— У мене питання… — перебила мою розповідь журналістка. — А чи складно було зібрати всіх? Після такої тривалої перерви…
— Наталю, ми відхиляємося не в той бік.
Вона починала мене дратувати. Серйозно. Якщо дівча копирсалося в судових документах, тоді якого дідька припхалося сюди? Для чого приходити сюди, питати те, що вона й так знає? Я дуже хотів поділилися тією історією, яка трапилася насправді. Але що буде потім? Що робитиме з отриманою правдою ця самовпевнена стажерка?
Мені потрібно було більше часу, тож я підвівся з дивану й пішов до вбиральні. Самотня жарівка дратуюче мерехтіла. Тьмяне світло падало на пошарпані, вкриті сірою цвіллю стіни та стелю. Вбиральня, як і решта квартири, потребувала ремонту. Але я не мав на це грошей.
Зробивши свої справи, я увімкнув воду й запхав голову під кран — потрібно було привести свої думки до ладу. Холодна вода приємно обмивала шкіру обличчя й стікала шиєю за виворіт футболки. За хвилину, достатньо охолонувши, я підняв голову догори й зазирнув у потерте дзеркало над рукомийником. Звідти на мене дивилося сумне відображення. Я міг би бути вродливим — стрункий, зростом вище середнього, чіткі вилиці й великі очі. Проте зараз, з кількатижневою бородою та сумним стомленим поглядом, я радше був схожим на безпритульного. Очі теплого світло-карого кольору дивилися з недовірою, з-під лоба, наче то був побитий вулицею пес, а не людина у розквіті років. Я зітхнув та відвернувся. Витер лице шорстким махровим рушником й рушив назад до кімнати.
Я підійшов майже впритул до Наталі й зазирнув просто їй в очі. Дівчина здригнулася. Відвернувши погляд кудись на стіну, вона боязко, ледь-ледь чутно промовила:
— Продовжуйте…