Зелена миля

3

Коли весь той шарварок закінчився, Персі й далі зберігав мовчанку, тільки раз прикрикнув на Делакруа. Швидше за все, то був наслідок шоку, а не спроба побути тактовним (на мій погляд, про тактовність Персі знав не більше, ніж я — про племена найглибшої африканської глушини), та все одно то було приємно, трясця йому. Якби він почав скиглити про те, що Брутал впечатав його в стіну, чи галасливо дивуватися, чого це його ніхто не попередив, що в блок Е могли привезти й такого знавіснілого виродка, як Дикий Біллі Вортон, то ми б, напевно, його притовкли на смерть. А потім уже в цілковито новій ролі пройшлися Зеленою милею. Кумедна ідея, якщо задуматись. Я втратив свій шанс побути Джеймсом Кеґні в «Білій спеці».

Хай там як, коли ми вже впевнилися, що Дін нормально дихає й не впаде, непритомний, на місці, Гаррі й Брутал відвели його в лазарет. Делакруа, котрий під час усієї шарпанини й звуку не зронив (цей жук у багатьох тюрмах побував і знав, коли розумніше буде тримати писок стуленим, а коли вже відносно безпечно знову його розтулити), загорлопанив зі своєї камери далі по коридору, коли Гаррі й Брутал допомагали Дінові вийти надвір. Делакруа жадав знати, що сталося. Таке враження було, що порушили його конституційні права.

— Заткнися, педик малий! — гарикнув на нього Персі, та так люто, що на шиї напнулися вени. Я поклав долоню на його руку й відчув, як вона тремтить під сорочкою. Авжеж, то були залишки переляку (час від часу мені доводилося нагадувати собі, що Персі такий частково тому, що йому двадцять один, ненабагато більше, ніж Вортону), але більше все-таки давалася взнаки лють. Він ненавидів Делакруа. Не знаю, чому. Просто ненавидів.

— Іди подивися, чи на місці начальник Мурз, — наказав я Персі. — Якщо він у себе, то відзвітуй перед ним на словах про те, що сталося. Перекажи, що мій письмовий рапорт лежатиме в нього на столі завтра, якщо мені вдасться його написати.

Від важливості отриманого завдання Персі помітно випнув груди; на якусь жаску мить чи дві мені навіть здалося, що він зараз відсалютує.

— Так, сер. Відзвітую.

— Почни з того, що ситуація в блоці Е нормалізувалася. Це не оповідка, начальнику не сподобається, якщо ти будеш нагнітати атмосферу невизначеності.

— Не буду.

— Добре. Вперед.

Він рушив до дверей, та потім обернувся. Якщо в Персі й була одна стабільна риса, то це суперечливість. Я відчайдушно хотів, щоб він забрався; у паху горіло полум’я, а він усе ніяк не забирався.

— Поле, з тобою все гаразд? — спитав він. — Гарячки нема? Може, ти грип підхопив? Бо в тебе все обличчя пітне.

— Може, щось і підхопив, але я в порядку, — відмахнувся я. — Іди, Персі, розкажи все начальнику.

Він кивнув і пішов. Дякувати Богу, хоч щось хороше. Щойно за ним зачинилися двері, я прожогом кинувся до себе в кабінет. Залишати стіл — суперечило статуту, але я вже цим не переймався. Було дуже погано — як і вранці.

Я встиг добігти до туалетної кабінки за письмовим столом і витягти причандалля зі штанів до того, як ринула сеча. Але міг і не встигнути. Відливаючи, я мусив міцно затиснути рота долонею, щоб притлумити крик, а іншою рукою наосліп ухопитися за край раковини. Я був не вдома, де міг упасти навколішки й надзюрити калюжу біля дровітні; якби я опустився на коліна тут, сеча залила б усю підлогу.

Я спромігся втриматись на ногах і не закричати, але з обома цими справами було сутужно. Разом із сечею з мене ніби крихітні скалки товченого скла виходили. Із унітаза парував огидний болотистий запах, а на поверхні води плавали смужки чогось білого — гною, напевно.

Знявши з вішака рушник, я промокнув ним обличчя. Так, я пітнів; піт лився з мене градом. З металевого дзеркала на мене глянуло розпашіле обличчя людини, яку терзає гарячка. Сто три? Сто чотири?[31] Мабуть, краще й не знати. Я повісив рушника на перекладину, злив воду й подибав через свій кабінет до дверей у коридор. Боявся, що за моєї відсутності в блок міг зайти Білл Додж або ще хтось і побачити, що троє ув’язнених лишилися без нагляду. Але в коридорі було порожньо. Непритомний Вортон досі лежав на ліжку, Делакруа змовк, а Джон Коффі — той узагалі й звуку не видав, зненацька дійшло до мене. Ані шелеснув. Це насторожувало.

