— Он воно що! — захоплено сказала Наталя. — То після цього він потрапив до психлікарні?
— Не зовсім, — відповів я. — Того разу Павлові все спустили. З рудим поговорили та переконали мовчати. Гуд, як годиться, вибачився перед ним і все це списали на пережитий стрес. Адже якщо проаналізувати ситуацію, Павло дійсно постраждав серед нас найдужче, — я затнувся й відкашлявся. — Не беручи до уваги Ліду, звісно.
Під час моєї розповіді про інцидент на даху Наталя підвелася зі стільця і сперлася ліктями на перила балкону.
— А що Святослав розповідав про той інцидент?
— Нічого. Він пообіцяв мовчати, — відповів я.
— То звідки вам відомі деталі? — спитала вона, повертаючи голову до мене.
Про епізод на даху Павло розповів мені аж тієї страшної ночі на Дністрі, але я знав про все ще зі школи. Одного разу, вже після того, як Влад утнув той страшний жарт з батьками Ліди, я сидів сам-один у котрійсь із наших таємних курилок.
Неподалік двору тривало будівництво. Казали, то мав бути новий житловий будинок, але згодом виявилося, що на тому місці виріс юридичний корпус університету. Власне, те будівництво було улюбленим майданчиком для розваг в усіх місцевих дітей та підлітків — хованки, лазанки, «козаки-розбійники». А от ми знайшли собі тихий куточок та облаштували приватну курилку.
Я сидів, підпираючи голу бетонну стіну. Не курив, лиш крутив цигарку в пальцях, заглиблений у думки. Коли з'явився Святослав, я не відразу його помітив, а коли він заговорив, то довелося докладати зусиль, аби сфокусуватися.
— Привіт! — енергійно кинув мені він.
— Ага… — я трусонув головою, повертаючись у реальність. Кинув цигарку на стіл і простягнув йому руку. — Здоров, малий.
Ми пробули там не більше п'ятнадцяти хвилин, але Святослав устиг поділитися зі мною тим секретом. Він просто мав потребу сказати хоч комусь. Пережите катувало його, нагадуючи раз по раз, як він був на волосину він падіння з двадцятиметрової висоти. Можливо, він би й не загинув, якби приземлився на присадок з кущами бушпану, але покалічився б точно.
Він розповів мені все, зупиняючись навіть на найдрібніших деталях. І я був вражений. Як так? Паша міг отак просто скинути друга з даху? Таке не вкладалося мені у голові… Звісно, Гуд не був моїм фаворитом у банді, але я визнавав його нашим лідером і ніколи б не міг навіть уявити, що той здатен на щось подібне. Влад довів жінку до самогубства, Павло зазіхнув на життя рудого. Що трапилося з нами?
Я вислухав Святослава й запевнив його, що збережу цю таємницю. І дотримався даного слова — я поховав отриману інформацію глибоко в собі, аж до тієї ночі через п'ятнадцять років. Залишившись плече до плеча з Павлом, я чомусь пригадав слова, якими Святослав завершив тоді свою сповідь:
«Чувак, я його боюся».