Зелена миля

9

Брутал сів у кузов, а я поїхав у кабіні водія, збіса щасливий, що цього разу не треба там бути. Пічка зламалася, але принаймні ми вже полишили відкритий простір позаду. Ми проїхали близько десяти миль, коли Гаррі помітив невеличку бічну дорогу і з’їхав на неї.

— Що таке? — стривожився я. — Підшипник?

Як на мене, то проблема могла бути з чим завгодно: усі компоненти двигуна і трансмісії «фармолла» видавали такі звуки, наче от-от з ними станеться якась катастрофа чи вони взагалі спустять дух.

— Ні, — вибачливим тоном відповів Гаррі. — Мені треба відлити, от і все. Зара міхур лопне.

Виявилося, що до вітру потрібно було всім нам. Крім Джона. Коли Брутал спитав його, чи не хоче він зійти з кузова й допомогти нам поливати кущі, він тільки головою похитав, навіть погляду не підвів. Він спирався на задню стінку кузова, загорнувшись в армійську ковдру, накинувши її на плечі, ніби серапе. Який у нього колір обличчя, я розібрати не міг, але чув його дихання — сухе й шорстке, наче вітер, що віє крізь соломину. Мені це не сподобалось.

Я зайшов у лісок, розстібнув штани й став відливати. Інфекція була досить свіжа в пам’яті тіла й амнезія ще не вступила у свої права, тож я міг відчувати просту вдячність за змогу попісяти без потреби закричати. Я стояв, спорожняв сечовий міхур і дивився вгору, на місяць. Та не усвідомлював, що поряд зі мною стоїть Брутал і робить те саме, поки той тихим голосом не озвався:

— На Іскруна він уже не сяде.

Я озирнувся на нього, здивований і трохи наляканий тихою впевненістю, яку почув у його тоні.

— Що ти маєш на увазі?

— Те й маю, що він глитнув ту гидоту, замість виплюнути, як раніше, не просто так. Це може забрати цілий тиждень — надто вже він великий і кремезний, — але зуб даю, що піде швидше. Хтось із нас робитиме обхід і знайде його на ліжку, холодного, мов камінь.

Я гадав, що вже відлив до кінця, але від почутого по спині пробіг холодок, і назовні вихлюпнулося ще трохи сечі. Защібаючи ширіньку, я подумав, що в Бруталових словах є сенс. І сподівався, що правда на його боці. Джон Коффі зовсім не заслуговував на смерть, якщо я не помилявся у своїх міркуваннях щодо дівчаток Деттерик. Але якщо він усе-таки помре, то я б не хотів, щоб загибель до нього прийшла від моєї руки. Я не був певен, що зможу цю руку підняти, якщо до цього дійде.

— Їдьмо, — пробурмотів Гаррі з темряви. — Ми запізнюємось. Давайте вже закінчимо з цим.

Поки верталися до машини, я усвідомив, що ми лишили Джона зовсім самого — дурість рівня Персі Ветмора. Я думав, що його вже нема в кузові; що він виплюнув жуків одразу, як побачив, що його не охороняють більше, і втік «на території», як Гек і Джим по Великій Бруднючці[69]. І все, що нам залишиться, — ковдра, яку він скинув із плечей.

Але він був на місці. Досі сидів, притулившись спиною до кабіни, спираючись ліктями на коліна. На звук наших кроків він підвів погляд і спробував усміхнутися. Усмішка на мить затрималася на його виснаженому обличчі, та й згасла.

— Як ти, Великий Джоне? — спитав Брутал, залазячи в кузов і собі підіймаючи ковдру.

— Добре, начальнику, — мляво відповів Джон. — Все гаразд.

Брутал поплескав його по коліну.

— Скоро повернемось. А коли все приведемо до ладу, знаєш що? Я скажу, щоб тобі принесли велику-велику чашку гарячої кави. З цукром і вершками.

Певна річ, подумав я, обходячи кабіну з пасажирського боку й залазячи на сидіння. Якщо нас не заарештують і самих не швиргонуть за ґрати.

