Зелена миля

1

Окрім усієї цієї іншої писанини, відколи оселився в «Соснах Джорджії», я веду невеличкий щоденничок. Нічого особливого, лише кілька речень, переважно про погоду. Минулого вечора я його прогортав. Хотілося згадати, скільки часу спливло, відколи мої онучечки, Крістофер і Даніелла, можна сказати, збулися мене, випхавши в «Сосни Джорджії». «Дідуню, це задля твого ж добра», — сказали вони. Ну звісно. Хіба не це найчастіше кажуть люди, коли нарешті вигадають спосіб здихатися тої халепи, яка ходить і розмовляє?

Це було трохи більше, ніж два роки тому. Зловісним є те, що я не можу розібратися у своїх відчуттях упродовж цих двох років — довші вони чи коротші. Моє відчуття часу неначе плавиться, тане, як сніговик у якоїсь дитини в січневу відлигу. Мені здається, що часу в його звичному розумінні: Східного поясного часу, Літнього часу, Часу робочої людини — більше не існує. Тут є лише Сосняно-Джорджійський час, а це Час дідів, Час бабць і Час старечого нетримання сечі. А решта… просто зникла.

І цей притулок небезпечний, трясця йому. Попервах ти цього не усвідомлюєш, попервах тобі лише здається, що тут панує смертельна нудота, а рівень небезпеки той самий, що й у дитячому садочку в тиху годину. Але цей притулок небезпечний. Відколи я тут оселився, багато людей на моїх очах западали в старечий маразм. А іноді вони не просто западали, а каменем ішли на дно, наче субмарина в режимі швидкісного занурення. У притулок вони приїжджали більш-менш нормальними — нехай із тьмяними очима й вічно при ціпкові, нехай із дещо слабким сечовим міхуром, проте в усьому іншому нормальними, — але тут їх наче підміняли. Вже за місяць вони просиджували дні в кімнаті з телевізором, утупившись в Опру Вінфрі на екрані тьмяними очима, з обвислою щелепою й забутою склянкою апельсинового соку в руці, перехиленою так, що з неї накрапало. Ще за місяць їм доводилося нагадувати імена дітей, коли ті приїжджали з візитом. Ще за місяць їм потрібно було освіжати в пам’яті їхні власні кляті імена. Іноді з ними трапляється: Сосняно-Джорджійський Час із ними трапляється. Тутешній час — як слабка кислота: спершу роз’їдає пам’ять, а потім і бажання жити.

З ним треба боротися. Саме це я й сказав Елейн Коннеллі, своїй особливій подрузі. Мені полегшало, відколи я почав писати про пережите 1932 року, того року, коли на Зеленій милі з’явився Джон Коффі. Деякі спогади жахливо розмиті, але я відчуваю, як вони загострюють мій розум і свідомість, наче ніж, що гострить олівець. І саме це робить мої зусилля виправданими. Але писання й пам’ять — це ще не все. Ще в мене є тіло, хоч яке виснажене і гротескове, але я треную його що є змоги. Спочатку було важко. Таких старих шкарбанів, як я, непросто розтрусити, коли треба робити вправи просто заради самих вправ. Але тепер, коли в мене з’явилася мета для прогулянок, стало легше.

На першу прогулянку я виходжу до снідання — на світанку майже щодня. Цього ранку дощило, і від вогкості в мене нили суглоби, але з вішака біля дверей кухні я зняв дощовик і вперто вийшов. Коли в людини є завдання, його треба виконувати. Подумаєш, болить. Крім того, тут є свої плюси. Головне — це відчуття Реального часу на противагу Часу Сосняно-Джорджійському. А ще я люблю дощ, навіть якщо ноги крутить. Особливо рано-ранесенько, коли ще тільки заповідається на світ і здається, що попереду день, сповнений корисних для тебе можливостей. Навіть для такого линялого старого слинька, як я.

Я пройшов через кухню, зупинившись на хвилю, щоб випросити дві грінки в куховарок із сонними очима, і вийшов надвір. Перетнув крокетне поле, далі — збур’янілу галявинку для гольфа. За нею була невеличка діброва, крізь яку звивалася вузька стежка. Десь там далі на ній стояли дві старі повітки. Ними більше не користувалися, тож вони помалу порохнявіли й розсипалися. Цією стежкою я простував поволі, слухаючи, як потаємно шелестить у соснах дощ, і пеньками небагатьох позосталих зубів гризучи грінку. Ноги боліли, але той біль був тягучий, стерпний. Загалом самопочуття було непогане. Я набирав повні легені вогкого сірого повітря й ніяк не міг ним надихатись, живився ним, наче їжею.

А коли дістався другої з двох тих старезних повіток, то зайшов ненадовго всередину й подбав про те, про що мав подбати.

