Зелена миля

10

Свідків прийшло небагато — загалом, може, чотирнадцять, наполовину менше, ніж на страті Делакруа. Гомер Крайбус був на місці, як завжди, вивалювався за межі стільця. Але заступника шерифа Мак-Ґі я не побачив. Як і начальник Мурз, він, очевидно, вирішив цього разу пропустити страту.

У першому ряду сиділо немолоде вже подружжя, яке я спочатку не впізнав, хоч до того дня на третьому тижні листопада й бачив їхні знімки в стількох газетних статтях. Та коли ми наближалися до платформи, на якій очікував Старий Іскрун, жінка просичала: «Здихай повільно, сучий сину!» — і я зрозумів, що то Деттерики, Клаус і Марджорі. А не впізнав я їх тому, що нечасто бачиш старих людей, яким ще й за четвертий десяток не перевалило.

Від звуку жінчиного голосу і схвального рохкання шерифа Крайбуса Джон втягнув голову в плечі. Генк Біттерман, який стояв на посту біля першого ряду мізерної купки глядачів, не зводив очей з Клауса Деттерика. Таким був мій наказ. Але Деттерик тієї ночі навіть не ворухнувся в бік Джона. Деттерик, здавалося, перебував на якійсь іншій планеті.

Брутал, стоячи біля Старого Іскруна, ледь помітно дав мені знак пальцем, коли ми ступили на платформу. Він вклав зброю в кобуру, взяв Джона за зап’ясток і провів до електричного стільця так делікатно, як юний хлопець міг би вести свою дівчину на паркет, щоб станцювати з нею перший в історії їхніх стосунків танець.

— Джоне, все гаразд? — стишеним голосом запитав він.

— Так, начальнику, але… — Його очі неспокійно бігали. Вперше за весь час він здавався наляканим, і в голосі чувся страх. — Але тут стіко люду ненавидить мене. Стіко. Я чую це. Болить. Як бджоли, жалить і болить.

— Тоді відчуй, що відчуваємо ми, — тим самим стишеним голосом сказав йому Брутал. — Ми не маємо до тебе ненависті. Відчуваєш?

— Так, начальнику. — Але тепер його голос тремтів ще сильніше і з очей знову почали сочитися повільні сльози.

— Хлопці, вбийте його двічі! — зненацька пронизливо закричала Марджорі Деттерик. Її хрипкий рипливий голос розітнув повітря, як ляпас. Джон знову зіщулився й застогнав. — Давайте, вбийте цього вбивцю і ґвалтівника малих дітей двічі, буде добре!

Клаус, досі немов людина, що снить наяву, пригорнув жінку до свого плеча. Вона розридалася.

Я з жахом помітив, що Гаррі Тервілліґер теж плаче. Ніхто з глядачів не бачив його сліз (він стояв спиною до них), але так, він плакав. Та все ж, що ми могли зробити? Крім продовжити, я маю на увазі?

Ми з Бруталом розвернули Джона. Брутал натиснув на плече велетня, і Джон сів. Він стиснув широкі бильця Іскруна, водячи очима з одного боку в інший. Кінчик язика вистромився з рота, щоб змочити спершу один його кутик, потім другий.

Гаррі та я опустилися на коліна. Напередодні ми викликали з майстерні арештанта, який там працював, і наказали йому приварити тимчасові гнучкі подовжувачі до ножних хомутів стільця, оскільки товщина щиколоток Джона Коффі й близько не дорівнювала обхвату ніг пересічного в’язня. Та все ж на одну страхітливу мить мені здалося, що довжини затискачів не вистачить і нам доведеться повернути його в камеру, потім шукати Сема Бродерика, який у ті часи керував майстернею, просити, щоб він прийшов і ще трохи їх подовжив. Я що було сили натиснув долонями, і хомут з мого боку закрився. Джонова нога сіпнулася, і він охнув. Я защемив йому шкіру.

— Джоне, вибач, — пробурмотів я і глянув на Гаррі. Він легше впорався зі своїм затискачем (чи то подовження з його боку було трохи більшим, чи то Джонова права щиколотка була трохи вужча), але на результат він дивився з сумнівом. І я здогадувався про причину — видозмінені хомути набули голодного вигляду й, наче алігатори, роззявляли пащеки.

— Буде нормально, — сказав я, сподіваючись, що мій голос звучить переконливо… і що я кажу правду. — Гаррі, витри лице.

Він промокнув обличчя рукавом, стираючи зі щік сльози, а з лоба — краплини поту. Ми розвернулися. Гомер Крайбус, який занадто голосно базікав із чоловіком, що сидів поряд (прокурором, судячи з краватки-стрічки та вицвілого чорного костюма), замовк. Час майже настав.