Я пройшовся Милею й зазирнув у камеру Коффі, морально готуючись до того, що він наклав на себе руки в один зі способів, типових для смертників: або повісився на своїх штанях, або розгриз вени на зап’ястках. Та, як виявилося, нічого подібного. Коффі просто сидів на краєчку ліжка, згорнувши руки на колінах, найбільший грубас з усіх, кого мені доводилося бачити в житті, й дивився на мене дивними вологими очима.

— Начальнику? — озвався він.

— Що таке, здорованю?

— Я маю вас побачити.

— А зараз ти хіба не бачиш мене, Джоне Коффі?

На це він не відповів, тільки й далі уважно вивчав мене своїм чудернацьким вологим поглядом. Я зітхнув.

— Зачекай секунду, здорованю.

Я подивився на Делакруа — той стояв біля ґрат своєї камери. Ручний мишак, Містер Джинґлз (Делакруа всім і кожному розказував, що це він навчив Містера Джинґлза виконувати різні трюки, але ми, наглядачі Зеленої милі, були одностайні — Містер Джинґлз навчився сам), невтомно перестрибував з однієї простягнутої руки Делакруа на другу, ніби акробат, що виконує стрибки на платформах високо над центральним кільцем. Очі в нього були вибалушені, прищулені вушка лежали на довгастому бурому черепі. Сумнівів бути не могло — на мишу так впливала нервозність хазяїна. На моїх очах Містер Джинґлз збіг донизу холошею штанів Делакруа й перебіг камеру до того місця біля стіни, де лежала яскраво розмальована котушка. Підкотивши її до ноги Делакруа, мишак із надією на нього поглянув, але дрібний кейджен не звернув уваги на свого друга, бо йому було не до того.

— Начальнику, що статися? — спитав Делакруа. — Хто поранили?

— З усім повний порядок, — запевнив я. — Наш новоприбулий розбуянився, мов той лев, але тепер спить, мов ягня. Добре те, що добре закінчується.

— Ще не кінець, — Делакруа подивився на той бік Милі, де була камера Вортона. — L’homme mauvais, c’est’vrai![32]

— Що ж, — сказав я. — Ти, Деле, головне не засмучуйся. Тебе ніхто не змусить із ним стрибати через скакалку на подвір’ї.

У мене за спиною зарипіли пружини — то Коффі підвівся з ліжка.

— Начальнику Еджкомб! — покликав він знову. Цього разу наполегливіше. — Я маю з вами поговорити!

Я обернувся до нього, думаючи: «Добре, нема питань, розмови — це якраз моє діло». І намагаючись не тремтіти, бо тепер мене вже лихоманило від холоду, морозило від гарячки, як це іноді буває. Усе тіло, крім паху, який, здавалося, розрізали скальпелем, насипали всередину розжареного вугілля і знову зашили.

— То говори, Джоне Коффі, — я щосили прагнув, щоб мій голос лунав легко й невимушено. Вперше за весь час, відколи Джон Коффі з’явився в блоці Е, він здавався присутнім, насправді присутнім поміж нас. Майже нескінченні струмочки сліз у кутиках очей спинилися, принаймні на якийсь час, і я розумів, що він бачить того, на кого дивиться, — містера Пола Еджкомба, головного вертухая блока Е, а не якусь місцину, до якої волів би повернутися й виправити те звірство, яке скоїв.

— Ні, — сказав він. — Ви маєте сюди зайти.

— Ой, та ти ж знаєш, що мені не можна, — все ще вдавано-невимушеним тоном промовив я, — поки що ні. Я зараз тут сам-один, а ти важиш більше за мене тонни приблизно на півтори. Одна заваруха в нас сьогодні вже була, на один день досить. Доведеться нам потеревенити через ґрати, якщо не заперечуєш, і…

— Прошу вас! — Він так міцно стиснув ґрати, що поблідли кісточки пальців, а нігті то й узагалі побіліли. Обличчя видовжилося від страждань, ті дивні очі пронизували нагальністю, якої я не міг збагнути. Пам’ятаю, подумав тоді, що міг би збагнути її, якби не був такий хворий. А це вже дало б мені змогу допомогти йому зрештою. Коли знаєш, чого потребує людина, то знаєш і саму цю людину, найчастіше це так. — Прошу вас, начальнику Еджкомб! Ви мусите зайти!

