Зелена миля

5

Старий Ту-Ту зі своїм візком пройшовся блоком Е востаннє того вечора приблизно за чверть дев’ята. Ми накупили в нього вдосталь різної туфти, щоб він аж заусміхався від жадоби.

— А шо, хлопці, бачили тую мишу? — спитав він.

Ми похитали головами.

— Може, Красотун бачив, — Ту показав головою в бік комори, де Персі або мив підлогу, або писав рапорт, або колупався в гузні.

— А тобі що? Все рівно це не твоє діло, — відрубав Брутал. — Катай звідси, Ту. Засмердів нам усе.

Ту вишкірився своєю по-особливому неприємною посмішкою, беззубим проваллям рота, і виразно понюхав повітря.

— А це не я вам смердю, — сказав він. — Це Дел «прощавайте» каже.

Підхихикуючи, він викотив візок на подвір’я. І пхав його по тюрмі ще десять років, довго ще по тому, як там не стало мене, — чорт, та довго по тому, як «Холодної гори» не стало, — продаючи «Місячні пироги» й шипучку наглядачам і тим ув’язненим, які могли собі це дозволити. Часом я й досі чую його уві сні, як він волає, що шкварчить, він шкварчить, він засмажений гиндик.

По тому, як здимів Ту, час тягнувся нескінченно довго, стрілки годинника, здавалося, повзли. Ми на півтори години увімкнули радіо. Вортон гиготів із Фреда Аллена та «Алеї Аллена», хоча я збіса сумніваюся, що багато жартів розумів. Джон Коффі сидів на краєчку ліжка, зі стиснутими руками, не зводячи очей із чергового за столом. Я бачив людей, які на автовокзалі очікували в такому стані, коли оголосять посадку на їхній автобус.

Персі прийшов із комори десь за чверть одинадцята і вручив мені рапорт, старанно написаний олівцем. На аркуші паперу неохайними мазками лежали крихти від витирачки. Він побачив, як я великим пальцем витираю одне таке місце, і квапливо сказав:

— Ну, це ще тільки чернетка. Я все перепишу. Що скажеш?

Я хотів сказати, що це найобурливіша бісова спроба відбілити себе, яку я читав за все своє життя. Але сказав, що все добре, і він побрів геть, задоволений.

Дін і Гаррі грали в крибідж, занадто голосно розмовляли, занадто часто собачилися через рахунок і що п’ять секунд чи десь так поглядали на повзучі стрілки годинника. Принаймні за одну гру того вечора вони зробили на дошці три кола замість двох. У повітрі відчувалася така напруга, що, за моїми відчуттями, по ній можна було різьбити, як по глині. І єдиними у блоці, хто, здавалося, нічого не відчував, були Персі й Дикий Білл.

Коли вже стало за десять дванадцята, я більше не міг витримувати й ледь помітно кивнув Дінові. Він пішов до мого кабінету з пляшкою «коли RC», купленої в Ту, і повернувся за хвилину-дві. «Кола» тепер була в бляшаній склянці, якої в’язень не зможе розбити задля гострих скалок.

Я взяв її й роззирнувся. Гаррі, Дін і Брутал — усі дивилися на мене. Так само, як і Джон Коффі. Але не Персі. Персі повернувся в комору, де того вечора йому, напевно, було спокійніше. Я швидко понюхав бляшану склянку й не відчув жодних сторонніх запахів, крім «RC», яка в ті часи пахла дивно, але приємно — корицею.

З напоєм я пішов до камери Вортона. Він лежав на ліжку. Не мастурбував — принаймні поки що, — але труси в нього відстовбурчилися порядно. Час від часу він смикав себе за стоячий член, як причмелений від наркоти контрабасист — дуже товсту струну.

— Малюче, — покликав я.

— Не безпокоїть, — сказав той.

— Добре, — погодився я. — Я приніс тобі газованки за те, що весь вечір поводився, як людина, — а для тебе це рекорд, — але нехай, сам вип’ю.

Я вдав, ніби справді хочу випити, — здійняв бляшану склянку (сильно пом’яту по боках від численних сердитих жбурлянь об ґрати камер) до губ. Вортон вихором знявся з ліжка, і мене це не здивувало. Блеф був не надто ризиковий. Засуджені до пожиттєвого, ґвалтівники й призначені для Старого Іскруна, — страшенні ласуни, на солодке липнуть, як мухи. І цей винятком не був.