Брутал закріпив одне Джонове зап’ястя, Дін — друге. Понад Діновим плечем я бачив лікаря, малопомітного, як завжди. Він стояв біля стіни з чорним саквояжем під ногами. Гадаю, тепер усім цим, особливо смертельними ін’єкціями, керують лікарі, але в ті часи їх буквально доводилося витягати з кутка, коли були потрібні. Може, вони тоді чіткіше розуміли, що дозволено робити лікарю, а що порушує ту особливу обітницю, яку вони давали, ту, якою вони клянуться насамперед не завдавати шкоди.

Дін кивнув Бруталові. Той повернув голову, крадькома наче позирнув на телефон, який ніколи не дзеленчав заради таких, як Джон Коффі, й гукнув Джекові Ван Хею: «Позиція один!»

Загуло, наче увімкнувся старий холодильник, і лампочки засяяли трохи яскравіше. Наші тіні стали дещо різкішими, чорними почварами, що повзли по стіні й нависали над тінню стільця, мов стерв’ятники. Джон різко вдихнув повітря. Кісточки його пальців побіліли.

— Йому вже боляче?! — уривчасто закричала місіс Деттерик з-поза чоловікового плеча. — Сподіваюся, що так! Хай йому буде дико боляче!

Чоловік стиснув її в обіймах. Я побачив, як йому з носа потекла кров, зачервоніла тоненькою цівкою, збігаючи у вузькі вуса. Коли в березні наступного року я розгорнув газету й побачив, що він помер від інсульту, то почувався найменш здивованою людиною на планеті Земля.

Брутал став так, щоб Джон його бачив. А коли заговорив, торкнувся Джонового плеча. Це було не за правилами, але з усіх свідків про це знав тільки Кертіс Андерсон, а він мовби й не зауважив. Я подумав, що в нього вигляд людини, яка хоче якнайшвидше спекатися своєї нинішньої роботи. Розпачливо хоче з нею покінчити. Після Перл-Гарбора він записався до лав армії, але за океан його так і не відправили: він загинув у Форт-Бреґґу, в аварії на вантажівці.

А Джон тимчасом розслабився під Бруталовими пальцями. Я не думаю, що він багато чи взагалі бодай щось розумів зі слів Брутала, але від руки на плечі йому було спокійніше. Брутал, який помер від серцевого нападу приблизно за двадцять п’ять років (він їв сендвіч із рибою й дивився реслінг по телевізору, розповіла його сестра), був доброю людиною. Мій друг. Можливо, найкращий серед нас. Йому неважко було зрозуміти, як це, коли людина хоче піти, але водночас її жахає дорога.

— Джоне Коффі, вас засуджено до смерті на електричному стільці. Вирок винесено судом присяжних, рівних вам за віком і станом, та затверджено кваліфікованим суддею цього штату. Хай Господь береже людей цього штату. Чи бажаєте щось сказати перед тим, як присуд буде виконано?

Джон знову змочив губи — і заговорив, чітко та виразно. П’ять слів.

— Мені шкода, що я такий.

— Ти мусиш шкодувати! — закричала мати двох мертвих дівчаток. — Чудовиську, ти мусиш! ШКОДУЙ, ПРОКЛЯТУЩИЙ!

Джонові очі звернулися до мене. У них я не побачив ані смирення, ані надії на рай, ані проблиску умиротворення. Як би я хотів сказати вам, що побачив. Як би я хотів сказати це собі. Але я побачив страх, страждання, незавершеність і нерозуміння. То були очі загнаної в пастку й настраханої тварини. Я згадав його слова про те, як Вортон зумів забрати Кору й Кеті Деттерик із веранди, не побудивши всіх у будинку. «Він убив їх любов’ю. Отак воно кожного дня. У всьому світові».

З мідного гачка на спинці стільця ззаду Брутал зняв нову маску. Але щойно Джон побачив її і зрозумів її призначення, його очі розширилися від жаху. Він глянув на мене, і тепер я побачив велетенські краплини поту, що виступили на вигині його безволосого черепа. Краплини завбільшки з яйце вільшанки, так здавалося.

— Будь ласка, начальнику, не чіпляйте на мене це, — прошепотів-простогнав він. — Не робіть мені темно, не заганяйте в темінь, я боюся теміні.

