Дівчина, яку ми вбили

Жовтень 1998 року

Одного навчального дня у школі ми зібралися з хлопцями на великій перерві у нашому звичному місці. Цього разу ми не чіплялися до майже зовсім обскубаної китайської троянди, а обговорювали контрольну роботу, яка нас чекала наступного уроку. Тривав другий місяць навчання, і це було саме перед першими осінніми канікулами — час для початкових зрізів знань та оцінювання. Предметом, якого ми боялися, була хімія.

— Хтось бодай щось розуміє в задачах з останньої лабораторної? — спитав у нас Влад.

Ми всі розчаровано похитали головами. Раптом Гуд побачив дещо цікаве в коридорі.

— Агов! Дивіться-но! — він піднявся з лавки й показав рукою крізь натовп учнів.

Ми, мов ті бузьки, повитягували шиї й узялися теж дивитися. Коридором ішов наш рижик, а біля нього новенька. Обоє тримали в руках по кілька підручників та про щось жваво розмовляли. Святослав увесь аж світився від радощів, а Ліда стримано посміхалася йому у відповідь.

— Рудий, бігом сюди! — загорлав Гуд.

Не почути цього владного голосу було просто неможливо, тож Святослав стрепенувся й на мить завмер, а тоді з острахом рушив у наш бік. Ліда йшла слідом.

— Подружку завів? — грубо кинув Павло, а ми засміялися.

— Мала, нащо тобі цей недомірок? Ми з тобою краще пасуватимемо одне одному! — Влад миттю підскочив до Ліди і, хитро посміхаючись, підхопив її за лікоть.

Святославу не сподобалось, що його принизили перед дівчиною. Він увесь почервонів і розтулив було рота, аби щось заперечити, та Влад його відштовхнув і підхопив Ліду на руки.

— Бачиш, який я сильний!

Ми реготали так, аж за животи трималися, а дівчина тим часом пищала й вимагала опустити її на ноги.

— Все, рудий, ти пролетів! — захлинаючись сміхом, сказав Влад.

— Вилупок… — ледь чутно відповів йому Святослав і, зачепивши плечем товариша, хутко пішов геть.

Після цього інциденту ми більше не бачили рудого у товаристві дівчини. Ані Ліди, ані будь-якої іншої.