Зелена миля

7

До будинку Гела Мурза на Чимні-рідж було двадцять п’ять миль, і на повільній торохкотливій фермерській вантажівці Гаррі дорога забрала близько години. Жаска то була поїздка. І хоч здається, що кожна її секунда закарбувалася в моїй пам’яті — кожен поворот, горбок, кожна яма, ті страшні випадки (їх було два), коли повз нас у протилежний бік гуркотіли вантажівки, — думаю, я навіть близько не здатен описати, що тоді відчував, сидячи там, у кузові, із Джоном Коффі, коли ми, як індіанці, кутались із ним у старі ковдри, які Гаррі завбачливо прихопив із дому.

Найвиразнішим було відчуття загубленості — той глибокий жахливий біль, якого зазнає маленький хлопчик, коли розуміє, що кудись не туди зайшов, місцевість навколо незнайома й він не знає, як знайти шлях додому. Я їхав кудись у ніч з ув’язненим — і не просто ув’язненим, а засудженим за вбивство двох маленьких дівчаток і за скоєння цього злочину приреченим до смертної кари. Моя віра в те, що він невинуватий, нічим нам не допоможе, якщо нас зловлять; ми самі сядемо за ґрати, і Дін Стентон, імовірно, теж. Я перекреслив ціле життя праці й віри через одну погану страту й через те, що вірив — це вайло-переросток, що сидить поруч зі мною, може зцілити жінку від неоперабельної пухлини мозку. Але, спостерігаючи, як Джон дивиться на зірки, я з жахом усвідомив, що більше не вірю в це, навіть якщо раніше віра й була. Інфекція сечових шляхів тепер здавалася віддаленою й неважливою, як це завжди буває з такими неприємними й болючими речами, коли вони вже відходять у минуле (якби жінка могла пам’ятати весь той біль, з яким народжувала першу дитину, сказала колись моя мати, вона б нізащо не стала народжувати другу). Що ж до Містера Джинґлза, то чи не було можливо, навіть імовірно, що ми хибно оцінили ступінь ушкоджень, яких завдав йому Персі? Чи що Джон — який справді володів якоюсь гіпнотичною силою, принаймні щодо цього в мене сумнівів не було, — обманом змусив нас думати, що ми бачили щось, коли насправді нічого не бачили? А ще була проблема з Гелом Мурзом. Того дня, коли я зненацька заскочив його в кабінеті, переді мною був заплаканий старий із тремтячими руками. Але я сумнівався, що то було справжнє «я» начальника тюрми. Справжнім був той начальник Мурз, який зламав зап’ястя виродку, що спробував ударити його заточкою; чоловік, який безжально вказав мені на те, що яйця Делакруа підсмажаться незалежно від того, хто буде на перших ролях під час страти. Невже я подумав, що Гел Мурз смиренно стоятиме осторонь і дозволить нам завести засудженого дітовбивцю в його будинок, щоб той приклав руки до його дружини?

Ми їхали, і в мені, мов нудота, наростав сумнів. Я просто не розумів, навіщо я все це втнув і навіщо переконав інших податися зі мною в цю божевільну нічну поїздку, як і не вірив, що в нас буде шанс вийти сухими з води — не більше, ніж у мисливського пса потрапити в рай, як казали колись старожили. А втім, я не зробив жодної спроби відступитися від свого задуму, поки була така можливість; усе ще можна було переграти, доки ми не під’їхали до будинку Мурза. Щось (мабуть, то були всього-на-всього хвилі радісного сп’яніння, що їх випромінював гігант поряд зі мною) перешкодило мені забарабанити по даху кабіни й заволати до Гаррі, щоб розвертався і їхав назад до тюрми, доки ще не пізно.

Такі думки обсідали мене, коли ми з’їхали з автостради на Окружну 5, а з Окружної 5 — на Чимні-рідж-роуд. Минуло ще чверть години, і я побачив обриси даху, що вже застував зірки, та зрозумів, що ми на місці.

