Я продовжував сидіти на березі, збираючи докупи думки. Перебираючи в голові усі сценарії завершення цієї жахливої історії, я обрав другий варіант дій — знайти вбивцю й розібратися з ним по-своєму. І не важливо, ким він виявиться — Святославом, Марком чи кимось із мстивих родичів Ліди. Я ще мав надію на те, що помилився. Може, Гуд живий? Можливо, я все наплутав і перебільшив силу його поранення? А може, це все мені лише сниться?
«Боже, як я міг покинути друга?!»
І тут я почув, чи, радше відчув спиною, як позаду зашаруділи чиїсь кроки. Шкірою пробігли дрижаки й волосся на потилиці стало дибки. Я скочив на рівні ноги та стрімко розвернувся.
— Хто це?! — крикнув, вдивляючись у темряву. Ліхтарика я зняв і зараз він лежав вимкнутим у мене під ногами. — Я озброєний! — збрехав.
— Це я, — почув у відповідь й упізнав Марка.
— Ти де був?! — гаркнув я на нього.
Тим часом Марко наблизився і зупинився просто переді мною. З вигляду він був спокійним, але добряче втомленим.
— Думав покликати на допомогу.
— І як? — поцікавився я, чомусь дратуючись. — Покликав?
— Клята буря наробила лиха, — з помітним розчаруванням відповів він. — Ні пройти, ні проїхати до села. Оту дорогу, — він показав рукою в бік путівця, — зруйновано. Там розлився потічок, метрів на триста звідси. Води по шию, ще й болото…
І тоді я зауважив свіжий бруд на його одязі та патьоки води, що збиралися у калюжу під його ногами.
— Де Гуд? — раптом він помітив відсутність нашого товариша.
— Гуд…
Я затнувся. Не міг змиритися з думкою, що вже два друга, з якими ми приїхали просто відпочити на риболовлі, мертві. Мій внутрішній голос верещав: «Звалюй звідси, доки сам живий!».
— На кладовищі, — зрештою вичавив я з себе.
— Сам? — Марко підвищив голос.
— Він поранений… — розгублено повідомив я. — Ні. Павло загинув.
— Господи… — застогнав Марко.
Він опустився навколішки на каремат і обхопив голову руками.
— Досить… досить, — ніби крізь сон, продовжував він стогнати.
— На нас напали, — продовжив я. — Не бачив, хто, бо стояв по груди у могилі…
— Я ж вам казав! — Марко смикнув головою догори.
Мені здалося, що під його очима зблиснули сльози, аж тут він знову опустив погляд униз і сказав спокійніше:
— Не треба було йти на кладовище.
— Так, погоджуюсь, — винувато відповів я. — Але ж дорогу й так залило водою.
— Ми про це не знали! Лишилися б у таборі до світанку, а там би знайшли шлях до порятунку!
У його словах справді вчувався здоровий глузд. Але час не повернеш назад. Усім властиво іноді помилятися. До болю шкода, що наша помилка коштувала, щонайменше, одного життя.
— Нам і приїжджати сюди не варто було, — додав я. — Але минулого не зміниш.
— А ти в курсі, що дерево підпиляли навмисне? — несподівано змінив він тему.
— Щ-що? — затинаючись, перепитав я.
— Дерево, яке нахер розтрощило моє авто, під-пи-ля-ли, — сказав він по складах, щоб я зрозумів.
Я ошелешено витріщив очі, але мовчав.
— Я обійшов табір вздовж та впоперек, доки чекав на вас. Дерево підпиляне до половини десь, рівно на стільки, щоб воно впало не одразу. Тьомо, це все кимось ретельно сплановано, — він перейшов на шепіт, вочевидь, побоюючись підслуховування. — Нас сюди заманили. І ми, твою ж мати, здохнемо по черзі.
— На все має бути пояснення… — вичавив я з себе, аналізуючи почуту інформацію.
— Ми наче у якомусь фільмі жахів.
Я кивнув.
— Тільки ми у довбаній реальності, — продовжував він. — І ми в небезпеці.
І тут Марко, наче за якусь мить переродившись, звівся на рівні ноги, випростав спину, поправив одяг і твердо сказав:
— Тепер буде по-моєму.
Я мовчки кивнув. А він продовжив:
— Збираємо все, що згодиться за зброю. Є ідеї? — Марко поклав руку на моє плече, і раптом увесь тягар відповідальності навис наді мною, наче віко домовини.
— Е-е-е… — протягнув я непевно, перебираючи можливі варіанти озброєння нашвидкуруч. — Може, кілки від намету?
— А ти розумник! — він гепнув мене по-батьківському і побіг виколупувати із землі загострені металеві кілки.
Наш табір було зруйновано дощенту, наче берегом пролетіла не просто літня буря, а потужний смерч. Усе повалене, похилене й вимащене болотом. Здавалося, що той приємний день на березі біля вогнища був ціле життя тому. Я не міг пригадати смаку шашлика. З думкою про їжу шлунок скрутило у вузол.
За кілька хвилин ми були готові вирушати. Я закинув у невеликий наплічник, який належав покійному Владу, пляшку мінералки та кілька знайдених солодких батончиків. Дещо, поки Марко не бачив, я з'їв, бо несила було терпіти голод. Марко ж понишпорив у бардачку свого автомобіля й відшукав запасні батарейки до ліхтарика. Це теж помістилося у наплічник, про всяк випадок. Складалося враження, що ми збираємося на війну — до наплічників збиралися документи, припаси й мотлох, який здавався корисним. А ще я не міг позбутися відчуття, що сюди ми більше не повернемося…