— То хто ж це був? — захоплена моєю історією, Наталя аж тремтіла.
Я поволі захитав головою і спокійно відповів:
— Ще не час відкривати карти. Коли я прийшов до тями, на кладовищі вже нікого не було.
— А що Павло?
— Не наважувався перевірити, — відповів я, стенаючи плечима.
Наталя щось занотувала у блокноті, що лежав на її колінах, тоді на деякий час поринула у роздуми. Я ж терпляче чекав наступного питання.
— Гаразд, — нарешті видала журналістка. —А визначмо одну цікаву деталь…
Я мовчав. Дівчина ставала дуже привабливою, коли зосереджувалась. Чітко підведені брови насуплювалися, а від кутиків мигдалевидних очей збігала павутинка зморшок. Доки питання зароджувалося в її голові, вона встигла кілька разів прибрати неслухняне хвилясте волосся за вухо.
Я відвів погляд від дівчини й почав ловити очима сонячних зайчиків, які відстрибували від сріблястої кулькової ручки в її долоні. Аж тоді Наталя нарешті спитала мене:
— Ліду справді поховали на тому кладовищі?
Я ствердно кивнув, далі спостерігаючи за відблисками на стіні.
— Хто знав про це?
— Гмм… — замислено протягнув я. — Про це писали в газетах, думаю, і показували у програмі новин на місцевому телебаченні. Як виявилося, Ліда там народилася й прожила значний час аж до старших класів. Там у неї залишилися близькі родичі.
— То як так трапилося, що ви всі поїхали відпочивати саме в те село, де була похована Ліда, і ніхто з вас не згадав про цю інформацію? — я чув у її голосі суміш недовіри і докору.
— Не в те саме село, — уточнив я. — Петрів межував із селищем Сокирчин, і кладовище належало якраз до того місця.
— Тоді сформулюю інакше — чому вас не насторожив той факт, що ви їдете рибалити на околицях сусіднього села, поруч із місцем поховання Ліди?
— Не знаю. Людський мозок — велика таємниця, — сказав я.
— Така відповідь мене не влаштовує, — рішуче повідомила вона мені.
— О'кей, — здався. — Думаю, про це знав Марко, адже він, як ми згадували раніше, був найближчим до Ліди серед однокласників. Ну й ще Гуд міг знати, бо та трагедія мала неабиякий вплив на його подальше життя.
— А ви?
— Що я? — наче не розуміючи питання, уточнив.
— Ви знали?
— Якщо й знав, то тоді не пам'ятав.
— А Святослав? Вам відомо, чи він володів цією інформацією? — не вгавала Наталя.
— Не знаю, — відмахнувся я, відчуваючи роздратування. — Досить.
Тоді вона виголосила слова, які нарешті вивели мене з рівноваги:
— А ще… — журналістка ретельно підбирала слова. — Ваша реакція на смерть друзів неприродна. Я б на вашому місці точно б ридала і намагалася утекти…
— Ви не були на моєму місці! — розлючено прогарчав я. — Коли будете, тоді й перевірите, що природно, а що ні!
Я вже хотів виставити її за двері, але Наталя винувато підняла руки й ніяково всміхнулася:
— Пробачте.