Гаррі перевів важіль з другої передачі на першу (я думаю, за всю поїздку він лише раз скористався найвищою передачею). Двигун від перевантаження струсонув усю вантажівку, вона задрижала так, наче теж боялася того, що чекало на нас попереду.

Гаррі повернув на посипану гравієм доріжку Мурзів і припаркував бурчливу вантажівку перед практичним чорним «б’юїком» начальника в’язниці. Попереду, трохи праворуч від нас, стояв ошатний будинок у тому стилі, який, здається, називають кейп-код[67]. У нашому гірському краї цей дім мав би здаватися недоречним, але не здавався. Вийшов місяць. Тієї ночі його посмішка вже стала трохи пухкішою, і в його світлі я бачив, що подвір’я, завжди таке охайне й доглянуте, було занедбаним. Такого вигляду йому надавало здебільшого опале листя, якого ніхто не згрібав. За нормальних обставин це робила Меллі, але цієї осені Меллі було не до згрібання листя, а наступного листопаду вона вже не побачить. Такою була суть справи, і я, напевно, збожеволів, коли вирішив, що цей ідіот із порожніми очима може все змінити.

Однак, може, ще не пізно було врятуватися. Я ворухнувся, щоб звестися на ноги, і ковдра, якою грівся, зісковзнула з плечей. Ось зараз я перехилюся, постукаю у вікно з боку водія, скажу Гаррі, що треба звідси вшиватися к чортовій матері…

Джон Коффі взяв мене за руку вище ліктя, стиснув своїм кулачищем і посадив на лавку так невимушено, як я міг би всадовити малюка-трирічку.

— Дивіться, начальнику, — показав він. — Хтось не спить.

Я простежив поглядом у тому напрямку, куди він показував, і відчув, що в мене не тільки серце в п’яти пішло, а взагалі все обірвалося. В одному із задніх вікон блищала іскорка світла. Скоріше за все, то кімната, де Мелінда тепер проводила всі свої дні та ночі; вона більше не могла піднятися нагору сходами так само, як не здатна була вийти надвір і позгрібати листя, що обсипалося від останнього буревію.

Авжеж, вони чули, як під’їхала вантажівка — клятий «фармолл» Гаррі Тервілліґера, у якого двигун ревів і пердів через вихлопну трубу, не обтяжену чимось таким дрібним і незначним, як глушник. Бляха, та все одно Мурзи й так не спали міцно тими ночами.

Увімкнулося світло ближче до передньої частини будинку (кухня), потім у вітальні на другому поверсі, потім у передпокої, а тоді — над ґанком. Я дивився, як марширують уперед ці вогні, так, як людина біля бетонної стіни, що курить останню цигарку, може дивитися на злагоджений крок розстрільного загону, який невпинно наближається до неї. Втім, навіть тоді я ще не готовий був сам собі зізнатися в тому, що пізно вже повертати назад. Аж доки нерівний стукіт двигуна не стишився, і не рипнули двері, і гравій не захрупав під ногами в Гаррі та Брутала, коли ті вийшли з кабіни.

Джон підвівся й потягнув мене за собою. Його обличчя в тьмяному світлі здавалося сповненим життя і прагнення. «А чому б і ні?» — пам’ятаю, подумав тоді я. Чому б йому не прагнути до того, що попереду? Він же дурень.

Брутал і Гаррі стояли пліч-о-пліч біля заднього краю вантажівки, збилися докупи, як дітлахи в грозу, і я бачив, що їм обом страшно, бентежно й незатишно так само, як і мені. І від цього я тільки сильніше рознервувався.

Джон зліз. Радше ступив донизу, ніж зістрибнув. Я рушив за ним, зі штивними ногами й геть нещасний. І розтягнувся б на холодному гравії, якби Джон не підхопив мене під лікоть.

— Це помилка, — тихо просичав Брутал. Очі в нього були широко розплющені й дуже налякані. — Ісусе милосердний, Поле, про що ми тільки думали?

