Зелена миля

6

Той вечір був у мене вихідний. Я сидів у вітальні нашого будиночка, смалив цигарки, слухав радіо й дивився, як морок підіймається з землі, щоб поглинути небо. Телевізія — це добре, я нічого проти неї не маю, але не подобається мені, що вона відвертає тебе від решти світу і змушує втуплюватися у своє скляне нутро. Бодай у цьому радіо краще.

Зайшла Дженіс, спустилася на коліна біля бильця мого крісла й узяла мене за руку. Якийсь час ми обоє мовчали, вклякнувши нерухомо, слухали «Коледж музичної освіти» Кея Кайзера й дивились, як виходять на небо зорі. Мене це влаштовувало.

— Вибач, що назвала тебе боягузом, — нарешті промовила вона. — За це мені соромно більше, ніж за всю решту, що я тобі за весь шлюб наговорила.

— Навіть за той раз, коли ми жили в наметах і ти обізвала мене Старим Смердючкою Семом? — спитав я, і ми розсміялися, і поцілувалися, і помирилися. Вона була такою красунею, моя Дженіс, я досі бачу її у снах. Такий старий і втомлений від життя, я бачу, як вона заходить у мою кімнату в цьому самотньому всіма забутому будинку, де в коридорах тхне сечею й давньою вареною капустою, бачу її молодою і прекрасною, з блакитними очима і пружними високими грудьми, до яких я простягаю руки, і вона каже: «Коханий, я не потрапляла в ту автобусну аварію. Ти помилився, такого не було». Ще й досі мені часто це сниться, а коли я прокидаюся й розумію, що то був сон, я плачу. Я, котрий замолоду майже ніколи не плакав.

— А Гел знає? — врешті спитала Дженіс.

— Що Джон не винуватий? Та ні, звідки йому знати.

— А він може допомогти? Якось вплинути на Крайбуса.

— Анітрохи, мила.

Вона кивнула так, наче це було очікувано.

— Тоді не кажи йому. Якщо він не може допомогти, заради Бога, не кажи йому.

— Не скажу.

Дженіс незмигно подивилася мені у вічі.

— Ти не братимеш лікарняного тієї ночі. Ніхто з вас не братиме. Ви не можете.

— Так, ми не можемо. Якщо ми будемо на місці, то бодай зробимо, щоб усе для нього минуло швидко. Хоч на це ми спроможні. Буде не так, як із Делакруа.

На одну милосердно коротку мить я побачив, як палає чорна маска на обличчі Делакруа, а під нею відкриваються припечені драглисті грудки, що були колись його очима.

— Для вас немає шляхів відступу, так? — Вона взяла мене за руку й провела нею по м’якому оксамиту своєї щоки. — Бідолашний Пол. Бідолашний старенький.

Я не сказав нічого. Ще ніколи в житті, до того чи після, мені не хотілося так розпачливо втекти від того, що чекало на мене попереду. Просто забрати Джен, спакувати один саквояж на двох і втекти світ за очі.

— Мій бідолашний старенький, — повторила вона, а тоді: — Поговори з ним.

— З ким? Із Джоном?

— Так. Поговори з ним. Дізнайся, чого він хоче.

Обдумавши її слова, я кивнув. Вона мала рацію. Втім, як і зазвичай.