситуацію довелося мені; трохи згодом, коли катастрофа загрожуватиме статися втретє, рятівником виступить Гаррі. Тієї ночі ми всі мали таку нагоду, повірте.

Я прослизнув між Джоном та стільцем і перекрив йому огляд. Став навшпиньки, щоб цілковито заблокувати огляд. А тоді клацнув пальцями в нього перед очима, двічі, різко.

— Уперед! — вигукнув я. — Іди! Ти сказав, що кайдани не потрібні, то доведи це! Іди, здорованю! Іди, Джоне Коффі! Он туди! У ті двері!

Його очі прояснилися.

— Так, начальнику.

І дякувати Богу, він пішов.

— Дивися на двері, Джоне Коффі, на двері й більше нікуди.

— Так, бос.

Джон покірно втупився поглядом у двері.

— Брутале, — я показав жестом.

Той вибіг наперед, перебираючи ключі на низці, шукаючи потрібний. Джон не зводив очей із дверей до тунелю, а я не зводив очей із Джона, але краєм ока бачив, як Гаррі знервовано позирає на стілець, наче ніколи в житті ще його не бачив.

Шматочки від них досі тут… я чую їхні крики.

Якщо то була правда, тоді Едуард Делакруа кричав найдовше й найгучніше з усіх. І я потайки зрадів, що не чую того, що міг чути Джон Коффі.

Брутал відчинив двері. Ми спустилися донизу сходами, першим ішов Коффі. Внизу він похмуро глянув углиб тунелю з його низькою цегляною стелею. Доки ми дійдемо до виходу, він собі м’язи спини розтягне. Хіба що…

Я взявся за ручки каталки. Простирадло, на яке ми клали Дела, з неї зняли (і, мабуть, спалили), тож видно було чорні шкіряні подушки каталки.

— Джоне, лягай, — розпорядився я. Він глянув на мене із сумнівом, і я підбадьорливо кивнув. — Тобі буде простіше, та й нам не важче.

— Добре, начальнику Еджкомб.

Він сів, потім ліг на спину, дивлячись на нас стривоженими карими очима. Його ноги в дешевих тюремних шльопанцях звисали ледве не до підлоги. Брутал став між ними й повіз Джона Коффі вперед вогким коридором, так само, як дотепер возив багатьох інших. З єдиною різницею — нинішній пасажир ще дихав. Приблизно на середині шляху (напевно, ми вже були під автострадою і, якби не пізня година, могли б чути притлумлений гуркіт машин, що пролітали над нами) Джон заусміхався.

— А що, — вигукнув він, — це весело.

Наступного разу, коли йому доведеться їхати на каталці, він так не подумає; така непрохана думка виникла в моїй голові. Власне, наступного разу на каталці він не зможе ні думати, ні відчувати взагалі. Чи зможе? Шматочки від них досі тут, сказав він; він чув їхні крики.

Ходять, невидимі, за нами назирці. Я здригнувся.

— Начальнику Еджкомб, сподіваюся, ти не забув Аладдіна, — сказав Брутал, коли ми досягли дальнього кінця тунелю.

— Не хвилюйся, — заспокоїв його я.

На вигляд Аладдін нічим не відрізнявся від інших ключів, які я носив із собою (а моя низка важила, певно, чотири фунти[66]). Але то був майстер-ключ над усіма майстер-ключами, він відмикав абсолютно всі двері. У ті часи на кожні п’ять тюремних блоків був один Аладдін, і кожен був власністю головного наглядача. Інші наглядачі могли його позичати, але тільки головний вертухай не мусив розписуватися в його отриманні.

