— Господи, ну й козлом був Павло! — шокована історією, Наталя аж почервоніла. Я помітив у її очах натяк на сльози.
Насправді я дізнався цю історію значно раніше, ніж вислухав сповідь Гуда тієї ночі на цвинтарі. Ще у школі, якраз перед початком того літа, яке Ліда не пережила. Одного разу я, Марко та Ліда йшли разом додому зі школи. Дорогою через парк ми сміялися, розповідали по черзі жарти, ділилися планами на канікули… аж тут натрапили на Павла, який затискав на лавочці нашу з ним однокласницю. Вони пристрасно цілувалися, тож нам вдалося пройти повз них непоміченими.
Ліда розридалася, щойно ми відійшли на безпечну відстань. Так раптово, що ми з Марком розгубилися.
«Ти чого?» — спитав Марко й обережно поклав руку їй на плече.
«Нічого…» — відповіла вона, змахуючи блискучі сльози з очей.
Коли ми з нею залишися удвох під під'їздом, де вона мешкала (Марко побіг додому швидше, бо поспішав до репетитора), я спитав у неї ще раз. Спитав те, що мене цікавило найбільше, — що трапилося у таборі «Зіронька»? І я отримав відповідь.
«Обіцяй нікому не розповідати, Артеме»
«Обіцяю! Я мовчатиму, як могила…»
Тоді вона мене поцілувала. Один-єдиний раз за життя — по-дружньому, у щоку. Але я ще довго не міг приборкати свої почуття — шкіра палала вогнем, а серце рвалося з грудей. Мені хотілося, аби вона поцілувала мене у губи, але коли я прийшов до тями, Ліда вже зникла у темряві свого під'їзду.