«У житті не чув більшої дурниці», — подумав я, і тут до мене дійшла ще більша дурниця: я збираюся зайти. Я зняв ключі з пояса й перебирав їх у пошуку тих, що відмикали камеру Джона Коффі. Він міг підняти мене й переламати, мов суху галузку, навіть того дня, коли я почувався прекрасно, а то був явно не той день. Та все ж я збирався зайти. Сам-один і менш ніж за півгодини після наочної демонстрації того, до чого доводять тупість і розхлябаність у роботі із засудженими вбивцями, я збирався відімкнути камеру чорношкірого велетня й сісти коло нього на ліжку. Якби хтось про це дізнався, я міг вилетіти з роботи, хай навіть Коффі не втне ніякого шаленства, але я все одно збирався зайти.

«Зупинися, — наказував я собі, — Поле, зупинися зараз же, на цьому місці». Але я не спинився. Одним ключем відімкнув горішній замок, другим — нижній і відсунув двері вбік.

— Знаєте, начальнику, може, це не такий уже добрий ідея, — заговорив Делакруа таким знервованим і манірним голоском, що за інших обставин я б не витримав і розсміявся.

— Ти турбуйся про свої проблеми, а я потурбуюся про свої, — не озираючись, сказав я. Погляд моїх очей прикипів до Джона Коффі, та так міцно, що не відірвати. Я почувався немов під гіпнозом. Власний голос долинав до вух наче відлуння з довгастої долини. Чорт забирай, мабуть, я таки був під гіпнозом. — Лягай собі, перепочинь.

— Господи, це божевільня, — тремтячим голосом заявив Делакруа. — Містере Джинґлз, я вже хочу, щоб мене засмажити й забути про все це!

Я зайшов у камеру Коффі. Він відступав спиною вперед, а я йшов на нього. Коли його литки вперлися в ліжко (ось яким високим він був), він сів. Поплескав долонею по матрацу поряд, не відриваючи погляду від моїх очей. Я сів поруч із ним, і він обійняв мене за плечі рукою, наче я був його дівчиною в залі кінотеатру.

— Що ти хотів, Джоне Коффі? — спитав я, дивлячись йому в очі — ті сумні погідні очі.

— Лише помогти. — Він зітхнув так, як зітхає чоловік, коли перед ним постає необхідність виконувати роботу, до якої в нього не лежить душа, а потім притулив долоню до мого паху, на той кістковий вигин, розташований на фут чи десь так нижче від пупа.

— Гей! — запротестував я. — Ану прийми свою бісову руку…

І тут мене прошив розряд. Сильний і безболісний удар. Від нього я сіпнувся на ліжку й вигнув спину, згадуючи крики старого Ту — «шкварчу, шкварчу, я засмажений гиндик!» Не було ні тепла, ні відчуття електричного струму, але на одну-єдину мить усе навколо втратило барви, неначе світ незрозумілим чином стиснувся й був змушений пітніти. Я бачив кожну пору на обличчі Джона Коффі, бачив кожну луснуту судину в його зацькованих, налитих кров’ю очах, бачив крихітну подряпину в нього на підборідді, що вже загоювалася. Я усвідомлював, що мої пальці скрюченими лапами вчепилися в повітря, а ноги барабанять по підлозі камери Коффі.

А потім усе минулося. А заразом і моя інфекція сечових шляхів. З паху звіялися кудись як жар, так і пульсуючий біль, що робив мене таким нещасним, а голову вже не мучила лихоманка. Я все ще відчував на шкірі піт, який вона з мене витягла, чув його запах, але так, усе минулося.

— Що відбувається? — пронизливо погукав Делакруа. Його голос долинав ніби з великої далечіні, та коли Джон Коффі нахилився вперед, розриваючи контакт наших очей, голос дрібного кейджена зненацька увиразнився. Неначе хтось витяг з моїх вух вату чи стрілецькі беруші. — Що він там з вами робити?

Я не відповідав. Коффі схилився на коліна, обличчя в нього було напруженим, горло — випнутим. Очі теж вилазили з орбіт. Він був схожий на людину, якій у горлі застрягла куряча кістка.

— Джоне! — Я постукав його по спині; нічого кращого на думку просто не спало. — Джоне, що з тобою?