— Запізно вже, — відповів я. Штовхнув Коффі в стегно, і він доволі слухняно зрушив та став біля Гаррі. Потім я взяв Брутала попід руку, наче ми з ним були на побаченні, і ми пішли до ґанку, над яким уже горіла та лампочка. — Розмовляти буду я. Зрозумів?

— Ага, — кивнув Брутал. — Просто зараз, по-моєму, це єдине, що я взагалі розумію.

Я озирнувся через плече.

— Гаррі, залишайся з ним біля вантажівки, доки я покличу. Не хочу, щоб Мурз його побачив, коли я ще не буду готовий.

Та тільки готовим я не буду ніколи. Я вже це знав.

Щойно ми з Бруталом устигли досягнути першої нижньої сходинки, як двері з розмаху відчинилися — так рвучко, аж дверний молоток ударився об свою пластину. На порозі стояв Гел Мурз, у синіх піжамних штанях і майці. Сталево-сиве волосся стирчало жмутами й шпачаками. Упродовж своєї кар’єри він нажив собі чимало ворогів. І добре про це знав. У правій руці, тримаючи аномально довгу цівку скерованою донизу, але не зовсім у підлогу, він стискав револьвер, який зазвичай висів над камінною полицею. Таку зброю називали «Нед Бантлайн Спешл»[68], вона належала ще його дідові, і тієї миті (я побачив це, відчуваючи, як усередині все стискається ще більше) його курок був зведений до кінця.

— Якого це чорта принесло о пів на третю клятої ночі? — запитав він. Ніякого страху в його голосі я не почув. І тремтіння рук — принаймні на той час — припинилося. Рука, що тримала револьвер, була твердою, мов камінь. — Відповідайте, або я…

Дуло почало підійматися.

— Начальнику, не треба! — Брутал підняв руки й виставив їх долонями вперед, до чоловіка зі зброєю. Я ще ніколи не чув, щоб його голос звучав так, як тієї миті; неначе дрижаки якимсь незбагненним чином перебралися з рук Мурза до горла Брутуса Говелла. — Це ми! Це Пол і я, і… це ми!

Він став на першу сходинку, щоб світло, яке горіло над сходами, могло повністю освітити його обличчя. Я приєднався до нього. Гел Мурз переводив погляд із Брутала на мене, і сердита рішучість помалу поступалася місцем розгубленості.

— Що ви тут робите? — спитав він. — Мало того, що глупа ніч надворі, то у вас, хлопці, ще й чергування зараз. Я знаю, бо в мене графік висить у майстерні. То якого, питається… о, Господи. Хтось утік? Чи заколот? — Він глянув поміж нас, і погляд став гострішим. — Хто там ще біля тої вантажівки?

«Розмовляти буду я». Так я проінструктував Брутала. Однак час розмовляти настав, а я не міг і рота розтулити. Дорогою на роботу того вечора я ретельно продумав, що казатиму, коли ми сюди приїдемо, і думав, що не так уже й божевільно все звучить. Не нормально — нічого нормального в нашій вилазці не було, — але, може, досить близько до нормального, щоб нам дозволили зайти всередину й дали шанс. Дали Джону шанс. Але тепер усі мої ретельно відрепетирувані слова потонули в ревінні плутанини думок та образів — Дел горить, миша помирає, Ту сіпається на сидінні Старого Іскруна й волає, що він засмажений гиндик, — які коловоротом кружляли в моїй голові, наче пісок, підхоплений пиловим вихором. Я вірю, що у світі є добро й усі його потоки надходять так чи інакше від Бога, який любить нас. Але вірю, що існує ще й інша сила, достоту така сама реальна, як і Бог, якому я молився все своє життя. І ця сила свідомо працює над тим, щоб усі наші добрі поривання звести нанівець. Не Сатана, я не Сатану маю на увазі (хоча вірю, що він також реальний), але якийсь демон розладу, каверзна й дурнувата істота, що радісно гигоче, коли старий чоловік підпалює на собі одяг, намагаючись розкурити люльку, чи коли чиясь обожнювана дитина потягне собі до рота свою першу різдвяну іграшку й удавиться нею на смерть. Я мав удосталь часу, щоб над цим поміркувати, усі ті роки, що минули від «Холодної гори» до «Сосон Джорджії», і гадаю, що тієї ночі та сила активно намагалася нам перешкодити, туманним виром кружляючи навколо, стараючись тримати Джона Коффі подалі від Мелінди Мурз.

