Зелена миля

3

Думка була логічною, але хибною. Миша повернулася наступного ж вечора. Зовсім випадково то виявився перший із двох вихідних Персі Ветмора перед тим, як він мав заступити на нічне чергування.

Пароплав Віллі показався годині о сьомій. Я був на роботі й став свідком його повторної появи; Дін також. І Гаррі Тервілліґер. Гаррі якраз сидів за столом. Я вже мав піти додому, але затримався, щоб провести зайву годинку з Вождем, чий час наближався. Зовні Біттербак тримався стоїчно, у традиціях свого племені. Але я бачив, що у нього в душі, як отруйна квітка, розпукується страх перед кінцем. Тому ми розмовляли. З ними можна було говорити й у денний час, але користі з того було мало, бо знадвору, з прогулянкового подвір’я, долинали крики й звуки балачок (не кажучи вже про кулачні розборки вряди-годи), стук-стук-стук штампувальних пресів у майстерні, де виготовляли номерні знаки, крики наглядачів, щоб хтось поклав ту мотику чи підняв сапку, чи просто тягни свою сраку сюди, Гарві. Після четвертої години ставало трошки краще, а після шостої — ще краще. Час із шостої до восьмої був оптимальним. Після того було видно, як у їхні голови знову закрадаються важкі думки (післяполуденними тінями вони зринали в їхніх очах), і краще було вже припиняти розмову. Вони ще чули, що ти їм кажеш, але вже не розуміли. Після восьмої вони готувалися до нічних годин і уявляли, як відчуватимуть той шолом, коли його застібнуть у них на голові, і як пахнутиме повітря в чорній торбині, яку натягнуть на спітніле обличчя.

Але я застав Вождя в доброму гуморі. Він розповів мені про свою першу дружину, про те, як вони разом будували вігвам у Монтані. То були найщасливіші дні його життя, сказав він. Вода була такою чистою і такою різучо-холодною, що обпікала рот.

— Послухайте, містере Еджкомб, — сказав він. — А як ви гадаєте, от якщо людина щиросердо розкається в тому, що накоїла, вона може повернутися в ті часи, коли була найщасливішою, і жити там вічні віки? Може, такий насправді рай?

— Я десь так само собі його й уявляв, — відповів я. То була брехня, але я нітрохи про це не пошкодував. Про всі ці справи з вічністю я довідався, ще коли на маминому гарненькому коліні сидів. І мої уявлення були достеменно такими, як сказано у Великій Книзі про вбивць: для них не буде життя вічного. Я думаю, вони вирушають прямісінько в пекло, де горітимуть у муках, аж доки Господь нарешті не дасть Гавриїлу відмашку, щоб просурмив у Трубу Апокаліпсису. А коли це станеться, грішники блимкнуть і згаснуть… та, мабуть, зрадіють, що можна вже піти. Однак у бесідах із Біттербаком, як і з ними всіма, я навіть натяком на свої вірування не прохопився. Гадаю, в душі вони знали. «Де твій брат, голос крови брата твого взиває до мене з землі»[18], — сказав Господь Каїну. Сумніваюся, що ці слова стали для тієї проблемної дитини несподіванкою; авжеж, він чув, як на кожному його кроці Авелева кров волає до нього з землі.

Коли я виходив із камери, Вождь усміхався. Певно, згадував свій вігвам у Монтані й свою дружину, що лежала з голими грудьми у світлі вогнища. Невдовзі він ступить у гарячіше полум’я. В цьому я не сумнівався.

А потім пішов коридором до столу чергового, де Дін розповів про свою сварку з Персі напередодні ввечері. Думаю, він чекав цієї нагоди, тому я уважно вислухав. Я завжди слухав уважно, коли йшлося про Персі, бо на сто відсотків погоджувався з Діном — вважав Персі людиною, яка може чималого лиха накоїти, як нам усім, так і собі самому.

Коли Дінова розповідь підходила до завершення, нагодився старий Ту-Ту зі своїм червоним візком, який вкривали писані від руки біблійні цитати («ПОКАЙТЕСЯ, бо розсудить ГОСПОДЬ Свій народ», Повторення Закону, 32:36, «А тільки Я буду жадати вашу кров із душ ваших», Буття, 9:5, та інші веселі вислови, що надихали й викликали піднесення), і продав нам кілька сендвічів і бляшанок газованки. Дін саме шукав у кишенях дріб’язок і жалівся на те, що ми більше не побачимо Пароплава Віллі, бо той бісовий Персі Ветмор відстрашив його назавжди, коли старий Ту-Ту спитав: «А шо тоді ононо таке?»

Ми всі звернули погляди туди, куди він показував, і побачили героя дня власною персоною, який спокійненько стрибав собі до нас серединою Зеленої милі. Він долав маленький відрізок, зупинявся, роззирався навколо своїми розумними очима-краплинками і скакав далі.

— Гей, мишко! — гукнув Вождь. Миша спинилася і глянула на нього, посмикуючи вусиками. Кажу вам, таке враження, наче та бісова істота знала, що її кличуть. — Ти якийсь дух-провідник?

Біттербак кинув миші шматочок сиру, що лишився від його вечері. Він приземлився просто перед Пароплавом Віллі, але той не удостоїв його навіть поглядом, а поплигав собі далі, уперед Зеленою милею, зазираючи в порожні камери.

— Начальнику Еджкомб! — покликав Президент. — Як ви гадаєте, цей малий паскудник знає, що Ветмора сьогодні нема? Їй-богу, я так думаю!

У мене теж було таке відчуття… але говорити про це вголос я не збирався.