Він смикнувся від доторку моєї руки, а тоді в нього з горла вирвався відразливий звук блювотного позиву. Рот розтулився — так часом коні відкривають свої роти, щоб стиснути вудила, неохоче, відкопилюючи губи в якомусь відчайдушному вищирі. Зуби розійшлися теж, і Коффі видихнув хмару крихітної чорної мошви, на вигляд — комарів чи мушок. Вони розлючено закружляли між його колін, побілішали й щезли.

Раптом уся сила полишила мій живіт. М’язи в ньому неначе перетворилися на воду. Я прихилився спиною до кам’яної стіни камери Коффі. Пам’ятаю, в голові крутилося ім’я Спасителя — Ісусе, Ісусе, Ісусе, знову і знову, якось отак, — і пам’ятаю, подумав, що марю вже від гарячки. От і все.

Потім до моєї свідомості дійшло, що Делакруа волає, закликаючи на допомогу; він розказував світові, що Джон Коффі мене вбиває, і розказував на всю горлянку. Коффі схилився наді мною, це правда, але тільки щоб дізнатися, чи все зі мною гаразд.

— Деле, замовкни, — сказав я і звівся на ноги. Чекаючи, що біль знову розітне мені нутрощі, але цього не сталося. Мені було краще. Справді. Трохи паморочилося в голові, але минулося ще до того, як я встиг простягнути руку і вхопитися за ґрати камери Коффі задля рівноваги. — Я в повному ажурі.

— Ви ліпше звідтіля виходити, — промовив Делакруа тоном нервової старої бабці, яка просить дитину злазити з отої яблуні. — Вам не можна там бути, поки кругом у блок нікого нема.

Я глянув на Джона Коффі, який сидів на ліжку, поклавши велетенські руки на коліна-пні. Джон Коффі подивився на мене. Йому довелося трохи підняти підборіддя, але не набагато.

— Що ти зробив, здорованю? — тихо спитав я. — Що ти зі мною зробив?

— Поміг, — відказав він. — Я ж поміг, правда?

— Так, мабуть, але як? Як ти поміг мені?

Він хитнув головою — праворуч, ліворуч, назад до середини. Він не знав, як він допоміг (як він вилікував хворобу), і безжурне обличчя свідчило, що йому на це похрін — так само, як мені було похрін на механіку бігу, коли я першим долав останні п’ятдесят ярдів двомильного забігу четвертого липня. Я хотів було спитати в нього, як він узагалі дізнався, що я хворий. Та тільки відповіддю мені було б те саме хитання голови, у цьому я не сумнівався. Десь я вичитав був одну фразу, яку відтоді ніколи не забував, щось про «загадку, оповиту таємницею». Таким і був Джон Коффі. Гадаю, спокійно спати вночі він міг лише тому, що йому все було по барабану. Персі назвав його ідьйотом; жорстоко, але недалеко від істини. Наш здоровань знав своє ім’я, знав, що воно пишеться не так, як напій, а решта його мало цікавила й більше він знати не хотів.

Неначе бажаючи підтвердити це, він ще раз повільно хитнув головою, а потім улігся обличчям до стіни, підклавши під ліву щоку, як подушку, складені долоні. Його ноги звисали з краю ліжка на рівні гомілок, але він цим не переймався. Сорочка ззаду задерлася, і моїм очам відкрилися шрами, що хрест-навхрест перетинали спину.

Я вийшов із камери, прокрутив ключі в замках, а тоді став обличчям до Делакруа, який приклеївся до ґрат на протилежному боці коридору, огорнувши їх руками й занепокоєно дивлячись на мене. А може, навіть з острахом. Містер Джинґлз сидів у нього на плечі, й тонесенькі вусики сіпалися, наче ворсинки.

— Що той темнявий вам робити? — спитав Делакруа. — То бути якесь грі-грі?[33]

Промовлене з тим кейдженським акцентом, «грі-грі» римувалося з «пі-пі».

— Деле, я не розумію, про що ти говориш.

— Диявол! Не знати ви! Погляніти на себе! Усе змінено! Навіть ходити по-іншому, начальнику!

Моя хода, мабуть, і справді змінилася. У паху розливалося блаженство спокою, відчуття тиші, таке виразне, що межувало з екстазом. Мене зрозуміє кожен, хто потерпав від сильного болю, а потім вилікувався.

— Деле, все гаразд, — наполягав я. — Джону Коффі жахіття наснилося, от і все.

— Він грі-грі! — обурено вигукнув Делакруа. На верхній губі в нього розсипалися бісеринки поту. Він бачив небагато, але навіть побаченого вистачило, щоб перелякати його до смерті. — Чаклун вуду!