— Начальнику… Геле… я… — Усе, що я пробував вимовити, виходило безглуздим белькотінням.

Він знову підняв револьвер, цілячись між Бруталом і мною, не слухаючи. Налиті кров’ю очі розплющилися дуже широко. І тут із темряви вийшов Гаррі Тервілліґер, точніше, не вийшов, а вискочив, бо його мало не потягнув за собою наш здоровань, на всі тридцять два усміхаючись своєю чарівною і пришелепкуватою усмішкою.

— Коффі, — видихнув Мурз. — Джон Коффі. — Він різко втягнув у себе повітря й закричав тонким, проте сильним голосом: — Стій! Стій, де стоїш, бо стрілятиму!

Десь позаду нього кволий і тремтливий жіночий голос погукав:

— Геле? Що ти там робиш? З ким ти говориш, ти, йобаний хріносмок?

Він повернувся в той бік лише на секунду, з розпачем і збентеженням на обличчі. Лише на секунду, як я сказав, але мені б цього вистачило, щоб вихопити з його руки револьвер із довгим дулом. От тільки я не міг підняти своїх власних рук. До них неначе прикріпили тягарі. У голові шуміло, наче по радіо в грозу. Єдині емоції, які я міг пригадати з тієї хвилини, — переляк і якийсь невиразний сором за Гела.

Гаррі з Джоном Коффі підійшли до підніжжя сходів. Мурз відвернувся від звуку голосу дружини і знову здійняв револьвер. Пізніше він зізнається, що так, мав серйозний намір застрелити Коффі; він запідозрив, що всі ми — заручники, а хитромудрий розум, який за всім цим незрозумілим стоїть, ховається там, у темряві коло вантажівки. Він не розумів, навіщо нас могли привезти до його будинку, але помста видавалася найбільш імовірною можливістю.

Та перш ніж він встиг вистрелити, Гаррі Тервілліґер вийшов наперед і затулив Коффі собою, більшу частину його тіла. Коффі його не примушував; Гаррі вчинив так із власної волі.

— Ні, начальнику Мурз! — вигукнув він. — Усе добре! Ніхто не озброєний, ніхто нікого не поранить, ми приїхали допомогти!

— Допомогти? — Сплутані кошлаті брови Мурза зійшлися на переніссі. Очі спалахнули несамовитим вогнем. Я не міг відвести погляду від зведеного курка «Бантлайна». — Допомогти в чому? Допомогти кому?

Неначе у відповідь, голос старої жінки озвався знову, сварливий, наполегливий і геть відірваний від реальності:

— Сучий сину, іди сюди й потикай своїм патиком у мою брудну дюрку! І друзів своїх засранців веди! Хай по черзі мене порають!

Тяжко вражений, я подивився на Брутала. Я усвідомлював, що Мелінда лаятиметься — що пухлина якось примушувала її лаятися, — але то було щось більше, ніж лихослів’я. Набагато більше.

— Що ви тут робите? — повторив своє запитання Мурз. Значна частка рішучості вже зникла з його голосу — її забрали тремкі викрики дружини. — Я не розумію. Це втеча з тюрми чи…

Джон відставив Гаррі вбік — просто підняв його і прибрав з дороги — та піднявся на ґанок. Він став між Бруталом і мною, такий величенний, що мало не зіштовхнув нас у кущі гостролиста обабіч ґанку. Погляд Мурза поповз угору, щоб простежити за ним, — так людина силкується роздивитися верхівку височенного дерева. І раптом усе у світі для мене стало на свої місця. Той дух розладу, який поплутав мені думки, наче крізь могутні пальці просіяв пісок чи зернята рису, щез.