Але з цією думкою я жив відтоді, як ми закинули Персі в гамівну кімнату, і не можу сказати, що вона турбувала мене аж так сильно, щоб я заснути не міг. Тому задрімав, і снилася мені Голгофа. Грім на заході та якісь пахощі, може, ялівцю. Брутал, Гаррі, Дін і я стояли в туніках і бляшаних шоломах, наче у фільмі Сесіла Б. Демілля. Мабуть, ми були центуріонами. На горі було три хрести, обабіч Джона Коффі на них висіли Персі Ветмор та Едуард Делакруа. Я опустив погляд на свою руку й побачив, що тримаю в ній закривавлений молоток.

«Поле, ми повинні зняти його звідти! — закричав Брутал. — Ми повинні його зняти!»

Та тільки ми не могли, бо драбину забрали. Я розтулив рота, щоб сказати про це Бруталові, але тієї миті вантажівку струсонуло від потрапляння в яму, і я прокинувся. Ми заїжджали задом у те місце, де Гаррі переховував машину раніше того довжелезного дня, який, здавалося, розпочався ще на зорі появи всесвіту.

Ми з Гаррі вилізли з кабіни й підійшли до кузова. Брутал зіскочив легко, але у Джона Коффі підігнулися коліна й він мало не впав. Ми всі втрьох кинулися його підхоплювати, бо одному це було б не до снаги. Та щойно він знову твердо став на ноги, розпочався новий напад кашлю, цього разу — найгірший. Він зігнувся, затискаючи рота долонями, щоб його притлумити.

Коли кашель влігся, ми знову накрили передню частину «фармолла» сосновим гіллям і пішки рушили назад тим же шляхом, яким прийшли. Найгіршими в усій тій сюрреалістичній відпустці (принаймні для мене) були останні двісті ярдів, які ми долали бігцем назад на південь узбіччям шосе. Я вже бачив (чи так мені здавалося) перше слабке світіння неба на сході й відчув певність, що от зараз нагодиться ранній фермер, який поїде збирати гарбузи чи докопувати останні кілька рядів ямсу, й помітить нас. Та навіть якщо цього не станеться, ми почуємо чийсь крик (у моїй уяві він звучав голосом Кертіса Андерсона): «Ані руш!» — коли я вставлятиму Аладдін у замок сітчастої загорожі, що оточувала двері тунелю. От тоді дві дюжини озброєних карабінами вартових вийдуть із лісу — і наша маленька пригода скінчиться.

На той час, коли ми добулися до загорожі, моє серце гупало так важко, що з кожним його ударом перед очима вибухали білі цяточки. Руки закоцюбли, були холодними й чужими, тому я нескінченно довго не міг вставити ключ у замок.

— О Господи, фари! — простогнав Гаррі.

Я підвів погляд і побачив на дорозі віяла світла, що дедалі яскравішали. Зв’язка ключів ледь не випала з руки; лише в останню секунду я встиг їх підхопити.

— Дай мені, — сказав Брутал. — Я відімкну.

— Ні, я сам, — відповів я.

Ключ нарешті прослизнув у щілину і прокрутився. Ще мить — і ми опинилися всередині. Принишкли за лядою і спостерігали, як повз тюрму повільно прогуркотіла вантажівка з хлібом. Поруч із собою я чув змучене дихання Джона Коффі. Він хрипів, як двигун, у якому майже скінчилося мастило. Дорогою туди він без зусиль підняв для нас двері-ляду, але цього разу ми не просили його про допомогу; про це не могло бути й мови. Ми з Бруталом підняли двері, а Гаррі повів Джона донизу сходинками. Велетня хитало, але він спустився. Ми з Бруталом зайшли за ним якнайшвидше, опустили за собою ляду і знову її замкнули.

— Господи, я думав, нас… — почав Брутал, але я увірвав його штурханом гострого ліктя під ребра.

— Не кажи такого, — застеріг я. — Навіть не думай про таке, доки він не сидітиме в безпеці камери.

— І нам ще треба подумати про Персі, — озвався Гаррі. Наші голоси глухо відбивалися від цегляних стін тунелю. — Вечір не скінчився, бо нам ще з ним розбиратися.

І, як виявилося, до кінця того вечора було ще дуже далеко.