— Дай сюди, недоумку, — сказав Вортон. Говорив він як бригадир до нікчемного батрака. — Дай Малюку.

Я тримав склянку перед ґратами, щоб він до неї потягнувся. Зробити навпаки — буде лихо, це вам будь-який досвідчений наглядач скаже. Ми навіть не задумувалися над такими речами: так само, як не дозволяли ув’язненим називати нас на ім’я, так само, як знали, що нервове дзеленчання ключів означало проблеми в блоці, бо тюремний наглядач відмикав двері бігом, а тюремні наглядачі ніколи не бігали, тільки тоді, коли ставалась якась халепа. То були премудрості, яких Персі Ветмор ніколи не опанує.

Однак того вечора Вортон був не зацікавлений когось хапати чи душити. Він схопив бляшану склянку, за три довгі ковтки заглитнув шипучку й зі смаком лунко відригнув.

— Клас! — сказав він.

Я простягнув руку.

— Склянку.

Вортон притримав її на секунду, дражнячись поглядом.

— А шо буде, як собі оставлю?

Я знизав плечима.

— Зайдемо й заберемо. Ти вирушиш у маленьку кімнатку. І «коли» більше не побачиш, як своїх вух. Якщо її, звісно, в пеклі не наливають.

Його посміх зів’яв.

— Не люблю шуток про пекло, вертухо. — Він вистромив руку зі склянкою крізь ґрати. — На. Забирай.

Я взяв.

І тут за спиною пролунав голос Персі:

— Господи. Нащо ти цього мугирила газованкою поїш?

«Бо в ній стільки снодійного з лазарету, що його на дві найближчі доби вирубить і він нічого не запідозрить», — подумав я.

— Тому що милосердя Пола, — сказав Брутал, — непідробне. Воно з небес, мов лагідний дощик, накрапає.

— Га? — насупився Персі.

— Я кажу, добрий він. Завжди був добрим і завжди буде. Персі, хоч зіграти в «Божевільні вісімки»?

Персі презирливо пирхнув.

— Крім «Риболовлі» й «Старої діви», це найтупіша гра в карти з усіх, які тільки вигадали люди.

— Ото ж я й подумав, що ти не проти пари партійок, — солодко всміхаючись, сказав йому Брутал.

— Ви всі такі дотепники, — огризнувся Персі й похмуро почвалав до мене в кабінет. Мені не дуже хотілося, щоб той малий щур мостив свою сраку за моїм столом, але я промовчав.

Стрілки повзли. Дванадцята двадцять, дванадцята тридцять. О дванадцятій сорок Джон Коффі підвівся з ліжка і став біля дверей камери. Руками взявся неміцно за ґрати. Ми з Бруталом підійшли до камери Вортона й зазирнули досередини. Той лежав горілиць і всміхався в стелю. Очі були розплющені, проте здавалися великими скляними кулями. Одна рука лежала на грудях; друга безвільно теліпалася, кісточки чиркали об підлогу.

— Ого, — здивувався Брутал, — від Малюка Біллі до Плаксія Віллі менш ніж за годину. Цікаво, скільки пігулок морфіну Дін натоптав у той тонік.

— Достатньо, — сказав я. Голос зрадницьки затремтів. Я не знав, чи почув це Брутал, але я сам точно почув. — Ходімо. Почнемо вже.

— А ти не хочеш підождати, коли цей красун вирубається?

— Бруте, він уже вирубався. Просто занадто забалдів, щоб заплющувати очі.

— Ти начальник, тобі видніше. — Він розглянувся, шукаючи Гаррі, але Гаррі вже був на місці. Дін сидів за столом чергового й так швидко та люто тасував карти, що аж дивно, як вони не зайнялися. І з кожним пурханням карт кидав швидкі погляди ліворуч, на мій кабінет. Виглядав Персі.

— Вже час? — спитав Гаррі. Його видовжене кінське обличчя на тлі синьої форменої сорочки здавалося дуже блідим, але вигляд мало рішучий.

— Так, — сказав я. — Якщо ми підемо до кінця, то час.

