Івано-Франківськ, наші дні

Наталка, як очікувалося, від цигарки відмовилась. Я повільно скурив свою й притягнув на балкон дві хиткі табуретки з кухні.

— Ви ж не проти залишитись ненадовго тут? — поцікавився у неї.

— Ні, ні. Все чудово, — відповіла вона з сором'язливою усмішкою на вустах.

Балкон був незаскленим. З огляду на безпеку — це проблема, але на переоснащення грошей не знайшлось ані у попередніх власників, ані в мене. Тому ми сиділи на дев'ятому поверсі просто неба. День був доволі теплим й приємний вітер обдував наші обличчя. Я любив сидіти тут. Відкритий простір добре впливав на думки і самопочуття.

— Розкажіть мені про Марка.

— Чому саме про нього? — здивовано поцікавився я.

— Про нього я знаю найменше. Якщо з рештою все більш-менш зрозуміло, то з Марком геть нічого...

— Гаразд, слухайте… — і я взявся розповідати про єдиного нормального у нашій зграї.

Як я вже згадував раніше, Марко був тихим і непримітним. Він мав спокійний, урівноважений характер, ніколи не ліз у суперечки і тим більше у бійки. В школі не виділявся нічим, окрім оцінок. Всі складні домашні завдання ми списували у нього, бо ж мізки в цього хлопця справді були на місці. Він завжди поводився достойно, хоча й мав певні проблеми в сім'ї.

Пригадую, як одного жовтневого вечора він прийшов до мене додому і попросився залишитися на ніч. На вулиці мерзенно лляло, мов із відра, а вночі обіцяли перші заморозки. За такої погоди ми не тусувалися після уроків, а розходилися по домівках. У Марка був вітчим — дядя Славік, як ми його кликали. Колишній «юний технік», з тямущою головою та «золотими» руками, проте зловживав алкоголем. У вільний від пияцтва час він заробляв на життя ремонтом дрібної техніки. Їхня квартира була просто таки завалена різним мотлохом — усюди валялися якісь лампочки, гвинтики, робочі й неробочі транзистори і паяні по десять разів мікросхеми від телевізорів й касетних магнітофонів. Здавалося, що стіни й мешканці тієї квартири були просякнуті запахом розжареної паяльником каніфолі. Проте нам, хлопчакам, завжди подобалося досліджувати той мотлох. Завдяки халтуркам вітчима Марка ми першими у школі побачили комп'ютер —Pentium II та ігрову консоль Sega на лазерних дисках. Але це були єдині плюси перебування у них вдома. Майже завжди дядя Славік напивався і з кулаками розганяв нас.

Того холодного дощового дня Марко прийшов до мене з глибоким порізом на щоці, увесь розхристаний, мокрий до нитки й заплаканий. Мої батьки вельми стривожились, привели його до ладу й дозволили залишитись у нас на кілька днів, доки його мама нарешті отямилась і забрала сина додому. Тоді я дізнався, що Маркова матір теж випиває…

Вертаючись подумки у той вечір, коли ми натрапили на заготовлені для нас могили, я не здивувався, що Марко був останнім. На мою думку, його взагалі не мало там бути. Але доля звела його з нашою зграйкою, за гріхи котрої довелося розплачуватися усім.

Загрузка...