Звісно, зниклого одного товариша та мертвого іншого виявилося не досить, тому природа вирішила познущатися з нас на власний розсуд — раптово з почорнілого неба стіною полив дощ і миттєво загасив наше вогнище. Та що там вогнище, ми троє умить змокли до трусів і побігли ховатися у двомісну «черепашку». Спакувалися у тісний намет, попритискавши коліна до грудей. Запала неприємна мовчанка. Кожен з нас боявся порушувати тишу, бо, здавалося, тоді стане ще гірше. Та згодом Марко наважився й заговорив пошепки:
— Ми влипли… Є якісь думки, що нам робити?
Ми з Гудом перезирнулися і знизали плечима. Від Марка тхнуло блювотинням. Дуже скоро нам почало бракувати кисню.
— Я ось що пропоную, — вів далі Марко. — Сідаємо в авто і вшиваємося.
— А як же Влад?! — з помітним здивуванням спитав Гуд.
— Доїдемо до цивілізації і викличемо поліцію. Це не наша справа.
Ми зробили паузу, аби розміркувати над пропозицією. Раптом Павло заговорив холодно та відсторонено:
— А вбивця ж хтось із нас…
Спочатку від його слів ніби крижаною водою облило, але потім Марко знову набрався хоробрості й заговорив:
— Ти ж не маєш на увазі мене чи Тьому? Гуд застиг на місці, не зронивши ані звуку.
— Серйозно, чувак. Це точно не я, не Артем і не ти. Якщо й убивця хтось із наших, то це ясно як білий день…
— …Святослав, — підхопив я його думку.
— Так! Це все той рудий придурок!
— А човен, футболка, могила? — почав перелічувати Паша.
— То все, щоб нас заплутати, — відповів Марко.
— Або налякати, — додав я.
— О'кей, о'кей… — Гуд підняв долоні вгору на знак згоди. — То які наші дії?
— Сідаємо в тачку й валимо! — твердо відповів Марко і поповз до виходу з намету. Я рушив слідом за ним.
Вже коли ми з Марком вибралися на свіже повітря й зробили кілька кроків у бік нашого автомобіля, з намету з'явився Павло.
— У мене інша ідея, — упевнено сказав він. — Знайдімо рудого і з'ясуймо, що тут відбувається? — зробив спробу нас зупинити.
Ми стояли під зливою, кидаючи по черзі один на одного погляди, наче грали в м'яча. Тим часом небо розрізала велетенська синя блискавка і гримнуло так, що спрацювала сигналізація на позашляховику. Дике виття й грім примусили нас затулити вуха, а Марко почав шукати в кишенях брелок з ключами від авто. Щойно він витягнув їх зі сховку, щось голосно затріщало і вже за секунду велике дерево гепнулося на нашу автівку.
— Твою мати! — вилаявся Марко і побіг до машини. — Сука!
Я та Гуд, шоковані тим, що тільки-но трапилося, пригнулися й кинулися в різні боки. Дерево впало прямісінько на позашляховик, зім'явши його, ніби бляшанку. Крона з численними гілками, вкритими мокрим листям, дотягнулася й до решти табору. Вцілів лише великий намет, з мертвим Владом усередині, а от «черепашку» всю пришпилило до землі.
— Марку, ти живий? — гукнув я, побачивши, що той стоїть на колінах перед понівеченим автомобілем. Котрась з гілок таки зачепила його, бо на правому плечі крізь порваний одяг виднілася свіжа кров.
— Вона ж тільки з ремонту... — застогнав він, силкуючись самотужки прибрати з даху машини важкий стовбур.
— Облиш її! — кинув Гуд. — Розберемося потім!
Ми стояли у цілковитій темряві, змоклі під холодним дощем. Без укриття, без сухого одягу і без можливості втекти. Раптом Марко підвівся, круто розвернувся і пішов в обхід поваленого дерева.
— Ти куди?! Агов! — закричав я, вдивляючись у спину Маркові.
— Він звалює, — констатував Гуд, і ми швидко пішли слідом за другом.
— Марку, стій! Давай подумаємо разом, що, в біса, робити! — але мої слова було проігноровано. — Марку!
Дорога, якою ми сюди приїхали, спускалася змією вниз. Марко вперто йшов уперед, навіть не підсвічуючи собі шляху. Я десь у тій метушні загубив свого ліхтарика, тому довелося ввімкнути благеньке підсвічування на смартфоні. Світло вихоплювало чіткі контури кущів і дерев край розбитого путівця, який зараз більше скидався на невеличкий брудний потічок, аніж на дорогу. Йдучи слідом за Марком, ми не могли не помітити, що путівець добряче розмило.
— Я грузну в багні! — констатував Гуд.
— Я теж, —присвітив собі під ноги. Взуття цілком занурювалося у воду з болотом. Що далі ми йшли, то важче давалися кроки. Ми забрьохалися в болоті по коліна, але це наразі хвилювало найменше.
— Марку, стій же! — цього разу крикнув Паша. — Дорогу розмило, ти не пройдеш!
Відразу після цих слів ми почули гучний сплеск, а згодом Марко почав лаятися. Ми поспішили уперед й побачили, в яку халепу він потрапив. Невелика вибоїна, котру ми об'їжджали дорогою сюди, тепер перетворилася на досить глибоку яму. Марко втрапив до неї і загруз у болоті по коліна.
— Тобі допомогти? — з сарказмом спитав Гуд. А я мовчки віддав йому свій телефон, що досі був нашим єдиним джерелом світла, й подав руку другові.
— Дякую… — тихо мовив Марко, опинившись у безпеці.
— Вгамувався? — спитав його я.
— Ні. Але хай буде по-вашому.