Гаррі перехрестився й поцілував великий палець. Потім пішов до гамівної кімнати, відімкнув її й вийшов із гамівною сорочкою в руках. Передав її Бруталові. Ми втрьох покрокували Зеленою милею. Коффі стояв біля дверей камери, проводжав нас поглядом і не сказав ні слова. Коли вже ми були біля столу чергового, Брутал сховав гамівну сорочку за спиною, досить широкою, щоб за нею нічого не було видно.

— Щасти, — сказав Дін. Він був так само блідий, як і Гаррі, але вигляд мав не менш рішучий.

Так, Персі справді сидів за моїм столом — супився над сторінками книжки, яку тягав із собою останні кілька ночей. Не «Арґосі» і не «Стеґ», а «Догляд за психічно хворими пацієнтами у спеціалізованих закладах». З того винуватого й сполоханого погляду, який він кинув у наш бік, коли ми зайшли в кабінет, можна було подумати, що книжка називалася «Останні дні Содома та Гоморри».

— Що таке? — спитав він, поспіхом згортаючи свою читанку. — Чого вам?

— Поговорити з тобою, Персі, — відповів я, — от і все.

Але на наших обличчях він прочитав щось набагато більше за бажання побалакати й кулею злетів з місця. Рвонув — не побіг, але майже — до відчинених дверей комори. Він подумав, що ми прийшли винести йому догану щонайменше, а скоріш — завдати великого хлосту.

Але напереріз йому виступив Гаррі. Він перекрив дорогу: став у дверях, згорнувши на грудях руки.

— Та-а-ак! — Персі розвернувся до мене, наполоханий, але намагаючись цього не показати. — Це що таке?

— Персі, не питай, — сказав я. Мені здавалося, що коли ми почнемо втілювати мій божевільний задум, я буду в повному порядку — в усякому разі повернуся до нормального стану. Але не так сталось, як гадалось. Я не міг повірити, що роблю таке. Здавалося, це все кошмарний сон. Я все чекав, що от-от дружина поторсає мене за плече і скаже, що я стогнав уві сні. — Буде краще, якщо ти не опиратимешся.

— А що Говелл ховає за спиною? — голосом, що зривався, зажадав знати Персі й повернувся, щоб краще роздивитися Брутала.

— Нічого, — відповів той. — Хоча… здається, оце!..

Він стріпнув гамівною сорочкою й потрусив нею коло стегна, як матадор, що провокує бика атакувати.

Очі Персі розширилися, і він кинувся геть. Хотів побігти, але Гаррі схопив його за руки, і Персі спромігся лише на ривок.

— Ану пусти мене! — закричав Персі, намагаючись вирватися з рук Гаррі. Але цього не могло бути ніколи, бо Гаррі важив більше за нього десь на сотню фунтів і мав м’язи чоловіка, що майже весь вільний час оре землю плугом і рубає дрова. Та Персі знайшов у собі сили протягти Гаррі до середини кімнати й розпушити неприємний зелений килим, який я все збирався замінити. На секунду-дві мені навіть здалося, що він вивільнить одну руку, — паніка може бути збіса добрим мотиватором.

— Персі, вгамуйся, — сказав я. — Буде легше, якщо…

— Не наказуй мені вгамуватися, дурню! — закричав Персі, смикаючи плечима й намагаючись вивільнити руки. — Не підходьте до мене! Всі ви! Я знаю людей! Впливових людей! Припиніть, бо миску супу в їдальні для злиднів вам не наллють ніде аж до самої Каліфорнії!

Він знову рвонувся вперед і врізався стегнами в мій стіл. Книжка, яку він читав, «Догляд за психічно хворими пацієнтами у спеціалізованих закладах», підскочила, і з неї вивалилася менша книжечка, у форматі брошури. Не дивно, що в Персі був винуватий вигляд, коли ми зайшли. Бо хоч то були не «Останні дні Содома й Гоморри», але всередині він ховав брошуру, якою ми інколи винагороджували особливо слухняних в’язнів, коли тим дуже праглося жінки. Здається, я про неї вже згадував — книжечка коміксів, у якій Олів Ойл обслуговує всіх, крім малого Солодкогорошка.

Мені стало сумно від того, що ми злапали Персі в моєму кабінеті за такою убогою порнухою. А Гаррі з легкою огидою скривився (я бачив через напружене плече Персі). Зате Брутал покотився зі сміху, і це пригасило войовничий запал Персі, бодай на якийсь час.