Вихід із тунелю перекривали ворота зі сталевими ґратами. Вони завжди нагадували мені картини зі стародавніми замками, які я бачив; ну, знаєте, — ще з тих часів, коли всіх відважні лицарі оберігали й лицарство буяло. Тільки «Холодній горі» до Камелота було як до неба. За воротами сходовий марш вів угору до малопомітних дверей, схожих на ляду погреба. Зовні на них були таблички «ВХІД ЗАБОРОНЕНО», «ДЕРЖАВНИЙ ОБ’ЄКТ» і «ДРІТ ПІД НАПРУГОЮ».

Я відімкнув ворота, а Гаррі їх відчинив. Ми піднялися нагору, і знову перед вів Коффі — згорбившись і похиливши голову. Вже нагорі Гаррі протиснувся повз нього (не без труднощів, хоч він і був найменший поміж нас трьох) і відімкнув ляду. Вона була важкою. Підняти він її міг, але відкинути — ні.

— Начальнику, дайте я, — промовив Джон. Він знову рушив уперед (дорогою втиснувши Гаррі в стіну стегном) і однією рукою підняв ляду. Так, наче то був пофарбований картон замість листкової сталі.

В обличчя нам ударило холодне нічне повітря, гнане гірським вітром, який дійматиме нас тепер аж до березня-квітня. А разом з ним принесло вихором сухе осіннє листя, і Джон Коффі підхопив один листок вільною рукою. Ніколи не забуду, яким поглядом він на нього подивився, як зіжмакав у руці й наблизив до широкого гарного носа, щоб листок віддав свої пахощі.

— Іди-йди, — поквапив його Брутал. — Вперед, кроком руш.

Ми вилізли назовні. Джон опустив ляду, Брутал її замкнув. Для цих дверей Аладдін був не потрібен, але без нього ми б не змогли відімкнути хвіртку в дротовій сітці, яка оточувала ляду.

— Велетню, тримай руки по боках, коли проходитимеш, — пробурмотів Гаррі. — Не торкайся дроту, якщо не хочеш сильного опіку.

І ми опинилися за огорожею, стояли на узбіччі дороги маленьким скупченням (здогадуюся, що збоку воно могло нагадувати три горбки довкола гори) й дивилися на стіни, вогні й сторожові вежі виправної колонії «Холодна гора». Я навіть розгледів в одній вежі неясні обриси вартового, який дмухав собі на долоні, але тільки на секунду — вікна вежі, що виходили на дорогу, були зовсім маленькі. Та все одно нам слід було рухатися дуже, дуже тихо. Якби справді нагодилось якесь авто, не минути нам лиха.

— Вперед, — прошепотів я. — Гаррі, показуй дорогу.

Скрадаючись, ми рушили вздовж шосе, «паровозиком»: першим ішов Гаррі, за ним — Джон Коффі, далі Брутал, і замикав вервечку я. Ми піднялися першим схилом і спустилися з протилежного боку, де від тюрми вже було видно хіба що яскраве світіння прожекторів на верхівках дерев. І все ж Гаррі невтомно вів нас уперед.

— Де ти його припаркував? — театральним шепотом спитав Брутал. Дихання виривалося з його рота хмаринками пару. — В Балтиморі?

— Прямо попереду, — знервовано й роздратовано відрізав Гаррі. — Трясця, Брутусе, та не жени ти коней.

Зате Коффі, наскільки я міг судити з його вигляду, був би щасливий крокувати так до сходу сонця. А може, й далі, до заходу. Він дивився на всі боки й здригався (не від страху, а від утіхи, я в цьому впевнений), коли пугукала сова. Мене навідала думка, що та темрява, якої він так боявся в приміщенні, надворі його нітрохи не лякала, аж ніяк. Він голубив цю ніч, ніжно терся об неї всіма своїми чуттями, як чоловік може водити щоками по випуклостях і западинах жіночих грудей.

— Тут повертаємо, — пробурмотів Гаррі.

