Після похорону Ліди минув тиждень. Перший пекельний тиждень у житті зграйки підлітків, і ще гірший тиждень для батьків, що залишилися без доньки.
Усіх причетних до пригоди позачиняли в квартирах, заборонивши спілкуватися одне з одним. Нам також заборонили йти на похорон, і вже розглядалися варіанти переведення зі школи, а ще краще — переїзду до іншого міста.
Як і решта хлопців, я сидів під пильним наглядом матері й активно читав книги зі списку «на літо». Того року я вперше прийшов першого вересня зі стовідсотковим виконанням «домашки» на канікули. Вчителька зарубіжної літератури була вкрай здивована моїм знанням «Пані Боварі» Флобера та кількох романів Ремарка.
Проте не у всіх кінець літа видався таким, як у мене. Павло, як популярний хлопець у школі, не міг дозволити, щоб його зачинили у чотирьох стінах. Тому він час від часу організовував секретні вилазки назовні.
Квартира, в якій мешкав Гуд з батьками та молодшою сестрою, була розташована в одному під'їзді зі мною. Я жив на першому поверсі, а він на четвертому, тому ми часто бували після уроків один в одного, особливо, коли надворі траплялась негода. Тож я знав усе про його таємні втечі — під покровом темряви він скрадався поверхом вище, тоді видирався металевою драбиною на горище, а звідти, обережно крокуючи настилом скловати, виходив на прямий дах. У ті роки горище й підвал постійно залишали незамкненими.
Гуд кликав мене з собою, але я жодного разу не пристав на його пропозицію. Я любив сидіти на даху, адже краєвид на місто там відкривався чудовий, просто не хотів тусуватися з Павлом. Але він таки знайшов собі компанію — Святослав долучився до втечі того ж дня, як Гуд його покликав.
Рудий мешкав у нашому будинку, але через три під'їзди. Видирався на дах він у себе, а тоді хлопці зустрічалися біля вентиляційної труби посередині будівлі. До того часу ми вже давно організували «точку» — дві маленькі лавочки та столик для гри в карти. Для облаштування куточка на даху ми використали речі, знайдені на горищі, — дерев'яні ящики, збиті іржавими цвяхами, та кілька порепаних дощок.
Того вечора повітря було гарячим аж до самої ночі. Було чути запах розпеченого асфальту та вихлопних газів з дороги. Влітку ходити дахом потрібно було обережно, адже можна було натрапити на розм'яклий руберойд під ногами. Вже не одну пару взуття ми попсували тут, необачно вгрузнувши в липку чорну смолу.
Хлопці зайняли свої звичні місця і закурили по першій цигарці. Павло підійшов до краю й струсив попіл. Гарячі іскорки ринули вниз, швидко згасаючи в темряві. Тоді він узявся підпалювати шматки паперу із зошита, якого знайшов сьогодні на сходах у під'їзді, і кидати їх з даху.
— Що робиш? — Святослав підвівся з лавки і підійшов до Паші.
— Так красиво горить… — пошепки відповів Павло.
Святослав мовчки погодився й продовжив стояти поряд.
— Це несправедливо, — наче сам до себе, сказав Паша.
— Що саме? — поцікавився Святослав.
— Так красиво, але надто швидко минає, — Павло говорив так, наче Святослава не було поряд. Наче спілкувався з темрявою внизу. — Ось воно є, а як моргнеш — нема.
— Гуде, досить, — тихо промовив Святослав. — Ходімо назад, ти стрьомний якийсь сьогодні.
— Завтра дев'ять днів.
— Що? — Святослав підняв було руку, аби відтягти друга від краю даху, але завмер.
— Завтра дев'ять днів, — безбарвно повторив Павло. — Цей папір тобі замість свічки, мала…
Гуд плакав. Святослав бачив два тоненькі струмки, які поволі стікали його обличчям.
Не зважаючи на сльози, Паша видер ще один шматок паперу й підпалив. А тоді трапилося те, чого ніхто не міг очікувати — Павло зненацька витягнув руку й гепнув Святослава з усієї сили по спині. Той, заскочений зненацька, не втримався на ногах та повалився вперед. Все трапилося дуже швидко — спочатку він балансував біля краю, силкуючись відступити назад, але інерція — потужна сила. Святослава невидимими руками тягнуло за край даху. Він зробив спробу розвернутися й опинився обличчям до Павла якраз тієї миті, коли ноги зірвалися вниз.
— Гуд!!! — закричав він.
Той стояв, наче вкопаний, вдивляючись кудись у простір. Він стояв непорушно навіть тоді, коли хтось устиг схопити бідолашного Святослава й витягнути його назад. Це був батько Павла, який прийшов повернути назад у ліжко втікача з-під домашнього арешту.