За двадцять хвилин я рушив стежкою назад, відчуваючи, що в животі вже заворушився хробачок голоду, і думаючи, що зараз непогано було б з’їсти щось поживніше за грінку. Миску вівсянки, наприклад, чи, може, яєшню-бовтанку зі смаженою ковбаскою. Я люблю ковбаски, все життя любив, але тепер, коли з’їдаю більше однієї, бігунка хапає. Проте одненьку можна. А потім, на повний шлунок і з ясним від вологого повітря розумом (принаймні я хотів на це сподіватися), піду на сонячну терасу й опишу страту Едуарда Делакруа. Я писатиму якнайшвидше, щоб не втратити мужності.

Ідучи крокетним полем до дверей кухні, я думав про Містера Джинґлза (про те, як Персі Ветмор ударом ноги переламав йому хребет і як пронизливо кричав Делакруа, коли зрозумів, що скоїв його ворог), тож не помічав, що біля входу чатує Бред Долан, наполовину захований за сміттєвим баком, аж поки Бред не простягнув руку й не вхопив мене за зап’ясток.

— На прогуляночку ходив, Полику? — поцікавився він.

Я сахнувся й висмикнув у нього руку. Частково все пояснювалося переляком — будь-хто відсахнеться, коли перед ним вискочити зненацька. Однак було і ще дещо. Не забувайте, що думав я в ту мить про Персі, а якраз Персі мені Бред завжди й нагадує. З Персі його ріднить те, як він походжає кругом із книжкою в паперовій обкладинці, запханою в кишеню (у Персі то були журнали про чоловічі пригоди; у Бреда — збірка анекдотів, які вас розсмішать лише в тому разі, якщо ви людина дурнувата й лиха). А ще тримається так, наче він — Король Гівняшка з Лайнячої гори. Але найбільше він любить підкрадатися з-за спини й робити боляче.

Я бачив, він щойно приїхав на роботу, ще навіть не перевдягнувся у форму санітара. На ньому були джинси й поцувата на вигляд ковбойка. В руці — недоїдок булки, яку він потягнув із кухні. Бред стояв під піддашшям, щоб не змокнути під дощем, поки їсть. І щоб виглядати мене — у цьому я не сумнівався ні на крихту. А ще я ні на крихту не сумнівався в іншому: містера Бреда Долана мені треба стерегтися. Бо він недолюблює мене. Не знаю, чому. Але чому Персі недолюблював Делакруа, я теж не знав. І «недолюблював» — це ще дуже м’яко сказано. Персі люто ненавидів Делакруа з першої ж секунди, як миршавий французик з’явився на Зеленій милі.

— Полику, а що це за дощовик на тобі? — спитав він, даючи мені щигля по коміру. — Воно ж не твоє.

— Я взяв його в коридорі біля кухні, — відповів я. Терпіти не можу, коли він зве мене «Полик», і здається, він про це знає. Але хай мені грець, якщо я дам йому втіху побачити це. — Їх там цілий ряд висить. Я з ним нічого не зробив, ви ж бачите. Дощовики якраз і створено для дощу.

— Для дощу, а не для тебе, — уточнив він і знову дав щиглика. — У тому-то й річ. Ці плащі — для персоналу, а не для мешканців.

— Усе одно не розумію, кому це шкодить.

Бред нагородив мене зміїною посмішкою.

— Ідеться не про шкоду, а про правила. Що то за життя без правил? Полику, Полику, Полику. — Він похитав головою з таким виглядом, наче від самого погляду на мене йому ставало соромно жити. — Ти, певно, думаєш, що такого старого пердуна, як ти, правила вже не обходять. Але це не так. Полику.

Посмішка. Зневага. А може, навіть ненависть. За що? Я не знав. Іноді немає жодного «за що». Оце найстрашніше.

— Що ж, пробачте, якщо я порушив правила. — Прозвучало це по-скиглійському, трохи пискляво, і я зненавидів себе за те, що так говорю. Але я старий, а старі легко починають скиглити. Старих легко налякати.

Бред кивнув.

— Вибачення прийнято. А тепер іди й повісь на місце. Тобі взагалі не можна швендяти в дощ. Особливо тим лісом. А якби ти послизнувся, впав і шийку стегна свого чортового зламав? Га? Ти думаєш, кого б привантажили тягти твою старечу тушу нагору схилом?

