Дівчина, яку ми вбили

Липень 2016 року

Спритний позашляховик опинився у місці призначення. Дорогою ми робили коротку зупинку, аби випити на заправці кави й сходити до вбиральні. Невдовзі ми таки приїхали в село Петрів, яке обрали для свого відпочинку, й одразу за ним звернули на худий путівець, що привів до берега річки. Сонце вже давно прокинулось й упевнено рухалось зі сходу в напрямку зеніту. Могутній Дністер шалено гудів й виблискував під спекотним промінням. Вийшовши з авто, ми із задоволенням вдихнули прохолоду, яку випромінювала швидкоплинна ріка.

Місце було дивовижно гарним. Тут тобі і похилий земляний берег, всипаний плескатою галькою під саму воду, і невеличке сонне узлісся за спиною, де знайти дрова на багаття не проблема, і затишна самотня галявина для нашого табору. На протилежному березі височів порослий чагарником пагорб, який вигинався півколом уздовж ріки. Пагорбом збігало кілька добре втоптаних стежин поміж зелених вербових кущів та інших листяних дерев.

Доки хлопці розвантажували речі, Ми з Владом узялися до облаштування. Я легко впорався із двомісною китайською «черепашкою» самостійно й устиг допомогти другові зі складнішою конструкцією великого намету. Ми розтягнули каркас з міцних металевих трубок, напнули на нього водонепроникний тент, а коли намет стояв, закріпили його по кутах металевими кілками до землі. Далі залишилось ще облаштувати місце для багаття і скласти мангал.

— Ну що, Святику, не так уже й погано тут? — голосно сказав Марко, торсаючи рудого за плече.

А той тільки ледь помітно всміхнувся і відійшов убік. До кепкувань йому не звикати. У молодших класах, доки він не затусив з нами, його з певною періодичністю били поза стінами школи і в коридорах під час перерв. Одного дня, на початку восьмого класу, коли Павла перевели до нашої школи, ми з ним удвох ішли в «курилку» у сусідній зі школою дворик. Там ми стали свідками чергових побоїв Святослава: троє дев'ятикласників щосили штовхали малого шестикласника по трикутнику, кидали на землю, знову смикали догори й, захлинаючись реготом, скандували популярну на той час дражнилку «рижик-рижик-конопатик». Хлопчик плакав. Я чітко пригадую, що ми всі час від часу бачили, як над рудим знущаються, але ніхто не заступався. Ніхто, доки в школі не з'явився Павло. Того дня за «рижика» вперше у житті хтось встряг у бійку. За кілька хвилин під оком Павла красувався великий багряний синець, з носа юшила тоненька цівка крові, а сорочка зі шкільної форми вочевидь потребувала порції хлорки та ниток із голкою. Він узяв на себе добрячий удар, але вистояв. Геть здивовані несподіваною хоробрістю, дев'ятикласники по черзі плюнули на землю, зронили кілька матюків та й пішли геть.

По тому до Святослава чіплялися нечасто. З того самого дня рудий долучився до зграйки, а Паша став нашим ватажком й отримав прізвисько Робін Гуд. Скорочено ми кликали його Гудом.