Липень 2016 року

Коли я прийшов до тями після потужного удару в голову, то не відразу зумів зорієнтуватися. Після падіння я приземлився обличчям на дно ями, в якій стояв. Пощастило, що саме в тій ділянці ґрунт виявився м'яким. Якби я впав на десять сантиметрів ліворуч — мій череп зустрівся б із камінням.

Пововтузившись у болоті кілька хвилин, я таки зіп'явся на ноги й видерся з могили. Небо над головою досі було чорним та густим, а Павло, як і раніше, лежав нерухомий та залитий власною кров'ю.

— Гуд? — прошепотів я, не наважуючись торкнутися його.

У відповідь — тиша. Здається, Паша не дихав…

Перевівши подих, я покинув пораненого (мертвого?) друга й вирішив повернутися до табору. Потрібно було знайти Марка й ушиватися звідси. Я кинув останній погляд на кладовище й здригнувся — хтось стояв на шляху, що вів до могили Ліди. Чорна тінь завмерла просто посеред стежки, метрів за десять від мене. Усе, що зумів розгледіти крізь темряву, до якої мої очі вже звикли, — це здійняту догори руку з довгою палицею. Ні обличчя, ні статури, ні одягу.

Я ледве стримався, аби не закричати. Миттю відвів погляд й уже був готовим до втечі, як раптом моя нога наступила на щось м'яке. Я глянув униз і простягнув руку, щоб виплутатися. За мить намацав тонку синтетичну тканину, яка шурхотіла, мов сухий папір. На дотик це був ніби якийсь шматок тюлі, або ж святкової скатертини у чорних плямах болота, ще й, здається, місцями пропалений. Я підніс тканину ближче до очей та придивився уважніше. Тканина була світло-блакитною.

— Господи, — відсахнувся я.

З огидою й страхом я кинув подалі знахідку, адже це була дівоча сукня, яка вельми нагадувала ту, в котрій загинула Ліда. Я побіг звідти, цього разу не озираючись. А за кілька хвилин, засапаний, наляканий та до біса втомлений, зупинився посеред нашого порожнього табору.

Загрузка...