Дівчина, яку ми вбили

Початок літа 1999 року

Щойно закінчився «медляк», Павло попрощався з дівчиною, з якою щойно танцював, і вже націлився на нову «жертву».

«Не віддам я Тьомі Ліду», — сказав собі подумки.

Не те щоб вона йому дуже подобалась — дівчина як дівчина. Ну так, досить симпатична, все при ній, витончена, струнка, але «зубрилка». Гуд був ще тим забіякою, але страшенно боявся розумак. То й що, як він читає «зарубіжку» скорочено з «критики», а англійські слова записує в зошиті українськими літерами? Зате він сильний, високий, і тих жартів, які уміщаються в його голові, вистачить, аби розвеселити цілу країну.

Рішення було блискавичним, на рівні інстинктів — «Я лідер, і я вирішую, з ким кому водитися».

— Мені треба тобі щось сказати, — мовив Павло, притуливши вуста до її вуха.

Ліда кинула швидкий погляд на Артема, а тоді Гуд схопив її за руку й повів геть з актової зали.

— Куди ми йдемо? – прощебетала вона, озираючись.

— Це сюрприз! — підморгнув він у відповідь і потягнув її подалі від галасу табірної дискотеки.

За кілька хвилин вони опинилися на межі території табору, що завершувався крутим берегом, який нависав над швидкоплинною рікою Прут. Густі сутінки лягали довкола. Пахучі смереки і кущі ліщини обступали їх, даруючи приємне відчуття затишку, захищеності. Вони стишили крок, рухаючись вузькою стежкою, протоптаною у високій конюшині.

Павло дослідив кожен куточок табору, тому почувався упевнено. Він міцно тримав Ліду за руку й рішуче тягнув за собою в темний куточок на березі.

— Ну, ось і прийшли, — повідомив Гуд, вказуючи вільною рукою на повалений стовбур дерева.

Ліда несміливо підійшла ближче й обережно присіла.

— То що ти хотів мені сказати? — її тоненький голос було ледве чути крізь шипіння Прута.

Гуд запхав руку до кишені своїх «варених» синіх джинсів й витягнув звідти згорток фольги.

— Пробувала? — спитав він, простягаючи сріблястий пакунок.

Ліда понюхала, скривилася і заперечно захитала головою.

Павло опустився навприсядки й витягнув чорний цупкий пакет, схований під поваленим деревом. У пакунку була невелика пластмасова пляшка з-під «Кока-коли».

Ліда спостерігала за його діями з острахом, але цікавість та покора пришпилили її до місця.

— Ми по трішки, — сказав Павло, заспокоюючи. — Першого разу ніколи не бере, тож не переживай!

Далі він швидко прилаштував фольгу на горлечко пляшки. Потім зробив ще якісь маніпуляції за допомогою складаного ножа.

— Це називається «флейтою», — ніби хизуючись знаннями, сказав Ліді.

Далі чиркнув сірником, зробив першу затяжку й закашлявся.

— А тепер твоя черга! — радісно повідомив він, тримаючи новий сірник напоготові.

Ліда почала енергійно хитати головою. Її серце у грудях скажено калатало.

— Н-ні… — затинаючись, пропищала вона. — Я не буду.

— Так не піде, — заперечив Гуд.

— Мені не можна, — продовжувала відмовлятися вона. — Моя мама мене вб'є, коли дізнається.

— А хто їй скаже? — хитро промуркотів Павло й присунувся ближче.

— Ну ж бо, лише один раз спробуй, — наполягав на своєму він.

Гуд обережно обійняв Ліду на талію та пригорнув до себе. Вона тремтіла, але не пручалася. За кілька хвилин Павло вручив дівчині «флейту» й вона зробила затяжку.

Щойно їдкий дим проник у дівчачі легені, їх наче облили окропом. Ліда закашлялась, випльовуючи густі білі клубки у карпатські сутінки. Її очі залилися сльозами, зіниці розширилися, а серце норовило вискочити з грудей.

