Дівчина, яку ми вбили

Івано-Франківськ, наші дні

— То Марко був для вас близьким?

— Так, доки він не перестав зі мною спілкуватися.

— Зрозуміло, — сумно сказала Наталя. — Важко знайти справжнього друга і дуже боляче потім втратити.

Справді, дружби з Марком мені бракувало. У нашому спілкуванні пролягла тріщина після смерті Ліди. Він сидів з нею за однією партою з першого дня, коли вона з'явилася у нашій школі. Саме Марко знав її найкраще серед нас усіх.

— Розкажіть більше про Ліду, — сказала журналістка.

— Марко розповідав, що вона любила три речі: мультфільм «Красуня і Чудовисько», фільм «Титанік» та акторок сестер-близнючок Олсен.

— Усі дівчата це любили у дев'яностих, — усміхнулася Наталя.

— Може й так. А ще вона була по вуха закохана у Павла. Про це Марко дізнався з «анкети подруг», яку їй дала заповнити інша однокласниця.

— О, тоді була шалена мода на подібні щоденники! — із захватом перебила мене вона. — Були ще «Миколайчики», де потрібно було заклеювати в конверт якийсь подарунок. Але найпопулярніші були з питаннями: «Кого ти любиш?», «За кого мрієш вийти заміж?» і таке інше.

Наталя заусміхалася від вуха до вуха, а я спромігся на легкий посміх, адже хлопці в щоденники не бавилися.

Одного дня, коли Ліда вийшла з уроку до вбиральні, Марко побачив на парті той щоденник. Цікавість перемогла і він підгледів її запис. У графі «Кого ти любиш?» вона вписала «Павло Пилипович», ще й поряд намалювала червоне сердечко з крилами.

— Тому ви й зачинили їх у комірчині разом, коли випала нагода? — зробила несподіваний висновок журналістка.

Я підтвердив кивком голови й опустив погляд.

— Ми постійно їх дражнили «парочкою». А після трагедії Марко винуватив себе за те, що розповів мені про щоденник, — сумно додав я. — Я розпатякав її таємницю іншим, і за це, власне, Марко перестав зі мною спілкуватися.

— Аж до весни 2016-го?

— Так, — відповів я. — Того дня ми помирилися й вирішили повернути стару компанію. Вже наступних вихідних зібралися гуртом на пиво. Усі, крім Влада. Той ще перебував на передовій.

Наталя кивнула й продовжила ставити свої питання, ретельно записуючи відповіді у блокнот.

— З Марком зрозуміло. Повернемося до Павла?

— Гаразд, — погодився я. — Що саме вас цікавить?

— Розкажіть детально про його перебування у психіатричній лікарні. Чому він туди потрапив?

Я заглибився у спогади. Гуд ніколи не був мені другом номер один. Оскільки Марко уникав мене, довелося товаришувати лише з Владом. Щоправда, після бійки в альтанці ми теж розійшлися своїми стежками, і, так само, як у ситуації з Маркіяном, відновили спілкування аж навесні 2016 року.

— Я знаю лише те, що він дозволив мені знати, — відповів я. — Якогось дня він психанув і вдарив свою молодшу сестру. Здається, Павло потерпав від неконтрольованих нападів гніву, чи щось таке… — насправді він мало не до смерті забив десятилітню Катю, яка виграла в нього у Mortal Kombat на ігровій приставці.

Наталя кинула на мене запитальний погляд, ніби підозрюючи в брехні.

— Артеме, — промовила вона. — Хіба за стусани молодшим закривають у «дурці»?

— Стусани різними бувають… — протягнув я.

— Знаєте, я росла в селі. У сусідньому будинку жила сестра моєї мами зі своєю сім'єю, — почала вона розповідати. — Потім тітка з чоловіком та донькою — моєю двоюрідною сестрою — перебралися до міста.

— О, невже я трішки дізнаюся і про вас, Наталю? — перебив я, підморгуючи.

— Ой, вибачте… — зніяковіла вона. — Повернімося до інтерв'ю.

— Ні-ні, — заперечив я. — Завершіть думку.

Вона зробила паузу, обдумуючи, і врешті продовжила:

— Так от… — Наталя збиралася з думками. — Доки вони були в селі, мене постійно залишали під опікою кузини. Вона була дещо старшою за мене, тому няньчитися їй було не дуже весело зі мною.

— Цікаво… — протягнув я з іронією.

— Так от, — продовжила вона. — Ми билися дуже часто. Я постійно отримувала від неї добрячої прочуханки, але її ніхто не думав відправляти до психіатричної лікарні. Навіть тоді, коли вона залишала мене саму вдома і йшла гуляти зі своїми подругами… — вона якось дивно затнулася. — Але вона мене дуже любила.

— А чого вони переїхали? — поцікавився я.

Вона розтулила рота для відповіді, але завагалася. Я дав їй хвильку, а згодом допитливо глянув на неї.

— Та так — життя… нічого цікавого, — вона ледь помітно розгубилася, але швидко опанувала себе. — Це не до теми. Краще повернімося до вашої розповіді.

— Гаразд, — погодився я, хоч і не міг не помітити, як змінилася Наталя. Якась тінь лягла на її обличчя. — На чому ми зупинилися?

— Ви пішли розкопувати могилу?