— Ой, Персику, — піддражнив Брутал. — А що б сказала твоя мама? А ще важливіше — що б сказав губернатор?

Персі налився багрянцем.

— Замовкни. І не вплутуй у це мою матір.

Брутал перекинув мені гамівну сорочку і впритул наблизив своє обличчя до Персі.

— Авжеж. Тільки будь слухняним хлопчиком — рученята вперед вистав.

У Персі тремтіли губи, та й очі блищали занадто яскраво. Я зрозумів, що він от-от розплачеться.

— Не виставлю, — по-дитячому, дрижачим голосом відказав він, — і ти мене не примусиш.

І він заверещав, кличучи на поміч. Гаррі аж скривився від його пронизливого крику, і я теж. Якщо певної миті нам і хотілося просто облишити весь той задум, то була якраз вона. І ми б здалися — якби не Брутал. Він не вагався ані секунди. Просто зайшов за спину Персі, щоб стати пліч-о-пліч із Гаррі, який досі міцно тримав руки Персі позаду. А тоді простягнув руки й узявся за вуха Персі.

— Не верещи, — застеріг Брутал. — Якщо не хочеш отримати в руки дві найбільші у світі підставки для зужитих чайних пакетиків.

Персі перестав благати порятунку і просто стояв на місці, тремтів, опустивши погляд додолу, на обкладинку примітивного коміксу, яка зображала Попая та Олів, що робили це творчим способом, про який я тільки чув, але сам ніколи не пробував. «Ооо, Попаю!» — писало в хмарці над головою Олів. «Ук-ук-ук-ук!» — була відповідь у хмарці над Попаєм. Він не переставав смалити люльку.

— Простягни вперед руки, — наказав Брутал, — і щоб без дурниць мені. Давай.

— Не простягну, — вперто відповів Персі. — Не простягну, і ти мене не змусиш.

— Знаєш, тут ти дуже сильно помиляєшся, — Брутал стиснув руками вуха Персі й крутнув їх так, як ви крутите ручку газової плити. Плити, яка готує не так, як вам треба. Персі озвався тужливим криком болю і здивування, криком, якого я б волів не чути взагалі. Бо в ньому, ви розумієте, були не лише біль і здивування; в ньому було й розуміння. Вперше в житті Персі усвідомив, що жахливі речі можуть статися не лише з іншими людьми, тими невдахами, яким не пощастило бути родичами губернатора. Я хотів сказати Бруталові «досить», але, звісно, не зміг. Усе надто далеко зайшло. Єдине, що я міг, — нагадати собі, що Персі піддав Делакруа одному Богу відомо яким болючим тортурам тільки за те, що Делакруа з нього посміявся. Але це нагадування не надто заспокоювало. Може, воно змогло би правити мені за втіху, якби мене створили за подобою Персі.

— Золотко, простягай руки, — сказав Брутал, — бо ще раз покручу.

Гаррі вже відпустив юного містера Ветмора. Персі схлипував, як маленька дитина, сльози, що стояли в його очах, градом покотилися по щоках. Він рвучко виставив руки вперед і став схожий на сновиду в кінокомедії. Я вмент натягнув на них рукава гамівної сорочки. І ледве встиг дотягти їх до плечей, як Брутал відпустив вуха Персі й підхопив поворозки, що звисали з манжет. Він посмиком перехрестив руки Персі на грудях, щільно натягнув і зафіксував по боках. А Гаррі тимчасом застібнув сорочку на спині й зав’язав рукава ззаду. Щойно Персі припинив спротив і простягнув руки, на все про все пішло менше десяти секунд.

— Усе, солоденький, — сказав Брутал. — Кроком руш.

Але Персі не рухався. Він глянув на Брутала й перевів на мене погляд сповнених жаху і сліз очей. Про зв’язки було забуто, як і про те, що всім нам доведеться шурувати аж до Південної Кароліни, щоб отримати безплатну миску супу; Персі вже про це не думав.

— Будь ласка, — хрипким слізним шепотом попросив він. — Поле, не саджай мене до нього.

І тут я зрозумів, чого він так розпанікувався, чого такий спротив нам чинив. Він подумав, що ми його запроторимо до Дикого Білла Вортона; що його покаранням за суху губку буде сухе задньопрохідне проникнення від нашого психопата. Але, замість пройнятися співчуттям до Персі від цього усвідомлення, я відчув лише огиду і зміцніння власної рішучості. Бо Персі судив нас по собі: якби ми помінялися місцями, так би вчинив він сам.

