— А які у вас, Артеме, були стосунки з Гудом? — поцікавилась журналістка. — Якщо я все правильно зрозуміла з ваших спогадів, його прізвисько мало ще й інше значення?
— Так. Він дійсно був добрим, — я затнувся на мить, але врешті сказав те, про що мовчав зі школи. — Але це все було «на позір». Він з самого початку грав роль благородного лицаря, готового боротися за честь та справедливість, проте насправді був дещо інакшим.
— Що ви маєте на увазі? — спантеличено спитала в мене дівчина.
— Пригадуєте, де він опинився після трагічних подій із Лідою?
— У психлікарні…
— Власне, перед тим, як переїхати до нашого району, він мав проблеми з цим. А після Ліди в нього трапився рецидив.
Я зіпнувся на ноги й повільно закрокував кімнатою. Спогади виринали в моїй голові кадр за кадром, образи оживали, знову розбурхані емоції нуртували в моїх судинах, аж кинуло в жар. Раптом серце боляче стиснулося, викликаючи бажання де-небудь заховатися. Потрібно було негайно припинити цю сповідь й вигнати журналістку геть з мого помешкання, але снігову кулю не зупиниш, коли вона уже мчить з гори. Дороги назад немає. Доведеться розповісти тут і зараз усе, що було насправді. Доведеться озвучити все те, що спіткало нас того літа 2016 року, і все, що передувало йому.