— Чому ти так вирішив?

Делакруа зняв рукою мишу з плеча. Огорнув її пальцями в долоні й підніс до обличчя. З кишені витяг рожевий кавалок — один зі своїх м’ятних льодяників. Простягнув його, але миша спершу проігнорувала, натомість витягуючи шию до Делакруа, нюхаючи його віддих так, як хтось міг би втягувати носом аромат букету квітів. Очиці — краплинки нафти — звузилися й заплющилися з виразом, близьким до екстазу. Делакруа цьомнув мишу в носа, і миша дозволила себе цьомнути. А потім узяла запропоновану цукерку й заходилася енергійно гризти. Хвильку помилувавшись, Делакруа підвів погляд на мене. І раптом до мене дійшло.

— Тобі мишак сказав? — спитав я. — Правильно?

— Oui[34].

— Так само, як нашепотів своє ім’я.

— Oui, на моє вухо нашепотіти мені.

— Деле, лягай, — сказав я. — Перепочинь. Усе це перешіптування, певно, таке виснажливе.

Він сказав ще щось — мабуть, звинуватив мене в тому, що я йому не вірю. Але його голос знову долинав наче з великої далини. І, повертаючись до столу чергового, я вже не те що йшов — я летів чи, може, навіть не рухався, а камери просто пропливали повз мене з обох боків, як кіношні декорації на прихованих коліщатках.

Я почав сідати, як звичайно, але на півдорозі коліна підігнулись і я гепнувся на сидіння стільця. Якби стільця піді мною не було, то гепнувся б прямо на підлогу, без жодних варіантів.

Я тупо сидів, прислухаючись до відчуття тиші в паху, там, де якихось десять хвилин тому палахкотіла лісова пожежа. «Я ж поміг, правда?» — сказав Джон Коффі. І то таки була правда, її підтверджувало моє тіло. Але душевний спокій — це вже зовсім інша річ. У цьому він зовсім не поміг.

Мій погляд упав на стосик форм під жерстяною попільничкою, яку ми тримали в кутку столу. «РАПОРТ ЧЕРГОВОГО» було видрукувано вгорі, а майже на середині аркуша йшов порожній блок із підзаголовком «Доповідь про всі незвичайні випадки». У цьому блоці я збирався описати барвисте і сповнене екшену прибуття Вільяма Вортона. Але що, як я опишу також і те, що зі мною сталося в камері Джона Коффі? В уяві я вже бачив, як беру олівець — той, кінчик якого вічно лизав Брутал, — і пишу одне слово великими літерами: ДИВО.

Це мало би бути кумедним, але я не всміхнувся. Зненацька мною опанувала впевненість, що я зараз розплачуся. Я затулив обличчя долонями, затиснув рот, щоб жоден схлип не вирвався (не хотів ще раз налякати Дела, бо він потроху вже заспокоювався), але ридань не було. Так само, як і сліз. Трохи так посидівши, знову опустив руки на стіл і склав їх одна на одну. Я не знав, що відчуваю, і в голові пульсувала єдина чітка думка — бажання, щоб ніхто не зайшов у блок, доки я трохи не опаную себе. Бо боявся того, що люди могли побачити на моєму обличчі.

Я підтягнув до себе поближче форму рапорту. Зачекаю, коли ще трохи заспокоюся, і тільки потім візьмуся писати про те, як наша остання вередлива дитина ледве не задушила Діна Стентона. Але тим часом можна позаповнювати різні бюрократичні бздури. Я думав, що мій почерк матиме дивний — непевний — вигляд, але слова виходили більш-менш звичайними.

Приблизно за п’ять хвилин після початку я поклав олівець і пішов у ватерклозет, що прилягав до кабінету, щоб відлити. Нагальної потреби не було, але я подумав, що непогано було б перевірити відчуття. Стоячи над унітазом і чекаючи, коли поллється сеча, я відчув упевненість у тому, що біль буде такий самий, як і вранці, нестерпний, наче каналом донизу проходять крихітні скалки товченого скла; що Коффі лише загіпнотизував мене, та й усе. І від цього мені б полегшало — усупереч болю.

Та тільки болю не було, а в унітаз потекла прозора рідина, без жодних ознак гною. Я застебнув ширіньку, потягнув за ланцюг зливного бачка, повернувся до столу чергового і знову сів.