Підтягуючи штани, як він завжди це робив після кількох освіжаючих хвилин у нужнику, у коридор вийшов Гаррі, та так і закляк, витріщивши очі. Ту-Ту теж вирячився, і відвисла в посмішці щелепа бридко окреслила м’яку й беззубу нижню половину його обличчя.

Миша спинилася на місці, яке вже стало звичним для неї, огорнула лапи хвостиком і подивилася на нас. Це знову нагадало мені бачені картини: судді, що виносять вирок безталанним ув’язненим… та чи поставав колись перед судом в’язень, настільки малий і безстрашний, як цей? Звісно, в’язнем його назвати не можна було; він міг приходити і йти, коли йому заманеться. Та все ж ця думка не йшла мені з голови. І знову подумалося, що більшість із нас почуватимуться такими ж дрібними, коли наблизяться до судного престолу Господнього по завершенні життя, але мало хто зможе дивитися так само безстрашно.

— А щоб мені, — промовив Старий Ту-Ту. — Осьдо він сидить, здоровецький, як не знаю шо.

— Ту-Ту, це ти ще нічого не бачив, — сказав Гаррі. — Дивись.

З нагрудної кишені він витяг шматочок цукрового яблука[19], загорнутий у воскований папір. Відламав краєчок і кинув на підлогу. Фрукт був сухий і твердий, тому я подумав, що гостинець поскаче повз мишу. Але наш гість простягнув лапку, недбало, наче людина, що знічев’я ловить муху, і прибив той кавалочок до підлоги. Від захвату й подиву ми всі розсміялися, та так гучно, що миша мала б шаснути з переляку геть. Але нічого подібного — вона й не ворухнулася. Тільки взяла шматочок сушеного яблука в лапи, кілька разів лизнула, а тоді впустила на підлогу й глянула на нас знизу вгору, наче питала: «Непогано, що ще у вас є?»

Ту-Ту відчинив свій візок, витяг сендвіч, розгорнув його й відірвав шматок болонської ковбаси.

— Все одно не їстиме, — сказав Дін.

— Як це не їстиме? — обурився Ту-Ту. — Та ні одна миша ні в жисть не відкажецця від болонської ковбаси! Дурний ти!

Але я знав, що Дін не помиляється, і на обличчі Гаррі теж було написано, що він це знає. У нас були «літуни» і були постійні працівники. Та миша якось їх розрізняла. Божевілля, але правда.

Старий Ту-Ту скинув їй шматочок ковбаси, і, ясна річ, миша не схотіла її й торкатися. Тільки раз нюхнула й відступила на крок назад.

— А хай мені трясця, сучому сину, — ображено промовив Старий Ту-Ту.

Я простягнув руку.

— Дай мені.

— Що? Той самий семміч?

— Той самий. Я заплачу.

Ту-Ту дав його мені. Я підняв верхню скибку хліба, відірвав лусточку ковбаси й кинув її перед столом чергового. Миша підійшла одразу. Взяла в лапи й стала їсти. Ковбаса щезла швидше, ніж ви б устигли промовити «Джек Робінсон».

— А хай мені чорт! — закричав Ту-Ту. — Йоханий бабай! Дай сюди!

Він вихопив у мене з рук сендвіч, відірвав тепер уже більший шматок ковбаси (не дрібку, а пелюстку) і кинув на підлогу так близько до миші, що в Пароплава Віллі ледь не з’явився ковбасний капелюх. Миша знову відступила, понюхала (жодній миші, принаймні в нашому штаті, у часи Великої депресії не вдавалося зірвати такий джекпот), а тоді подивилася на нас знизу вгору.

— Їж давай! — заохотив Ту-Ту, ображений понад усяку міру. — Ти чого-о-о?

Дін узяв сендвіч і теж кинув шматочок ковбаси. На той час це вже нагадувало якесь дивне причастя. Миша підняла його вмент і втоптала. А тоді розвернулася й пострибала назад коридором до гамівної кімнати, зупинившись дорогою, щоб зазирнути в пару порожніх камер і заскочити на коротку розвідувальну екскурсію до третьої. Мені знову подумалося, що миша когось шукає, і цього разу я вже повільніше відсовував убік цю думку.

— Я про це нікому не розповім, — сказав Гаррі — напівжартома, напівсерйозно, як мені здалося. — По-перше, нікому не буде діла. А по-друге, однаково мені не повірять.

— Хлопці, вона тіки у вас їла, — пожалівся Ту-Ту. Він зневірено похитав головою, потім із зусиллям нахилився, підібрав те, чим погордувала миша, і вкинув у свою беззубу пащу. Та одразу ж почав перемелювати щелепами. — Чого то вона так?

— А ще цікавіше, — сказав Гаррі, — звідки вона знала, що в Персі вихідний?

— Вона не знала, — відповів я. — Це просто випадковий збіг, що миша прийшла знов сьогодні.

Та тільки повірити в це ставало дедалі важче. Минали дні, а миша показувалася лише тоді, коли Персі був вихідний, на іншій зміні чи в іншій частині в’язниці. Ми: Гаррі, Дін, Брутал і я — вирішили, що вона мусила розпізнавати голос Персі чи його запах. І старалися не обговорювати занадто активно саму мишку — мишачка. Бо наче без жодного слова домовилися між собою, що це може зіпсувати нам те дивне щось — особливе і прекрасне в силу своєї чудернацькості та делікатності. Зрештою, Віллі нас обрав, хоча яким чином, я не розумію ще й досі. Може, найточніше це зумів передати Гаррі, коли сказав, що іншим людям казати не слід, нічого доброго з цього не вийде — не тому, що не повірять, а тому, що їм буде байдуже.