Дівчина, яку ми вбили

Пролог

— Ну ж бо, твоя черга стрибати!

Хлопці стояли біля тендітної п'ятнадцятилітньої дівчинки й штовхали її до багаття. Вона тупцяла на місці та озиралася довкола, перелякано кліпаючи світлими зеленими очима.

— Це не страшно! — гукнув хтось із підлітків.

Просторе подвір'я серед панельних стін житлових багатоповерхівок залило гучним хлоп'ячим сміхом. Між двох гральних майданчиків для молодших дітей у траві було розкладене багаття з сухих гілок. Кілька дівчат, з вигляду тринадцяти-п'ятнадцяти років, зацікавлено спостерігали, як п'ятеро хлопців по черзі стрибають через вогонь.

Літо 1999 року було дуже щедрим на спеку. Довгі погожі сонячні дні та короткі приємні ночі. Купання у міських фонтанах, поглинання кілограмами морозива та печена картопля у фользі, приготована на багатті посеред двору. Виснажливі заїзди на велосипедах до ріки Бистриці, що омивала Івано-Франківськ. Розбиті коліна, подряпини на ліктях, викурені перші цигарки. Канікули все ще тривали для безтурботних школярів. Справді, це був кращий час для розваг.

Дівчинка боязко вийшла вперед й тихо промовила, що готова стрибнути. Спочатку хлопці зайшлися нестримним реготом, але згодом змовницьки перезирнулися й відступили вбік, звільнивши їй шлях до багаття. Вона несміливо підійшла ближче й помітно запанікувала. Дівчинка хвилювалася й кидала швидкі погляди то на своїх подруг, то на юнаків. Коли хлопець на ім'я Павло підморгнув їй, вона скривилася, а тоді напустила серйозного вигляду. Паша подобався усім дівчатам з району й школи, але не їй. Вона трималася від нього на безпечній відстані.

Красуня Ліда — завжди усміхнена, ввічлива — уособлення краси у всіх її проявах. Світле русяве волосся, ніби стигле колосся, спадало вільними хвилями спиною, сягаючи талії. Майже прозорі зелені очі і кремова шкіра з медовими веснянками. Коли вона стояла біля багаття, її щоки вкрив рожевий рум'янець, а легка синтетична сукенка небесно-блакитного кольору розвівалась від жару вогню.

— Стрибай, Лідо. Це не страшно… — лагідно сказав Павло. — Якщо стрибнеш — з нас морозиво для тебе і подруг. А ще оцей вилупок, — він махнув рукою на свого високого товариша, — більше не буде тебе діставати в школі!

— Ей, Гуд, сам ти вилупок! — ображено крикнув хлопець. А тоді смикнув іншого юнака, що стояв поруч нього, і щось прошепотів тому на вухо.

Тим часом Ліда глибоко втягнула повітря й відірвалась від землі. Кілька секунд, протягом яких вона перестрибувала багаття, розтяглися в одну привабливу вічність. Хлопці прикипіли поглядами до її худеньких ніжок, які оголились вище колін, а повітряна спідниця взагалі непристойно задерлася догори, коли під нею опинився жар від вогню. По той бік дівчина опустилася граційно, наче лісова косуля, й обернулася.

— У мене вийшло? — захоплено спитала Ліда, до кінця не зрозумівши, що таки наважилася стрибнути.

Хлопці зреагували блискавично — той, котрого образили, підхопив дівчинку на руки, а інші троє схопили Павла. За мить вони заштовхали їх у комірчину двірника (замок там був геть ненадійним, тому хлопці часто без дозволу проникали туди) й усі гуртом підперли руками двері. Спочатку зсередини не було чути нічого. Друзі міцно тримали вихід й давилися від сміху, хтось із них почав викрикувати дражнилку «тілі-тілі тісто…», та раптом з комірчини залунав пронизливий вереск.

— Ей, Гуд, з дівчатками треба лагідно поводитись! Не можна ж так одразу руки розпускати! — гукнув крізь замкову щілину один з них, а решта хлопців почала гиготіти.

Знову пролунав крик. Цього разу вже Паша почав гримати кулаками у двері та просити їх відчинити. Але друзі не здавалися — сміялись і підпирали плечима двері. Подруги Ліди, які стояли неподалік, насторожено перезирнулися.

— Відчиніть, придурки! — кричав Паша. — Відчиніть!

— Ти там що, не можеш губ її знайти? — глузливо поцікавився один із них.

— Хлопці, а може, там щось трапилося? — з тривогою у голосі спитав друзів рудоволосий хлопець, але ті пропустили його припущення повз вуха.

— Господи, хлопці! Випустіть негайно! — Павло верещав, мов облитий окропом.

— Випустіть їх! — втрутився рудий знову, проте друзі силою відтіснили його, заливаючись реготом.

Зсередини у двері несамовито гупали. Неважко було здогадатися, що то Павло чимдуж б'є плечем у ДВП-дошку. Якби не трійко підлітків з іншого боку, він би вже давно зніс двері з петель, або просто проламав би в них дірку.

— Досить, випустіть їх! — застогнав рудий і почав щосили відтягувати хлопців.

Коли врешті-решт вихід було звільнено, з комірчини вилетів Паша й упав на розпашілий асфальт. Він не міг нічого вимовити, просто хапав повітря і налякано дивився в темряву комірки. Його щоки палали червоним, піт густо вкривав бліде чоло, а під пахвами на футболці розтікалися вологі плями. Він мав вигляд людини, яка щойно побачила привида.

Спантеличені хлопці перезирнулися, а тоді кинули погляди в комірчину і відразу ж зрозуміли, чому Павло так несамовито рвався назовні.

— О, Господи… — ледь чутно прошепотів хтось із них.

— Кличте батьків!

Дівчата верещали так, що хотілось затулити вуха. Перехожі зупинялися, створюючи натовп, а мешканці сусідніх під'їздів повитягували голови з вікон.

— Треба в «03» подзвонити… — тремтячим голосом сказав рудий і на ватяних ногах побіг додому, оскільки комірчина була якраз поруч з його парадним.

Троє хлопців — Артем, Марко та Влад — залишились спостерігати, як синтетична тканина, що плавилася, ніби свіжий асфальт під палючим сонцем, вгризається в обпечену шкіру дівчинки, змінюючись з небесно-блакитної на багряно-чорну… Достатньо лише однієї випадкової іскри та кількох згаяних хвилин, аби нейлон перетворився з красивої сукні на гарячу смертоносну смолу.

Ліда мовчала.