— Не до Вортона, — відказав я. — У гамівну кімнату, Персі. Посидиш там години три-чотири на самоті в темряві, подумаєш про те, що ти зробив з Делом. Мабуть, і справді запізно вже вчити тебе нормальної людської поведінки — це думка Брута, — але я оптиміст. Усе, рухайся.

І Персі пішов, бурмочучи собі під ніс, що ми про це пошкодуємо, гірко пошкодуємо, от побачимо. Але загалом йому наче полегшало, заспокоївся.

Коли ми витурили його, як худобину, в коридор, Дін подивився на нас із таким щирим і непідробним подивом та наївною невинністю, що я б розсміявся, коли б справа не була такою серйозною. На сценах сільських клубів у лісовій глушині я бачив і не такі виступи.

— Слухайте, а вам не здається, що жарт перестає бути вдалим? — спитав Дін.

— Замовкни, якщо не хочеш проблем на свою голову, — прогарчав Брутал. Ці репліки ми розписали за обідом. Для мене вони так і звучали — штучно, як рядки сценарію. Але якщо Персі був достатньо наляканий і розгублений, вони могли врятувати Діна Стентона від вильоту з роботи, якщо до цього дійде. Сам я так не вважав, але все могло бути. Згадка про Джона Коффі та мишу Делакруа досі допомагає мені побороти сумніви.

Ми погнали Персі Зеленою милею. Він спотикався і, хапаючи повітря, вимагав, щоб ми пригальмували, бо він впаде долілиць, якщо ми не пригальмуємо. Вортон лежав на ліжку, але ми надто блискавично промайнули повз нього й не помітили, спить він чи ні. Джон Коффі стояв біля ґрат камери й спостерігав.

— Ти поганий і заслуговуєш сидіти в тій темній комірчині, — промовив він. Але сумніваюся, що Персі його почув.

Коли ми зайшли в гамівну кімнату, розчервонілі щоки Персі були мокрими від сліз, він гнівно вирячав очі, а випещене волосся розтріпалося на лобі. Гаррі однією рукою забрав у Персі пістолет, а другою — дорогоцінний пекановий дрючок.

— Спокійно, воно твоє, від тебе нікуди не дінеться, — голос Гаррі звучав трохи засоромлено.

— Чого не скажеш про твою роботу, — процідив Персі. — Про ваші роботи. Як ви смієте зі мною таке робити?! Так не можна! Не можна!

Він, вочевидь, був готовий і далі продовжувати в такому ж дусі, от тільки ми не мали часу слухати його проповідь. У моїй кишені лежав рулон липкої стрічки. У 1930-х то був пращур тієї блискучої, яку люди використовують сьогодні. Угледівши її, Персі посунув назад. Але Брутал обхопив його ззаду і тримав, поки я не заліпив йому рота, для надійності обмотавши стрічкою окружність голови. Коли настане час ту стрічку знімати, Персі позбудеться кількох клаптів волосся, та ще й губи потріскані будуть серйозно. Але я більше цим не переймався, бо з мене було досить Персі Ветмора.

Ми відійшли від нього. Він стояв посеред кімнати, під лампочкою в клітці, у гамівній сорочці, важко дихаючи крізь ніздрі, що роздувалися, і притлумлено мукаючи з-під липкої стрічки — мммф! мммф! мммф! Загалом вигляд у нього був не менш божевільний, ніж у всіх тих в’язнів, яких ми запроторювали в цю кімнату за всі роки.

— Тихіше сидітимеш, швидше вийдеш, — сказав я. — Спробуй це запам’ятати, Персі.

— А коли стане самотньо, згадуй Олів Ойл, — порадив Гаррі. — Ук-ук-ук-ук.

Потім ми вийшли. Я зачинив двері, а Брутал їх замкнув. Дін стояв трохи далі на Милі, перед камерою Коффі. Він уже вставив майстер-ключ у верхній замок. Ми вчотирьох перезирнулися. Без слів. Слова були непотрібні. Ми запустили й розігнали цей поїзд; залишалося тільки сподіватися, що він поїде означеним курсом, а не злетить із рейок десь далі по колії.

— Джоне, ти не передумав їхати? — спитав Брутал.

