Липень 2016 року

Дощ і справді припинявся. Ми просиділи під захистом поваленого дерева ще півгодини у цілковитій тиші. Здається, нам вдалося на якийсь час забути про мертве тіло в наметі поруч, забути про власні порожні могили й зниклого безвісти товариша. Ми розслабилися, а Марко навіть зумів задрімати. Хлюпотіння Дністра заколисувало. Вітер заліг десь низько в траві на узліссі і небо починало вкриватися блідими зірками.

— Йдемо? — порушив тишу Павло.

Марко, здригнувшись, прокинувся, і за мить ми вибралися зі свого сховку. Не зронивши й слова, я та Гуд залізли у намет. Пововтузившись кілька хвилин зі спальником, ми таки зуміли витягнути Влада назовні.

— От чорт… — побачивши мішок з трупом, Марко вилаявся і міцно затиснув рукою рот, вочевидь стримуючи себе від чергового нападу блювання. Хоч як дивно, але ми залишалися холоднокровними — з натугою, проте мовчки кинули міцно застібнутий спальник на мокру землю, тоді повернулися до намету й винесли звідти ліхтарики.

— Марку, — командним тоном сказав Павло. — Тягни лопату й пішли.

Той іще якийсь час витріщався на просякнутий кров'ю мішок (на щастя, темрява ночі сховала від нас найбільш страхітливі деталі), та згодом, ніби прокинувшись, пішов шукати лопату біля поваленого малого намету.

— Тьомо, — несподівано заговорив до мене Павло. — А ти певен щодо цього?

— Щодо чого? — уточнив я.

— Ну… — він затнувся, розмірковуючи. — Що це Святослав винен?

Я глянув на нього, знизав плечима і промовчав. А він продовжив:

— Я… цей… — пауза. Тоді він стишив голос до шепотіння. — Я цілком серйозно починаю погано думати про Марка.

— Облиш, — урвав я його. — Якщо вже на те пішло — це може бути хтось зовсім не з наших.

Павло запитально здійняв брови, зробивши мені знак продовжувати.

— Це або рудий недомірок, або якийсь інший псих, — твердо сказав я. — От досі не розумію, якого дідька ти з тим Святиком волочився?

— Та не волочився я з ним… — відмахуючись, кинув Гуд у відповідь.

— Та як ні? Я добре пам'ятаю навчальний рік після трагедії з Лідою. Ви тоді ходили як солодка парочка, — продовжив я.

— А… — замислено протягнув він. — Тоді були на це причини. Я мав один борг перед ним…

Загрузка...