— Не знаю, — відповів я. Мені просто хотілося втекти від нього подалі. Що більше я його слухав, то більше він мені нагадував Персі. Вільям Вортон, скаженець, який прибув на Зелену милю восени 1932-го, якось хапнув Персі й налякав його так сильно, що той напудив у штани. «Хоч комусь про це пробовкаєтеся, — попередив нас усіх по тому Персі, — за тиждень будете в черзі по хліб жебрати». А зараз, хоч і минули вже роки й роки, я немовби чув, як Бред Долан промовляє ті самі слова, тим самим тоном. Таке відчуття, ніби своїм писанням про ті давні часи я відімкнув якісь невимовно страшні двері, що з’єднують минуле з теперішнім: Персі Ветмора — з Бредом Доланом, Дженіс Еджкомб — з Елейн Коннеллі, тюрму «Холодна гора» — з притулком для старих «Сосни Джорджії». І якщо ця думка не потривожить цієї ночі мій сон, то його не потривожить ніщо.

Я зробив порух до дверей, наче хочу вже йти на кухню, і Бред знову вхопив мене за зап’ясток. Не знаю, як щодо першого разу, але тепер він зробив це навмисне. Стиснув до болю. Його очі бігали туди-сюди, перевіряючи, чи нема когось на подвір’ї в цю ранішню мокротечу, чи ніхто не побачить, як він збиткується над старими, про яких наче ж повинен піклуватися.

— Що ти там робиш, на тій стежці? — спитав він. — Я знаю, що ти туди ходиш не для того, аби в спокої подрочити, ті часи вже давно в минулому. То що ти там робиш?

— Нічого. — Я наказував собі бути спокійним, не показувати, як мені болить від його руки, бути спокійним, пам’ятати, що він згадав лише про стежку, про повітку він не знає. — Я просто гуляю. Щоб прочистити мозок.

— Запізно, Полику, твій мозок більше ніколи не буде чистим. — Бред знову стиснув моє тонке старече зап’ястя так, що крихкі кістки заскреготали одна об одну, а його оченята ні на мить не припиняли бігати, задля безпеки. Порушувати правила Бред не боявся — боявся лише бути зловленим на гарячому. В цьому він теж був дуже подібний до Персі, котрий нізащо не дав би тобі забути, що він небіж губернатора. — Дивно, що таке старе луб’я, як ти, взагалі ще не забуло, як тебе звати. Ти занадто, трясця тобі, старий. Навіть для цього доісторичного музею. Бляха. Полику, ти такий старий, що в мене аж мурашки.

— Пустіть мене, — промовив я, щосили намагаючись усунути з голосу скигління. Але річ була не тільки в голосі. Якби він почув жалісливі нотки, вони могли його тільки роздраконити. Так запах поту часом розпалює злого пса, який інакше б тільки гарчав, провокує його напасти і вкусити. Це нагадало мені про репортера, який висвітлював суд над Коффі. Той репортер був жахливою людиною на прізвище Гаммерсміт, а найжахливішим у ньому було те, що він навіть не здогадувався про свою жахливість.

Та тільки замість відпустити, Долан стиснув мій зап’ясток ще дужче. Я застогнав. Мимоволі, бо не втримався. Біль був такий, що відчув я його аж у щиколотках.

— Що ти там робиш, Полику? Відповідай.

— Нічого! — Я не плакав, поки ще ні, але боявся, що розплачуся, якщо він і далі тиснутиме. — Нічого, я просто гуляю, я люблю гуляти, відпустіть!

І він відпустив, але рівно на секунду — щоб ухопити мене за другу руку. Її долоня була згорнута.

— Розгорни, — наказав він. — Дай татко подивиться.

Побачивши, що в мене в руці, він аж векнув від огиди. Там не було нічого, крім решток другого шматка грінки. Я зіжмакав його в долоні, коли він почав стискати моє ліве зап’ястя, і він побачив на моїх пальцях масло — ну, маргарин, бо справжнього масла в притулку, звісно, не водилося.

— Іди всередину, помий свої бісові руки. — Він відступив убік і відкусив ще шмат від булки. — Господи Боже.

Я рушив угору сходами. Коліна в мене тремтіли, серце гупало, як двигун із дірявими клапанами й старими дрижачими поршнями. Коли я вже вхопився за клямку, яка мала впустити мене на кухню — в безпеку, — Долан сказав:

— Полику, якщо ти комусь пробовкаєшся, що я стискав твоє жалюгідне старече зап’ястя, я скажу, що ти мариш. Що вже, певно, починається старече слабоумство. І ти знаєш, що мені повірять. А будуть синці, то подумають, що ти їх сам собі насаджав.

Так. Усе це було правдою. І знову ж таки, ці слова міг промовити Персі Ветмор, той Персі, що чомусь залишався молодим і злющим, тоді як я став старим і немічним.

— Я нікому нічого не скажу, — пробурмотів я. — Нема чого казати.

— Правильно, солодунчику старий. — Легким глузливим голосом, голосом мугирила (знову Персі, його слівце), який думає, що буде вічно молодим. — А я розвідаю, що ти там приховуєш. Це буде для мене справою номер один. Чуєш мене?