Паша затиснув її у міцні обійми й за мить усе минулося. Її тіло розслабилося й розтіклося в міцних гарячих руках. Хотілося лягти просто тут, у траву серед фіолетової конюшини, пухнастих кульбабок й віковічних смерек. Хотілося згорнутися калачиком та заснути.

— Бачиш, не страшно, — промуркотів Павло й заходився готувати собі наступну дозу.

Коли конопля закінчилася, вони лягли на землю. Спочатку довго-довго розглядали сріблясті сузір'я, ділилися мріями й своїми такими різними захопленнями. А тоді, чого й слід було очікувати, Павло потягнувся вустами до зачарованої небом Ліди і поцілував. Це був довгий і ніжний поцілунок, солодкий, немов стигла черешня.

Гуд пестив її волосся, протягуючи пасмо за пасмом крізь свої пальці. Тоді його рука почала опускатися дедалі нижче — він провів долонею по її тонкій шиї, де намацав пульсуючу артерію під шкірою, тоді спустився ще трохи нижче, до невеличких акуратних грудей.

Коли його пальці пролізли під м'який бавовняний бюстгальтер, Ліда раптом відштовхнула його.

— Мені вже час повертатися, — тремтячим голосом сказала вона. — У нас сувора вожата.

— Ми не закінчили, — майже пошепки відповів Павло й знову наблизився до дівчини.

— Ні… — вона відштовхнула його й спробувала підвестися.

Досі одурманений коноплею й цілком захоплений тілесним бажанням, він схопив Ліду за руку та щосили потягнув до себе. Вона не втрималася й упала. Гуд притиснув її до землі, а сам ліг зверху. Її вуста були міцно стиснуті. Не вагаючись, Павло запустив свою руку під одяг дівчини й почав грубо стискати її груди.

— Мені боляче! — заскиглила Ліда. — Припини!

Але його вже було не спинити. Все ще притискаючи Ліду до землі, Павло опустив руку нижче. Її сукня ніжного молочного кольору непристойно задерлася, оголивши стегна. Павло, наче навіжений, сягнув рукою під спідницю, намацав трусики й почав стягувати їх. Штани розпирало в паху. Збуджений пеніс юнака аж пульсував.

— Припини! — вже голосніше крикнула Ліда.

— Тсс… — просичав він.

Коли його пальці торкнулися м'якого волосся, що з'явилося з-під трусиків, Ліда заверещала, мов поранений звір. Панікуючи, вона щосили смикнула колінами й зуміла вдарити Павла. З несподіванки Гуд послабив натиск і мимоволі відпустив дівчину. Всього на долю секунди, але Ліда скористалася можливістю й виповзла з-під нього.

Все трапилося блискавично. Ось Ліда вже підводиться на рівні ноги й готується втікати до табору, але Паша теж встає і впивається пальцями в її худе плече.

— Ай! — скрикує від раптового болю Ліда і штовхає Гуда.

Він смикається, але не відпускає її. Тоді дівчина щосили штовхає його ще раз і ще раз, доки очманілий й переможений Паша не звільняє її.

Дурман закручував світ довкола у дивовижний вир. Останній поштовх двох тонких, але навдивовижу сильних рук змусив його відступитися.

— Блядь! — усе, що встиг крикнути Павло, коли інерція потягнула його на край берега, а тоді ноги ковзнули вниз.

Заплакана, налякана й присоромлена Ліда мчала геть стежкою, якою вони прийшли сюди понад годину тому. Листя конюшини лоскоче її голі ноги й набивається між пасками босоніжок на пласкій підошві. Усе, що вона встигла побачити — як дрібне каміння з краю берега сиплеться в бурхливу гірську річку й Павло падає разом з камінням униз.

«Я його вбила», — ось така думка вистукувала барабаном в її голові.

Вона не побачила, що останньої миті Павло зумів ухопитися за коріння, що стирчало з крутого берега.