— Ні, сер, — відповів Коффі. — Не передумав.

— Добре, — кивнув Дін. Він прокрутив перший замок, витяг ключ і вставив його в другий.

— Джоне, нам потрібно надівати на тебе кайданки? — запитав я.

Коффі, здавалося, поринув у задуму.

— Можете, якщо хочете, — зрештою відповів він. — Не потрібно.

Я кивнув Бруталові, й той відчинив двері, потім повернувся обличчям до Гаррі, який спроквола цілився в Коффі з пістолета Персі, коли Коффі переступив через поріг своєї камери.

— Віддай їх Дінові, — розпорядився я.

Гаррі кліпнув, наче його зненацька вирвали з дрімоти, побачив пістолет і палицю Персі в руках і тицьнув їх Дінові. А Коффі тимчасом незграбно тупцяв у коридорі, мало не черкаючи лисою головою об заґратовані лампи на стелі. Стоячи там зі складеними на грудях руками й зсутуленими плечима, що нависали над бочкоподібними грудьми, він знову нагадав мені, як і вперше, велетенського полоненого ведмедя.

— Замкни іграшки Персі в столі чергового до того часу, коли ми повернемося, — сказав я.

— Якщо повернемось, — уточнив Гаррі.

— Добре, — не звертаючи уваги на Гаррі, відповів мені Дін.

— А як хтось прийде… скоріше за все, ніхто, але всяке буває… що ти скажеш?

— Що десь опівночі Коффі розбуянився, — промовив Дін із виглядом старанного студента коледжу, який складає важливий іспит. — Довелося вдіти його в сорочку й закинути в гамівну. А коли там шумітиме, то людина подумає, що це він. — Підборіддям Дін показав у бік Коффі.

— А ми де? — спитав Брутал.

— Пол пішов в адміністрацію, щоб узяти справу Дела й написати свідкам, — відповів Дін. — Цього разу це дуже важливо, бо то була не страта, а повна дупа. Він сказав, що, швидше за все, пробуде там до кінця зміни. А ти, Гаррі й Персі у пральні, перете одяг.

Насправді то була кодова фраза для обізнаних. У пральні часом по ночах грали в кості; а по інших ночах — різалися в блекджек, покер чи «меверика». Хоч би якою була гра, про наглядачів, які брали в ній участь, казали, що вони перуть одяг. На тих збіговиськах зазвичай пили самогон, а іноді й косячок по колу пускали. У тюрмах таке було споконвіку, відколи тюрми стоять, так я собі думаю. Коли ти ціле життя вовтузишся з брудними людьми, то й самому хочеться трохи в бруд закалятися. У кожнім разі, перевіряти, чи ми там, ніхто б не став. До «прання одягу» в «Холодній горі» ставилися з великим розумінням.

— Усе як по нотах, — я розвернув Коффі й легенько підштовхнув його, щоб ішов уперед. — А якщо все посиплеться, Діне, ти нічого ні про що не знаєш.

— Це легко сказати, але…

У ту мить сухорлява рука висунулася крізь ґрати камери Вортона й ухопила Коффі за могутній біцепс. Усі ми охнули від несподіванки. Вортон мав бути в безтямі, ледве не в комі. А втім, він стояв перед нами, похитуючись уперед-назад, як причмелений після бою боксер, і сонно шкірився.

Реакція Коффі була разючою. Він не сахнувся, але теж охнув, втягнув повітря крізь зуби, наче торкнувся чогось холодного й неприємного. Його очі розширилися, і на якусь мить у них з’явився такий вираз, неначе Коффі й тупість ніколи не зустрічалися, не кажучи вже про те, щоб прокидатися разом щоранку й лягати ввечері в одне ліжко. Тієї миті він здавався живим — присутнім, — як тоді, коли покликав мене до себе в камеру, щоб він міг торкнутися мене. Помогти мені, по-коффівськи кажучи. Так само він дивився, коли простягував руки до миші. І ось, утретє, його лице засвітилося, наче в мозку раптово увімкнули прожектор. От тільки цього разу було інакше. Цього разу було холодніше. Я вперше задумався про те, що могло б статися, якби Джон Коффі зненацька збісився. У нас була зброя, ми могли в нього стріляти. Але завалити його було б насправді нелегко.