Я знав, що сталося; знав, напевно, навіть тоді, коли намагався себе переконати в тому, що мене загіпнотизували. Я пережив зцілення, автентичне «Славте Ісуса, Господь-бо Могутній». У дитинстві я ходив до баптистських і п’ятдесятницьких церков (до тих чи інших, залежно від примх матері та її сестер певного місяця), тому історій про «Славте Ісуса, Господь-бо Могутній» і чудесні зцілення чув дуже багато. Я не в усі вірив, але багато моїх знайомих вірили. Героєм однієї з таких історій був Рой Делфайнз, який жив із сім’єю десь за дві милі дорогою від нас, коли мені було років із шість. Делфайнз відрубав маленькому синові пальчик сокирою. Це лихо сталося на задньому дворі, коли хлопчик несподівано ворухнув рукою, якою тримав на колоді дровиняку, поки тато її розрубував. Рой Делфайнз розповідав, що тієї осені та зими він практично протер колінами килим — і навесні пальчик у малого відріс. Навіть із нігтем. Я повірив Рою Делфайнзу, коли він свідчив про це на четвергових радіннях. У його словах була якась проста неприкрита щирість, коли він стояв і розповідав, тримаючи руки глибоко в кишенях робочого комбінезона, і годі було йому не повірити. «Йому свербіло, коли тамтой палець поліз, не спало дитя ночами, — звірявся Рой Делфайнз, — але воно знало, шо це Господня сверблячка, і хай вона буде». Славте Ісуса, Господь-бо Могутній.

Історія Роя Делфайнза була однією з багатьох; чудеса і зцілення були традицією часів мого зростання. Я виріс, вірячи у грі-грі (тільки ми це вимовляли «гріс-гріс», щоб римувалося з «кіс-кіс»), воду з гнилого пенька від бородавок, мох під подушкою, щоб полегшував біль від втраченого кохання, і, авжеж, у те, що ми називали марою. Але я не вірив, що Джон Коффі — чаклун вуду. Я дивився йому в очі. А що ще важливіше — відчував його доторк. Ніби доторк якогось дивного і прекрасного лікаря.

Я ж поміг, правда?

Ці слова дзеленчали у мене у вухах, наче уривок пісні, що причепилась і ніяк не можеш її позбутися, чи слова якогось закляття.

Я ж поміг, правда?

Та тільки це не він поміг. Господь поміг. Оте «я» Джона Коффі можна було списати радше на невігластво, ніж на гординю. Але я знав — вірив у це, принаймні, — що чув про зцілення в тих церквах Славіння Ісуса, Господь-бо Могутній, молитовних куточках у соснових лісах, які так обожнювали мої тітки і двадцятидворічна мати: від цілителя чи зцілюваного ніколи нічого не залежить, лише Господь Своєю волею зцілює. Для людини радіти тому, що хворий одужав, — це нормально, цілком очікувана річ. Але зцілений має обов’язок поставити питання, чому це сталося, — поміркувати про волю Господню й ту надзвичайну милість, яку Він явив, щоб здійснити волю Свою.

Чого хотів від мене Бог у цьому разі? Чого Він міг потребувати аж так невідкладно, щоб вкласти цілющу силу до рук убивці дітей? Щоб я був у блоці, а не трусився вдома в ліжку, хворий, як собака, смердячи сіркою, що сочилася б з усіх пор? Можливо; мені варто було пильнувати у блоці, бо Дикий Білл Вортон міг ще якогось дикунса показати, а Персі Ветмор — утнути якусь дурну й потенційно руйнівну херню. Що ж, гаразд. Хай буде так. Я триматиму очі розплющеними… а рот на замку, особливо про чудесні зцілення.

З того, що я вже набагато краще виглядаю й говорю, ніхто не мав особливо дивуватися; я всім навколо розповідав, що потроху вичухуюсь, і до того дня сам у це щиро вірив. Я навіть начальникові Мурзу казав, що одужую. Делакруа щось бачив, але я гадав, що він триматиме писок стуленим (від страху, що Джон Коффі зачаклує його за непослух). Що ж до самого Коффі, то він, певно, вже про все забув. Зрештою, він був лише провідником, а щойно перестав дощ, жодна дренажна труба у світі вже не пам’ятає воду, яка по ній текла. Тому я постановив собі мовчати на цю тему, як риба, навіть не здогадуючись, як скоро мені доведеться виповісти цю історію й кому я її розказуватиму.

Але мій дебелий хлопчак дуже мене цікавив; нема сенсу заперечувати. А після того, що він зі мною зробив у своїй камері, цікавість моя зросла стократ.