Брутал подивився на мене, з піднятими бровами, заклякнувши на місці, з маскою в руці. Його погляд промовляв, що рішення за мною, а він його виконає. Я міркував так швидко, як тільки міг і наскільки міг — важко це, коли в голові гупає. Маска була вимогою традиції, а не закону. Власне, її надівали, щоб не травмувати глядачів. І враз я вирішив, що не варто їх оберігати. Тільки не цього разу. Зрештою, Джон у своєму житті не скоїв, чорт забирай, нічого такого, за що мусив померти в масці. Глядачі про це не знали, зате знали ми, і я вирішив, що це його останнє прохання я виконаю. Що ж до Марджорі Деттерик, то вона мені, певно, пришле записку з подякою.

— Гаразд, Джоне, — пробурмотів я.

Брутал повісив маску на місце. За нашими спинами своїм надтріснутим голосом обурено вигукнув Гомер Крайбус:

— Хлопче! Натягни йому тую маску! Думаєш, ми хочемо бачить, як у нього очі повилазять?

— Тихіше, сер, — сказав я, не озираючись. — Ми виконуємо страту, і не ви нею керуєте.

— І не ти керував, коли його впіймали, ти, баняк з кишками, — прошепотів Гаррі. Гаррі помер 1982 року, йому було близько вісімдесяти. Старий уже був. Звісно, не моїх літ, але до таких узагалі мало хто доживає. Його вбив рак кишечника.

Нахилившись, Брутал витяг із відерця кружало губки. Натиснув на неї пальцем і лизнув кінчик, але це було зайве; я й так бачив, що з тієї коричневої потвори скрапує вода. Брутал вклав губку в шолом, а потім приладнав його на голові у Джона. І я вперше побачив, що Брутал теж зблід — білий, мов тісто, був, наче от-от знепритомніє. Я згадав, як він казав, що вперше в житті відчуває загрозу пекла, бо ми намірялися знищити дар Божий. Раптом мене так занудило, що я ледь не виблював. Стримався лише силою волі. Вода з губки стікала по щоках Джона.

Дін Стентон затягнув ремінь — цього разу на максимальну довжину — на Джонових грудях і передав мені. Ми стількох зусиль доклали, щоб спробувати захистити Діна в ніч нашої вилазки, бо в нього були діти, не знаючи, що жити йому залишалося менш ніж чотири місяці. Після Джона Коффі він подав заяву на переведення подалі від Старого Іскруна, у блок С, а там засуджений вдарив його в горло заточкою й випустив кров його життя на брудну дощану підлогу. Причини я так і не дізнався. Мабуть, ніхто не дізнався. Зараз, коли я озираюся на ті часи, Старий Іскрун здається породженням облудності, таким смертоносним втіленням навіженства. Ми тендітні, мов щойно видуте скло, навіть за найкращих обставин. А вбивати одне одного газом і електрикою, та ще й холоднокровно? Навіженство. Жахіття.

Брутал перевірив ремінь і відступив на крок назад. Я чекав, коли він заговорить, але він мовчав. А коли він схрестив руки за спиною і став у стійку «вільно», я зрозумів, що не заговорить. Мабуть, не міг. Мені здавалось, я теж не зможу, але я глянув на Джонові очі, нажахані, сповнені сліз, і зрозумів, що мушу. Навіть якщо через це буду рокований на вічні муки, я мушу.

— Позиція два, — сказав я таким хрипким голосом, що сам насилу його впізнав.

Шолом загудів. Десять довгих пальців здійнялися з кінців широких билець і напружено розійшлися в усі боки. Їхні кінчики здригалися. Великі коліна намагалися злетіти догори, як поршні, але затискачі на щиколотках тримали. На стелі вибухнули три лампочки — Пах! Пах! Пах! Від цих звуків Марджорі Деттерик пронизливо закричала і знепритомніла в чоловікових обіймах. Вона померла в Мемфісі через вісімнадцять років. Гаррі надіслав мені газетний некролог. Трамвайна аварія.

Джона кинуло вперед, на ремінь, що оперізував груди. На якусь мить його очі зустрілися з моїми. Сповнені усвідомлення; я був останнім, кого він побачив перед тим, як ми скинули його з краю світу. А потім він знову впав на спинку стільця, шолом трохи перекосився на голові, з-під нього сочився димок, більше схожий на змішану з попелом імлу. Але загалом, ви знаєте, все минуло швидко. Сумніваюся, що безболісно, як завжди заявляють поборники стільця (хоча випробувати, чи справді це так, на собі не погодяться навіть найскаженіші з них), але швидко. Руки обм’якли, півмісяці біля основи нігтів, раніше синювато-білі, тепер набули густонасиченого баклажанного відтінку, завитки диму підіймалися від щік, досі мокрих від солоної води з губки… і його сліз.

Останніх сліз Джона Коффі.