Ті самі думки я прочитав на обличчі Брутала. Але Вортон і далі стояв та вищирявся своєю упоротою млявогубою посмішкою.

— А куда це ви ідете? — спитав він. Вийшло щось близьке до «адацевидете?»

Коффі стояв непорушно. З самого Вортона він перевів погляд на руку Вортона, а потім знову подивився на його лице. Я не міг нічого зрозуміти з виразу обличчя велетня. Тобто я бачив, що в його погляді світиться розум, але витлумачити його не міг. Що ж до Вортона, то він мене зовсім не турбував. Пізніше він нічого не згадає; він був як той п’яниця, що ходить у відключці.

— Ти погана людина, — прошепотів Коффі, і я не міг розібрати, що чую в його голосі — біль, гнів чи страх. А може, все це злилося в одне. Коффі знову подивився вниз, на його руку. Так ви дивитеся на отруйного жука, який може вас укусити, якщо в нього виникне таке бажання.

— Точно, ніґере, — з осоловілою зухвалою посмішкою відповів Вортон. — Я поганючий.

Раптом мною опанувала впевненість, що зараз станеться щось жахливе і це щось змінить запланований хід цієї ночі так само кардинально, як руйнівний землетрус міняє напрямок течії річки. Це станеться, і ні я, ні будь-хто з нас нічим не зможемо зарадити.

Та враз Брутал простягнув руку, відчепив пальці Вортона від біцепса Джона Коффі, і те відчуття зникло. Неначе якийсь потенційно небезпечний ланцюг розімкнули. Я вам казав, що за весь час моєї служби в блоці Е губернаторський телефон жодного разу не дзвонив. Це правда. Але якби колись він задзеленчав, то я б, напевно, відчув, як усе тіло охоплює та величезна полегкість, хвиля якої пройшла крізь мене, коли Брутал зняв руку Вортона з велетня, що горою здіймався до стелі коло мене. Очі Коффі одразу ж згасли; наче хтось вимкнув той прожектор, що засвітився був у його мозку.

— Біллі, лягай, — сказав Брутал. — Відпочинь собі.

То були мої напрацьовані слова, але за тих обставин я геть не заперечував, щоб їх промовив Брутал.

— Може, й ляжу, — погодився Вортон. Він зробив крок назад, похитнувся, мало не впав, але останньої миті відновив рівновагу. — У-у-у, татку. Вся комната крутиться. Вроді я п’яний.

Не зводячи затуманеного погляду з Коффі, він позадкував до ліжка.

— Нада, шоб для ніґерів був отдєльний електричний стул, — висловив думку він. А тоді задній бік його колін вдарився об край ліжка й він повалився спиною вперед. І захропів ще до того, як голова торкнулася тонкої тюремної подушки. Під запалими очима лежали темно-сині тіні, а кінчик язика вивалювався з рота назовні.

— Господи, у ньому стільки наркоти. Як він встав? — прошепотів Дін.

— Це не має значення. Тепер він у відключці, — відповів я. — Якщо знову почне очунювати, дай йому ще одну пігулку, розчинену в склянці води. Але тільки одну, не більше. Ми ж не хочемо його вбити.

— За себе кажи, — пробурчав Брутал і кинув на Вортона презирливий погляд. — Але таку мавпу наркотою не вб’єш. Вони тільки кайфують від неї.

— Це погана людина, — сказав Коффі, але цього разу тихішим голосом, наче не до кінця розумів, що саме каже й що це означає.

— Це точно, — підтвердив Брутал. — Дуже лиха людина. Але зараз це не проблема, бо нам більше не треба ходити перед ним на цирлах. — Ми знову рушили. Вчотирьох ми оточували Джона, немов ідоловірці — дерев’яного божка, що якимось чином ожив і тепер, напівпритомний, спотикаючись, просувався вперед. — Джоне, а скажи-но мені — ти знаєш, куди ми тебе ведемо?

— Помогти, — відповів Коффі. — Я думаю… помогти… жінці? — Зі сповненою надії тривогою він глянув на Брутала.

Той кивнув.

— Саме так. Але звідки ти це знаєш? Звідки?

Джон Коффі як слід обміркував запитання, а потім хитнув головою.

— Я не знаю, — сказав він Бруталові. — Правду кажучи, начальнику, я майже ні про що нічого не знаю. І ніколи не знав.

І цим нам довелося задовольнитися.