Мені здалося, що я навіть розумію, чому Гаррі був здатен діяти, тоді як ми з Бруталом могли тільки стояти, утративши надію та рішучість, перед своїм босом. Гаррі був коло Джона… а той невідомий дух, що протистоїть іншому, демонічному, перебував тієї ночі в Джоні Коффі. І коли Джон виступив уперед, щоб стати віч-на-віч з начальником Мурзом, той інший дух (щось біле, ось як я називаю його подумки, мені він уявляється як щось біле) узяв ситуацію під свій контроль. Та інша істота не пішла геть, але я міг бачити, як вона зіщулюється й відступає — мов тінь від яскравого спалаху світла.

— Я хочу помогти, — мовив Джон Коффі. Мурз дивився на нього знизу вгору, зачарований, роззявивши рота. Коли Коффі забрав у нього з руки «Бантлайн Спешл» і віддав мені, Гел, здається, навіть не зрозумів, що більше не тримає зброї. Я обережно опустив курок. Згодом, коли я перевірю барабан, то виявиться, що він був порожній. Інколи я роздумую над тим, чи знав про це Гел. А тимчасом Джон продовжував бурмотіти: — Я приїхав помогти їй. Тільки помогти. Більш нічого не хочу.

— Геле! — закричала вона зі спальні в глибині будинку. Голос тепер звучав трохи сильніше, але разом з тим і налякано — неначе та істота, яка сплутувала наші думки й позбавляла мужності тут, на подвір’ї, перебралася до неї. — Прожени їх, ким би вони не були! Не треба нам тут торгашів серед ночі! Ніякого «Електролюкса»! Ніякого «Гувера»! Ніяких вимащених спермою панталонів! Під зад їх коліном! Скажи, хай ідуть у сраку по р… р…

Щось розбилося (може, склянка з водою), і Мелінда заридала.

— Тільки помогти, — тихо, ледь не пошепки сказав Джон Коффі. На схлипи жінки та потік лайки він уваги не звертав. — Тільки помогти, начальнику, більш нічого.

— Ти не зможеш, — сказав Мурз. — Ніхто не зможе.

Цей тон голосу я вже десь чув раніше, і після недовгих роздумів до мене дійшло — я сам так говорив, коли зайшов у камеру до Коффі того вечора, коли він вилікував мене від інфекції сечових шляхів. Загіпнотизований. «Ти турбуйся про свої проблеми, а я потурбуюся про свої», — ось що я сказав тоді Делакруа… та тільки про мої проблеми потурбувався Коффі. Так само й зараз він турбувався про справи Гела Мурза.

— Ми думаємо, що він зможе, — сказав Брутал. — Ми ризикнули роботою — і самі можемо загриміти в кутузку — не для того, щоб сюди приїхати, розвернутися й забратися без єдиної спроби.

Одначе три хвилини тому я був готовий це зробити. І Брутал теж.

З перших місць нас потіснив Джон Коффі. Пропхавшись у двері, повз Мурза, який здійняв безсилу руку, щоб його зупинити (рука черкнула по стегну Коффі та впала; я певен, що велетень її дотику навіть не відчув), він почовгав коридором до вітальні, через кухню за нею й до дальньої спальні, звідкіля знову пролунав той пронизливий невпізнаваний голос:

— Не смій сюди йти! Не знаю, хто ти, але не заходь! Я роздягнена, в мене цицьки вивалюються й мочалка провітрюється!

Джон на все це не зважав, незворушно просувався вперед, нахиливши голову, щоб не врізатись у люстру. Його круглий коричневий череп блищав, руки розгойдувалися в такт ходи. За мить і ми пішли слідом: я перший, Брутал і Гел — за мною пліч-о-пліч, і замикав вервечку Гаррі. Одне я розумів дуже чітко: від нас більше нічого не залежало. Тепер усе було в Джонових руках.