Зелена миля

9

Тієї ночі, коли настала черга Джона Коффі пройтися Зеленою милею, грози не було. Надворі панувала цілком природна для наших країв у тридцяті роки холоднеча, і мільйони зірочок розсипалися по завмерлих випатраних полях, де іній зблискував на стовпчиках огорож і діамантово спалахував на висхлих скелетах липневої кукурудзи.

На цій страті головував Брутус Говелл. Він мав надіти шолом і сказати Ван Хею, щоб вмикав, коли настане для цього пора. У щитовій з Ван Хеєм сидів Білл Додж. Приблизно о двадцять третій двадцять тієї ночі, 20 листопада, Дін, Гаррі та я підійшли до нашої єдиної зайнятої камери, де на краєчку ліжка сидів Джон Коффі, сплівши руки між колінами, з крихітним мазком підливки м’ясного рулету на комірі блакитної сорочки. Він подивився на нас крізь ґрати і, здавалося, був набагато спокійніший, ніж ми. У мене були холодні руки, у скронях пульсував біль. Одна річ було знати, що він сам цього прагне (це бодай уможливлювало нам виконання обов’язку), та геть інше — розуміти, що ми стратимо його за злочин, який скоїла інша людина.

Близько сьомої того вечора я заходив до Гела Мурза. Він був у своєму кабінеті, застібав пальто. Обличчя в нього було бліде, а руки тряслися так сильно, що ґудзики не слухалися. Мені так і кортіло відчепити його пальці й самому позастібати ті ґудзики, як малій дитині. За іронією долі, коли ми з Джен у попередні вихідні їздили навідати Мелінду, вона мала кращий вигляд, ніж Гел у вечір страти Джона Коффі.

— На цю я не зостануся, — повідомив він мені. — Замість мене буде Кертіс. Я знаю, що з тобою і Брутусом Коффі в надійних руках.

— Так, сер, ми зробимо все, що в наших силах, — запевнив я. — Про Персі щось чути? — Чи він ще не отямився — от що мене цікавило, звичайно. Чи не сидить він десь там у палаті й чи не розповідає комусь (психіатру, скоріше за все) про те, як ми його зашнурували в сорочку для психів і закинули в гамівну кімнату, подібно до всіх проблемних арештантів… усіх мугирил, якщо називати їх мовою Персі? А якщо розповідає, то чи вірять йому?

Але Гел сказав, що з Персі все без змін. Не розмовляє й узагалі перебуває десь не в цьому світі, наскільки всі можуть судити. Він досі в Індіанолі, «на обстеженні», сказав Гел спантеличено, бо фраза була загадкова. Але якщо покращення не буде, його незабаром переведуть.

— А як тримається Коффі? — після цього спитав Гел. Нарешті йому вдалося застібнути останній ґудзик пальта.

Я кивнув.

— З ним усе буде в порядку, начальнику.

Він кивнув у відповідь і пішов до дверей, старий і недужий на вигляд.

— Як стільки добра і стільки зла можуть уживатися в одній людині? Як могла людина, що зцілила мою жінку, вбити тих маленьких дівчаток? Ти це розумієш?

Я сказав йому, що не розумію, шляхи Господні несповідимі, в нас усіх є добро і зло, і не нам судити про причини, і так далі, і тому подібне. Більшу частину того, що йому казав, я чув у церкві Славімо Ісуса, Господь-бо Могутній. Гел весь час кивав, і вигляд у нього при цьому був трохи екзальтований. Він міг собі дозволити кивати, чи не так? Так. І мати екзальтований вигляд теж міг. На його обличчі лежав глибокий смуток — авжеж, він був розтривожений, я в цьому й не сумнівався, — але він не плакав, бо вдома на нього чекала дружина, вдома була його половинка, жива-здорова. Завдяки Джонові Коффі вона була в доброму здоров’ї, тож чоловік, який підписав наказ про Джонову страту, може після роботи поїхати до неї. На те, що буде далі, йому не конче було дивитися. Тієї ночі він зможе заснути в теплих обіймах своєї дружини, а Джон Коффі лежатиме холонучи на столі в підвалі окружного шпиталю, доки самотні безмовні години збігатимуть до світання. І за це я зненавидів Гела. Не сильно, зрештою я зможу це перебороти, та все одно то була ненависть. Щира й непідробна.

Тепер я переступив поріг камери, у супроводі Гаррі та Діна. Обидва були бліді й зажурені.

— Джоне, ти готовий? — спитав я.

Він кивнув.

— Так, начальнику. Здається.

— Гаразд. Я маю дещо сказати перед тим, як підемо.

— Кажіть усе, що треба, начальнику.

— Джоне Коффі, як представник суду…

Я промовив усе до кінця, а коли закінчив, Гаррі Тервілліґер вийшов наперед, став біля мене і простягнув руку. Джона це здивувало, але за мить він усміхнувся й потиснув її. Дін, який ще сильніше зблід, простягнув свою наступною.

