Дівчина, яку ми вбили

Осінь 1999 року

На вулиці знову несамовито лляв дощ. Листя з дерев уже облетіло, й тепер голе гілля омивалося в холодній воді. Коли я прийшов на подвір'я, то відразу побачив Влада. Той, скоцюрбившись від холоду, курив цигарку в альтанці.

— Привіт, маєш ще?

Ми потиснули один одному правиці на знак привітання, і він запхнув вільну руку до кишені чорної куртки із синтепону.

— Тримай, — простягнув мені пачку синьої «Прими» з фільтром.

Я чиркнув сірником, підпалив кінчик цигарки й зробив глибоку затяжку. Відпустивши клубок сивого диму, таки наважився та почав розповідати про те, що дізнався від своїх батьків. Деталі, звісно, мені не були відомі, але додати два і два я зумів. Влад утнув витівку з сукенкою, а нещасна жінка не витримала удару. Туга за донькою й відчуття, що все безповоротно ламається, доповнилося почуттям провини. Батьки завжди роблять себе винними у невдачах дітей. А що тоді говорити, коли діти гинуть?

Та попри те, що я мав нажаханий вигляд (адже теж був певною мірою відповідальний за самогубство Лідиної матері), мій друг вислухав спокійно й навіть оком не змигнув.

— Владе, що нам тепер робити?! — я починав панікувати.

— Нічого, — все, що відповів Влад, і викинув свій недопалок під дощ.

Я лиш округлив очі й дивився на нього, мов на навіженого.

— Тьомо, перестань так на мене дивитися. Ти мене дратуєш.

— Я тебе питаю, що нам з усім цим, бляха, робити?! — не міг заспокоїтися я. — Ми ж убили Ліду та її маму! Якого дідька ти підкинув ту сукню?!

Моя паніка переростала у справжню істерику, і тут міцний Владів кулак поцілив мені в обличчя. З несподіванки я відлетів назад, вдарився об перила альтанки і сповз на мокру дощану підлогу. Рештки старої фарби з перил посипалися мені на голову. Він застав мене зненацька, тож я навіть не поспішав підводитися на ноги.

— Заспокоївся, придурок? — прогарчав Влад.

Я піднявся і потер лице рукою. На долоні рясніла кров.

— Ти мені носа розбив! — крикнув я і кинувся в бійку.

Влад був вищим на зріст і значно міцнішим, ніж я. Проте я зумів вцідити йому по зубах та вдарити в живіт, примусивши його зігнутися. Тоді вдарив ще раз коліном, той упав. Але перевага недовго була на моєму боці. Влад хутко взяв ситуацію під контроль та вже за мить я знову лежав на долівці.

— Досить! — кричав він, притискаючи мене ногою до землі.

Я зробив спробу підвестися, але ворог мене здолав. Все, що залишалося, — це безпорадно лежати обличчям до землі, розглядаючи тріщини й сміття між дошками. Зрозумівши, що я здався, Влад прибрав ногу і простягнув мені руку:

— Вставай давай, і щоб без приколів…

Я відмахнувся від допомоги й поволі підвівся самотужки. Мої джинси та куртка були страшенно брудними, а на лівому рукаві зяяла дірка, крізь яку вилазив пухнастий білий синтепон. Кинувши погляд на товариша, я відзначив про себе, що він має не кращий вигляд.

— Я тобі дещо зараз скажу, але пообіцяй без істерики, — спокійно мовив Влад, закурюючи наступну цигарку.

Я мовчки кивнув на знак згоди.

— Звісно, ми втнули дурницю.

Я розтулив рота, аби заперечити, але Влад продовжив говорити:

— О'кей, не дурницю… Ми накоїли біди. Проте хіба можна щось змінити? Ліда загинула, і це був — підкреслюю — нещасний випадок! Ми не могли знати, що так трапиться!

— Погоджуюсь, — ледь чутно буркнув я.

— А щодо її мами… — він затнувся й здригнувся. — Ми не думали, що робимо! Ні ти, ні я. Ми не хотіли, щоб так усе трапилося!

— Ти.

— Щ…о?

— Не «ми», а «ти», Владе… — і я просто пішов геть з альтанки під пронизливим дощем додому.

— Я ж просто хотів пожартувати! — кричав він мені у спину. — Я не знав, що так станеться!