Авжеж, я чув, але казати таке йому на втіху не міг. Я зайшов усередину, перетнув кухню (там уже пахло яєшнею й ковбасками, але їсти мені перехотілося) і повісив дощовик назад на гачок. А потім піднявся до своєї кімнати, перепочиваючи на кожній сходинці, чекаючи, доки втихомириться серце, і згріб докупи матеріали для писання.

З ними я спустився на сонячну терасу і якраз сідав за столик біля вікон, коли у двері встромила голову моя подруга Елейн. Вигляд у неї був стомлений і, як мені здалося, нездоровий. Волосся вона зачесала, однак досі була в халаті. Ми, старі солодунчики, можемо не розводити китайських церемоній; більшу частину часу нам просто бракує на це сил.

— Не хочу тебе турбувати, — сказала вона. — Бачу, ти писати збираєшся…

— Не кажи дурниць, — озвався я. — У моєму розпорядженні більше часу, ніж у Картера — пігулок для печінки. Заходь.

Вона зайшла, але спинилася коло дверей.

— Річ у тім, що я не могла заснути… знову… і випадково глянула у вікно… і…

— І побачила, як ми з містером Доланом обмінювалися люб’язностями, — сказав я. Сподівання були тільки на те, що більше вона нічого не побачила; що вікно в неї було зачинене й вона не чула, як я скімлю, щоб він мене відпустив.

— Нічого люб’язного я не побачила, і дружнього теж, — промовила вона. — Поле, той містер Долан розпитує про тебе. У мене питав — минулого тижня. Тоді я не надала цьому значення, просто подумала, що він любить сунути свого бридкого довгого носа в чужі справи. Але тепер я задумалась.

— Розпитує про мене? — Я сподівався, що прозвучало це не так стривожено, як я почувався. — І що питає?

— По-перше, куди ти ходиш. І чому ти ходиш.

Я спробував невимушено засміятися.

— Оцей уже точно не прихильник спорту. Бодай це зрозуміло.

— Він думає, що в тебе є якась таємниця. — Елейн зробила паузу. — Я теж так думаю.

Я розтулив рота — а що хотів сказати, хто його зна. Однак Елейн здійняла догори вузлуватий, покручений, але чомусь гарний палець, перш ніж я встиг і слово промовити.

— Якщо це правда, я не хочу нічого знати, Поле. Твої справи — це твої справи. Так виховували мене, але про всіх інших я цього сказати не можу. Будь обережний. Ось і все, що я хочу тобі сказати. А тепер я залишаю тебе наодинці з працею.

Елейн розвернулася до дверей, але перш ніж встигла вийти, я покликав її на ім’я. Вона повернула голову, в очах було запитання.

— Коли я закінчу писати… — почав я, але враз похитав головою. Неправильно. — Якщо я закінчу писати, почитаєш?

На хвильку Елейн мовби замислилася. А потім обдарувала мене такою чарівною усмішкою, що будь-який чоловік міг легко закохатися. Навіть такий старий, як я.

— Матиму за честь.

— Ти підожди, поки прочитаєш, а тоді вже про честь говори, — застеріг я. Маючи на думці смерть Делакруа.

— І все одно я прочитаю, — запевнила вона. — Кожне слово. Обіцяю. Але спочатку ти маєш дописати.

Із цим вона мене й залишила. Проте минуло чимало часу, перш ніж я написав бодай слово. Майже годину я сидів, утупившись у вікно, постукуючи ручкою по столу і споглядаючи, як поволі розгорається сірий світанок, думаючи про Бреда Долана, який кличе мене Поликом і ніколи не втомлюється від жартів про китайоз і азійців, латиноамерикашок та ірлашок, розмірковуючи про те, що сказала Елейн Коннеллі. «Він думає, що в тебе є якась таємниця. Я теж так думаю».

Може, це й правда. Так, може, й справді вона в мене є. Звісно, Бред Долан хоче її вивідати. Не тому, що вважає це чимось важливим (та воно й не важливе, мабуть, ні для кого, крім мене), а тому, що, на його думку, такий старигань, як я, не може нічого тримати в таємниці. Не брати плащів з вішака біля кухні; не тримати секретів. Навіть не думати, що такі, як ми, досі люди. А чому нам не можна так думати? Цього він не знає. І в цьому він теж як Персі.

Тож плин моїх думок, наче річка, що робить крутий поворот, нарешті привів до того місця, на якому вони зупинилися, коли Бред Долан, ховаючись під піддашком над кухнею, простягнув руку і схопив моє зап’ястя: до Персі, бездушного Персі Ветмора, і того, як жорстоко він помстився людині, що посміла з нього сміятися. Делакруа кинув розфарбовану котушку, ту, за якою бігав Містер Джинґлз, вона відскочила від стіни камери й вилетіла в коридор. І все: Персі угледів свій шанс.