Невеликий відросток дороги (вузький, неасфальтований, збур’янілий посередині) відхилявся праворуч. Ми повернули на нього і пройшли ще чверть милі. Брутал уже почав був знову нарікати, але Гаррі спинився, відійшов ліворуч і почав знімати відламане лапате соснове гілля. Джон і Брутал кинулися йому допомагати, і не встиг я до них долучитись, як назовні проступила пом’ята пика старого пікапа «фармолл». Його фари за дротяними сітками вирячалися на нас, мов жучині очі.

— Я, знаєш, обережним бути хотів, — тонким голосом і докірливим тоном сказав Гаррі Бруталу. — Може, для тебе, Брутусе Говелл, це дуже смішний жарт, але моя родина надзвичайно релігійна; у мене в долинах між горами такі святі та божі кузени живуть, що поряд із ними перші християни більше подібні до левів, і якщо мене застукають на чомусь такому…

— Заспокойся, — сказав йому Брутал, — нерви в мене, от і все.

— У мене теж, — натягнуто відповів Гаррі. — Зараз ще побачимо, чи це іржаве корито заведеться…

Не перестаючи бурмотіти щось собі під носа, він обійшов капот вантажівки, і Брутал мені підморгнув. А для Коффі ми перестали існувати взагалі. Він закинув голову назад і впивався нічним небом, усіяним зорями.

— Я поїду з ним у кузові, якщо хочеш, — запропонував Брутал. За нашими спинами озвався на мить стартер «фармолла», пискнув, як старий пес, що не чує під собою лап морозного зимового ранку. А потім вибухово ожив двигун. Гаррі розігнав його й пустив на нерівний холостий хід. — Не конче нам обом з ним сидіти.

— Залазь на переднє сидіння, — сказав я йому. — Можеш посидіти з ним дорогою назад. Тобто якщо назад ми поїдемо не під замком у власному тюремному фургоні.

— Не кажи такого, — Брутал подивився на мене зі справжнім смутком в очах. Неначе до нього вперше дійшло, що на нас чекає в разі, якщо попадемося. — Господи, Поле!

— Іди, — сказав я. — В кабіну.

Він послухався. Я потягнув Джона Коффі за руку, щоб повернути його увагу з неба на землю, і не відпускав, поки він не подивився на мене, а потім повів до кузова пікапа, по боках обгородженого дошками. Гаррі натягнув на стовпчики брезент, і це мало нас убезпечити, якби дорогою трапилися інші машини чи вантажівки. Але з відкритим заднім бортом він нічого вдіяти так і не зміг.

— Здорованю, оп-оп угору, — сказав я.

— Поїдемо кататися?

— Саме так.

— Добре. — Він усміхнувся. Вона була милою й чарівною, та усмішка, мабуть, почасти тому, що її не ускладнювали жодні думки. Він заліз у кузов. Я — за ним, підійшов до кабіни й постукав по даху. Гаррі увімкнув першу передачу, і вантажівка, здригаючись і вібруючи, викотила з видолинка, в якому він її ховав.

Джон Коффі стояв, широко розставивши ноги, посеред кузова. Він знову задер голову догори, і широчезна усмішка осявала його обличчя. Він геть не звертав уваги на гілки, що батожили його, коли Гаррі повернув пікап у бік шосе.

— Погляньте, начальнику! — вигукнув він низьким і сповненим захвату голосом, показуючи у височінь на нічне небо. — Це Кассі, леді у кріслі-гойдалці!

Він мав рацію; я бачив її в зірковій смузі між темного громаддя дерев, які ми проминали. Але коли він сказав про леді у кріслі-гойдалці, я подумав не про Кассіопею; на згадку мені спала Мелінда Мурз.

— Я бачу її, Джоне, — відповів я й потягнув його за руку. — Але зараз ти повинен сісти, добре?

Він сів, притулившись спиною до кабіни, а очі все не полишали нічного неба. На обличчі в нього застиг вираз піднесеного бездумного щастя. Зелена миля віддалялася від нас із кожним обертом лисих шин «фармолла», і принаймні на деякий час нескінченний потік сліз Джона Коффі спинився.