— Ти не заслуговуєш на таке, Джонні, — хрипко промовив він. — Мені шкода.

— Буде гаразд, — сказав Джон. — Це зараз важко; а трошки ще, і буде гаразд.

Він підвівся, і медальйон зі святим Христофором, який подарувала йому Меллі, гойднувся з-за пазухи.

— Джоне, я мушу це забрати, — сказав я. — Можу надіти на тебе після… після, якщо захочеш, але зараз доведеться зняти.

Ланцюжок і медальйон були срібні, і коли Джек Ван Хей увімкне струм, вони можуть приплавитися до шкіри страченця. Та навіть якщо цього не станеться, у них є властивість гальванізуватися, і залишиться щось на кшталт випаленої фотографії медальйона на шкірі його грудей. Я вже бачив таке раніше. За свої роки на Милі я бачив майже все. Більше, ніж для мене було корисно. Тепер я це знаю.

Він зняв ланцюжок через голову й поклав мені на долоню. Я сховав медальйон у кишеню і сказав йому виходити з камери. Потреби перевіряти його голову, щоб пересвідчитися, чи буде контакт надійним, а індукція — доброю, не було жодної; його голова була лиса, як коліно.

— Знаєте, начальнику, я сьогодні вдень заснув і побачив сон, — сказав він. — Мені снилася мишка Дела.

— Справді, Джоне? — Я став від нього ліворуч. Гаррі зайняв місце праворуч. Дін замкнув наш стрій ззаду, і ми попрямували Зеленою милею. Для мене то був останній мій похід Милею з арештантом.

— Угу, — сказав він. — Мені снилося, що він у тому місті, про яке казав начальник Говелл, у тому Мишовіллі. Снилося, що там дітлахи, вони сміялися з його фокусів! Ой! — І він сам засміявся на згадку про це, та потім посерйознішав. — Мені снилося, що там ті дві біляві дівчинки. Вони сміялися теж. Я обійняв їх, і з їхнього волосся не текла кров, вони були живі-здорові. Ми всі дивились, як Містер Джинґлз котить тую котушку, і ми так сміялися. Животики надривали.

— Невже? — Я думав, що не зможу цього витримати, просто не зможу, не стане сил. Я заплачу чи закричу, чи, може, серце розірветься від горя, і так усе скінчиться.

Ми зайшли в мій кабінет. Джон секунду чи дві роздивлявся навколо, а потім без вказівок опустився на коліна. Гаррі в нього за спиною подивився на мене зацькованим поглядом. Дін був білий, мов папір.

Я став на коліна поріч із Джоном і подумав, що тут вимальовується дивний поворот: після всіх тих ув’язнених, яким я допомагав підвестися з колін, щоб вони могли закінчити свою подорож, цього разу, скоріше за все, це мені знадобиться рука допомоги. В кожнім разі, таке в мене було відчуття.

— Чого нам просити в молитві, начальнику? — спитав Джон.

— Сили, — навіть не думаючи, відповів я. А тоді заплющив очі й проказав: — Господи, Боже, Володарю Сил, будь ласка, допоможи нам закінчити те, що ми розпочали, і прийми цього чоловіка, Джона Коффі — як напій, тільки пишеться інакше, — на небо, і подаруй йому мир. Будь ласка, допоможи нам провести його так, як він на це заслуговує, і нехай усе пройде як слід. Амінь.

Я розплющив очі й подивився на Діна та Гаррі. Обидва вже трохи оговталися. Можливо, ті кілька секунд допомогли їм перевести дух. У тому, що так подіяла моя молитва, сумніваюся.

Я почав підводитись, і тут Джон ухопив мене за руку. Він подивився на мене боязким і водночас сповненим надії поглядом.

— Я згадав молитву, якої хтось мене навчив, коли я був маленький, — сказав він. — Здається, згадав. Можна скажу?

— Авжеж, Джоне, кажи, — озвався Дін. — Часу в нас ще багато.

Джон заплющив очі й зосереджено насупився. Я очікував дитячого «Зараз спати я лягаю і молитву промовляю» чи, може, «Отче наш» із переплутаними словами. Але я помилився; тих слів, що їх він почав говорити, я ніколи не чув, ані доти, ані опісля, хоча ні слова, ні емоції в них не були особливо незвичними. Піднісши складені долоні до заплющених очей, Джон Коффі промовив:

— Мій Ісусику маленький, поможи мені, рідненький. Ти на мене подивися, за сирітку помолися. Дай мені побільше сили, проведи аж до могили. Амінь.

Розплющивши очі, він почав підводитися, а потім уважно на мене подивився.

Я витер очі рукавом. Слухаючи його, я згадував Дела; він теж хотів перед кінцем проказати ще одну молитву. «Свята Маріє, Мати Божа, молися за нас, грішних, нині в час нашої смерті».

— Мені так шкода, Джоне.

— Не треба шкодувати. — Він стиснув мою руку й усміхнувся. А потім, як я й думав, допоміг звестися на ноги.